Ольга Сумська з донькою Тонею та сім’єю сестри |
Розмовляючи з Ольгою Сумською, я ні на хвилину не забувала, що переді мною акторка, хоча говорили ми не про театр, не про кіно, а більше про особисте життя та родину. Ні, вона не грала, не манірничала, була простою, відкритою й привітною. Але як тримала паузу в потрібних місцях!
— Олю, для будь-якої жінки, тим паче для акторки, важливо, хто з нею поруч...
— Безумовно. Ