Об’єктивна оцінка виступів збірної команди України на Іграх у Сіднеї — з урахуванням багатьох чинників, про які мова йтиме нижче, — не може бути однозначною. Оскільки, по-перше, у загальній картині тісно переплелись як втішні успіхи, блискучі перемоги й рекорди, так і прикрі невдачі й зриви, а по-друге, тому що і за перемогами, і за поразками — дуже складні об’єктивні і суб’єктивні обставини, що лежать як у самій сфері вітчизняного спорту вищих досягнень, так і поза нею.
Наразі нерідко — і з вуст деяких політиків, і на сторінках деяких мас-медіа — можна зустріти різко негативну оцінку виступу українських спортсменів на Іграх: мовляв, «погано», «невдало в порівнянні з Атлантою», «провал» і т.п.
Ми, звичайно, пам’ятаємо, що на попередніх Іграх ХХVI Олімпіади, які проходили в 1996 році в Атланті, збірна України завоювала дев’ять золотих медалей і за цим показником в неофіційному загальному заліку країн посіла дев’яту позицію. Нині за цим золотомедальним показником (спортсмени нашої країни вибороли в Сіднеї тільки три нагороди вищої проби) Україна в аналогічному списку МОК посіла 21-ше місце, що дало привід багатьом лихословити, не стримуючи жовчі.
На наш погляд, більш об’єктивним для визначення «хто є хто» у світовому спорті є врахування всіх медалей (золотих, срібних і бронзових), а також очок в неофіційному загальному заліку, що нараховуються за місця з першого по шосте, які посіли спортсмени (або команди в командних видах спорту) тієї або іншої країни. Отож, з 23-ма медалями, завойованими в Сіднеї, Україна знаходиться на цілком пристойному 13-му місці. На 13-му місці виявилася на цих Іграх збірна нашої країни і за кількістю очок, набраних у неофіційному загальному заліку.
Що ж до більшого, ніж у Сіднеї, «золотого» улову збірної України на Іграх чотирирічної давності в Атланті, то не можна не сказати, що суттєва частка тих успіхів пояснювалася так званою «інерцією» результативності виступів тих спортсменів, що сформувала раніше ще система олімпійської підготовки, яка діяла в спорті вищих досягнень колишнього СРСР. Яка (не згадуючи відомих чинників тодішньої адміністративно-командної системи, політико-ідеологічного спрямування на боротьбу з основним супротивником — США і т.д.) функціонувала досить чітко й ефективно, а серед підготовлених у цій системі було чимало тих, хто потім успішно виступив у складі збірної України на Іграх в Атланті.
Мабуть, немає потреби доводити, що в Україні, як і в будь-якій іншій державі, спорт вищих досягнень існує не сам по собі, а багато в чому залежить від економічної ситуації в країні, від її матеріально-технічних, фінансових, кадрових та інших можливостей. У якому складному становищі в останні роки знаходиться українська економіка, відомо, напевно, усім — як і те, яким мізерним у зв’язку з цим є державне фінансування сфери спорту.
Гостроту проблем за останні роки підсилив також від’їзд за кордон декількох десятків провідних українських тренерів.
І в цій напруженій боротьбі посланці України виступили на олімпійських аренах гідно в цілому ряді дуже популярних у світі видів спорту.
На боксерському рингу Сіднея, де була широко подана географія всіх континентів і змагались такі традиційно сильні в цьому виді країни, як Куба, США, Росія, держави Європи й Азії, виступали 11 українських боксерів, п’ять з яких завоювали олімпійські нагороди — дві срібні й три бронзові (медалісти — майже половина команди!).
Порадувала нас і чоловіча команда України зі спортивної гімнастики.
Ще один вид спорту, у якому виступи українських спортсменів і спортсменок дозволяють не тільки аплодувати їхнім досягненням у Сіднеї, але й з оптимізмом дивитися в майбутнє, — це плавання. Саме наявність в Україні давніх плавальних традицій, гарної школи, досвідчених тренерів (у першу чергу, це подружжя Ніна й Олександр Кожухи — ентузіасти, які в пошуках кращих умов для тренування своїх вихованців тільки за останні чотири роки кілька разів змушені були змінювати місце проживання, переїжджаючи з міста до міста) забезпечили успіх Яни Клочкової (дві золоті медалі й одна срібна нагорода, світовий і олімпійський рекорди) і Дениса Силантьєва (срібна медаль).
Добре враження справив і виступ у Сіднеї українських велосипедистів-трековиків. У їхньому активі — бронзова медаль у жіночому спринті і, звичайно, «срібло» — у чоловічій командній гонці переслідування, де в півфіналі четвірка збірної України не просто перемогла сильну команду Великобританії, але й встановила новий світовий рекорд (уже в фіналі його змогла перевершити дуже сильна команда Німеччини). Слід підкреслити також успіхи у велоспорті (досить дорогому з огляду на технічну оснащеність гонщиків). Українські спортсмени зуміли відмінно підготуватися до Ігор ХХVII Олімпіади, незважаючи на відсутність у нашій країні треку, який відповідав би сучасним вимогам, і — як і в багатьох інших видах нашого спорту — явно недостатнє державне фінансування олімпійської підготовки. Виручила висока кваліфікація тренерів, серйозна допомога вчених, лікарів, продумана організаційна робота, яка дозволила українським велогонщикам тренуватися на закордонних базах, вміло поєднуючи особливості фахового й олімпійського спорту, і до Олімпійських ігор вийти на пік спортивної форми. А гарні велосипеди для збірної України розробили фахівці вітчизняної авіапромисловості — в АНТК ім. Антонова.
До речі, говорячи про фінансові проблеми, варто навести одне красномовне порівняння, що показує, наскільки у більш комфортних (з погляду фінансування) умовах знаходилися наші суперники. Скажімо, у Великобританії тільки на оснащення і підготовку своїх велосипедистів до Ігор ХХVII Олімпіади витратили коштів більше, ніж було виділено у нас на підготовку всієї збірної команди України до сіднейських Олімпійських ігор...
Лише один спортсмен представляв у Сіднеї Україну в змаганнях зі стендової стрільби. Цей спортсмен — Микола Мільчев — переміг, причому з новим олімпійським досягненням, що повторює світовий рекорд, — 150 із 150!
Можна також згадати й «срібло» нашої жіночої команди в стрільбі з лука (де сбірна України поступилася лише найсильнішим у світі кореянкам), і «бронзу» українських спортсменок Руслани Таран і Олени Пахольчик у класі «470» (вони повторили в Сіднеї свій «бронзовий» результат, показаний на попередніх Іграх в Атланті), і ряд інших виступів ще в кількох видах спорту.
Усе сказане аж ніяк не означає, що у виступах наших олімпійців на Іграх в Австралії, як і в загальній картині стану спорту вищих досягнень в Україні, ми не бачимо серйозних проблем, об’єктивних і суб’єктивних недоліків і невдач, які, у своїй сукупності, не дозволили, на жаль, українським спортсменам на аренах Сіднея одержати приблизно на 10—12 медалей більше, ніж їм вдалося завоювати там фактично.
Серед причин, що породили проблеми, слід назвати й те, що впродовж чотирьох останніх років двічі відбувалися реорганізації міністерства Держкомспорту і тричі змінювалися його керівники. У результаті, державне управління сферою спорту вищих досягнень в країні ослабло, а вся система олімпійської підготовки значною мірою виявилася в руках федерацій.
У нашій країні в сфері спорту вищих досягнень склалася парадоксальна ситуація. Фінансування олімпійської підготовки спортсменів України на 90 % здійснюється з держбюджету, 5% — це кошти Національного олімпійського комітету України, а ще 5% виділяють спонсори й національні федерації з видів спорту. Отож, мала б бути жорстка система державного управління олімпійською підготовкою. На жаль, зробити це так і не вдалося. І влада в цій сфері багато в чому перейшла до федерацій (громадських організацій) і головних тренерів, що — за відсутності системи жорсткого регулювання — отримали можливість самостійно вирішувати питання підготовки спортсменів, їхньої участі в змаганнях тощо.
У результаті в тих видах спорту, де керівники федерацій і головні тренери виявилися здатними раціонально побудувати процес підготовки, використати сучасні досягнення науки й медицини, оптимально сполучити підготовку спортсменів у середині країни й за кордоном, а головне, всю систему олімпійської підготувки підпорядкувати вирішенню головного завдання — забезпечення найбільш ефективного виступу на Іграх ХХVII Олімпіади, там і результати для українських спортсменів виявилися успішними.
У тих же видах спорту, де підготовка була побудована нераціонально, а фінансові засоби розпорошувалися, де виявлялася зайва захопленість комерційними змаганнями на шкоду інтересам планомірної підготовки до головних змагань року і чотириріччя — Олімпійських ігор, де зневажались новітні досягнення спортивної науки, медичне забезпечення і, до того ж, мало місце нерозумне використання фармакологічних препаратів, результати виступів українських спортсменів-олімпійців на Іграх у Сіднеї виявилися незадовільними, та й неможливо було розраховувати на високі результати. Шкода, що така ситуація склалася в нашій країні саме в тих видах спорту, які історично вважалися в Україні найбільш успішними, — особливо в легкій та важкій атлетиці.
Переконаний, що слід серйозно підвищити персональну відповідальність тренерів за рівень їхньої фахової кваліфікації, її постійне удосконалення і за ефективність підготовки спортсменів.
Наразі доводиться констатувати, що в українській легкій атлетиці, важкій атлетиці і деяких інших видах спорту кваліфікація тренерських кадрів, на жаль, не відповідає високим сучасним вимогам. Необхідна кардинальна зміна психології тренерського складу з тим, щоб не тільки обов’язком, але й органічною внутрішньою потребою тренерів стало регулярне поповнення ними своїх фундаментальних і прикладних наукових знань, знайомство з сучасними методами тренування і передовими технологіями. Тренер (тим більше, який працює у сфері спорту вищих досягнень) повинен добре розуміти сутність процесів, що відбуваються в організмі спортсмена, який тренується і виступає в змаганнях з високими навантаженнями, розбиратися в специфіці застосування фармакологічних та інших дозволених засобів, що стимулюють підвищення працездатності спортсмена і прискорюють його відновлення.
Недотримання принципів чіткого державного регулювання призвело до того, що в ряді видів спорту під гаслами демократизації й підвищення ролі громадських організацій демократія перетворилася на анархію, а безпосередні важливі державні інтереси олімпійської підготовки часто відступали на другий план. Це призвело до проблем і конфліктів, до провалів ряду українських спортсменів і спортсменок на Олімпійських іграх і до різних негативних явищ, наприклад, у художній гімнастиці і деяких інших видах спорту.
Те, що відбулося із спортсменками України в Сіднеї в ході олімпійських змагань з художньої гімнастики, стало сумним, але, на жаль, закономірним наслідком «кланової війни», що тривала довгий час в Україні в цьому виді спорту.
На превеликий жаль, нас дуже засмутили невдалі виступи в Австралії таких відомих і досвідчених українських спортсменів, як легкоатлети Сергій Бубка, Інеса Кравец, Інга Бабакова, Жанна Пінтусевич, фехтувальник Сергій Голубицький, штангіст Денис Готфрід та інші.
Основні причини таких прикрих невдач — насамперед у прорахунках фахівців під час підготовки цих спортсменів до Ігор ХХVII Олімпіади (особливо на завершальних етапах), за це слід висловити претензії не тільки самим спортсменам і їхнім тренерам, але й керівництву національних федерацій з відповідних видів спорту. Необхідно здійснити ретельний аналіз усіх нюансів стану справ та пошук шляхів виходу з теперішньої кризи. Сподіваємося, що ці шляхи (із радикальним поліпшенням роботи у вищих ланках олімпійської підготовки) будуть знайдені.
Необхідно в сфері спорту сформувати і забезпечити належне систематичне функціонування жорсткої державної вертикалі, з чітким механізмом управління і персональної відповідальності за доручену справу, із курсом, не схильним до миттєвих змін, без шарахань і кадрової чехарди.
Дуже негативно на підготовці багатьох спортсменів України до Ігор ХХУП Олімпіади позначився вкрай незадовільний стан вітчизняної спортивної медицини. І саме через перевантаження, травми, неадекватне застосування фармакологічних засобів багато лідерів українського спорту або не змогли виступити на Олімпійських іграх у Сіднеї (наприклад, тенісист А.Медведєв, легкоатлети О.Багач, І.Кравець), або виступили там не так, як від них можна було очікувати (легкоатлет С.Бубка і деякі інші відомі спортсмени).
У деяких видах спорту з особливо високими навантаженнями, ряд головних наших спортсменів внаслідок травм і перевтоми, викликаних відсутністю ефективного лікарського контролю і необхідних реабілітаційних заходів, на 20—40% недовиконали заплановані обсяги тренувальної і змагальної роботи, що не залишило їм шансів на успішні виступи.
Можна було б сказати, що відповідальність за поганий стан справ у сфері спортивної медицини в нашій країні несе Міністерство охорони здоров’я України, у відомстві якого знаходяться всі організації, покликані здійснювати медичне забезпечення олімпійської підготовки українських спортсменів. Проте Міністерство охорони здоров’я, стурбоване величезною кількістю всіляких проблем, що накопичилися у вітчизняній охороні здоров’я і які постійно збільшуються через недостатність держбюджетного фінансування цієї галузі, тому міністерству не до проблем спортивної медицини. От і виходить, що в Україні не вистачає висококваліфікованих фахівців у цій галузі і необхідного устаткування, немає системи фахової освіти і навіть, чого гріха таїти, немає уявлення про те, що ж таке сучасна спортивна медицина. Вважаю, було б доцільно, щоб ця служба знаходилася не в системі Міністерства охорони здоров’я, а входила — як невід’ємна складова частина — до системи спорту вищих досягнень, забезпечуючи належну ефективність олімпійської підготовки спортсменів України.
Слід точно дотримуватися і таких основних у спорті вищих досягнень принципів, як науково обгрунтоване формування системи спортивної підготовки та її чітке функціонування, включаючи діяльність тренерів, системи багаторічного добору, тренування і змагань, а також належного рівня таких важливих супутніх чинників, як забезпечення сучасним інвентарем, устаткуванням, амуніцією, тренажерами, раціональним харчуванням, засобами відновлення тощо.
У нашій країні практично відсутні такі спортивні споруди, на яких можна здійснювати пов- ноцінну і високоефективну олімпійську підготовку. Навіть такий значний відомий об’єкт, як Національний спорткомплекс «Олімпійський» у столиці України, лише частково відповідає вимогам сучасної легкої атлетики. Олімпійська база в Кончі-Заспі поблизу Києва незадовільно обладнана спортивним інвентарем, там відсутні можливості для проведення необхідних відновлювальних і реабілітаційних заходів (медичні кабінети, лабораторії функціональної діагностики і багато чого іншого). Лише два плавальних басейни в країні — у Харкові та Миколаєві — дозволяють здійснювати повноцінну підготовку плавців. В Україні досі немає сучасних велотреків, стрільбищ, легкоатлетичних манежів, немає і бази для підготовки спортсменів в умовах середньогір’я і т.і. Через це переважна більшість збірних команд України змушена готуватися на закордонних базах. Це різко ускладнює й робить дорожчою таку підготовку і практично цілком виключає можливість підготовки в належних умовах резерву.
У зв’язку з цим необхідно визначити низку стрижневих баз олімпійської підготовки й оснастити їх усім необхідним. А в тих випадках, коли таких баз немає і їхнє створення й устаткування в найближчій перспективі неможливе, варто знайти кошти й можливості для забезпечення високоефективної підготовки головних українських спортсменів на закордонних базах.
З урахуванням малоприємних уроків Сіднея необхідно, розробляючи нову концепцію олімпійської підготовки головних спортсменів України, різко підвищити роль державного регулювання в цій сфері, а діяльність громадських організацій (у тому числі федерацій з видів спорту) має бути жорстко підпорядкована інтересам підготовки збірних команд України до Олімпійських ігор. Необхідно здійснити також чітке розмежування повноважень між різноманітними структурами в нашій країні, що діють у сфері спорту вищих досягнень. Безпосередньою організацією олімпійської підготовки українських спортсменів до чергових Олімпійських ігор повинен займатися Оргкомітет з підготовки збірних команд України до ігор Олімпіад і зимових Олімпійських ігор.
Кількість найсильніших спортсменів, що безпосередньо готуються до чергових Олімпійських ігор, слід мінімізувати. І при цьому в число таких спортсменів варто включати тільки тих, хто реально може претендувати на завоювання олімпійських медалей або хоча б на те, щоб потрапити до шести кращих у номерах олімпійської програми.
Усі інші перспективні спортсмени, що являють собою ближні і віддалені резерви для збірних команд України в різних видах спорту, мають готуватися не до чергових Олімпійських ігор (що збільшує кількість спортсменів в системі олімпійської підготовки і призводить до невиправданого «розмазування» коштів і можливостей, у результаті чого знижується ефективність цієї роботи), а до виступів в інших спортивних змаганнях — як внутрішніх, так і міжнародних. Займатися ж підготовкою спортсменів «другого ешелону» повинні центри олімпійської підготовки в регіонах, школи вищої спортивної майстерності, училища фізичної культури і спорту, спортивні товариства й відомства, спортклуби й інші структури.
Така організація справи дозволить розумно скоротити — з півтори тисячі до, приблизно, двохсот — чисельність українських спортсменів, що безпосередньо готуються до чергових Олімпійських ігор.
Світовий досвід спорту вищих досягнень за останні десятиліття переконливо свідчить про те, що успіхів на Олімпійських іграх і на інших найбільших міжнародних змаганнях досягають не тільки визнані «кити» з числа найбільших і розвинутих держав, але й деякі небагаті, з незначними економічними ресурсами країни (наприклад, Куба, Румунія). Вони сповідують і реалізують практику жорсткого державного регулювання, з концентрацією всіх наявних сил і при цьому активно використовують як свій власний, так і закордонний потенціал. З огляду на це, необхідна реорганізація нині чинної структури — Державного комітету молодіжної політики, спорту й туризму України (якому судячи з назви, доводиться, крім проблем спорту, займатися ще й проблематикою інших сфер). За такої реорганізації можливі два варіанти: або створення окремого Державного комітету спорту України, або ж передача функцій державного управління сферою спорту вищих досягнень Національному олімпійському комітетові України (подібно до того, як це зроблено в Італії, США і ряді інших країн).
І ще про один важливий, на наш погляд, аспект висвітлення Ігор XXVII Олімпіади і результатів участі в них українських спортсменів обов’язково хочеться сказати.
У багатьох країнах — і в тих, що входять до числа лідерів світового спорту, і в тих, чиї успіхи на міжнародних спортивних аренах більш ніж скромні, — будь-який успіх своїх спортсменів всіляко популяризується, використовується для підняття іміджу країни в очах світового співтовариства, для патріотичного виховання населення, у першу чергу — молоді, для формування національної самосвідомості в країні.
У нас же, в Україні, на жаль, нерідко можна спостерігати діаметрально протилежну картину: деякі журналісти, чиновники, політики і навіть спортивні функціонери нерідко навіть отримують якесь, м’яко кажучи, дивне задоволення від можливості посмакувати поразками спортсменів своєї країни. Це шкодить і країні, і нашому народові, якому у теперішні нелегкі часи як повітря потрібні позитивні емоції, почуття гордості за своїх атлетів-переможців, доброзичливе ставлення до тих, хто зазнав поразки у гострій боротьбі.
Ми дивимося в олімпійське майбутнє з оптимізмом. Але щоб цей оптимізм виправдався, слід чимало серйозно попрацювати.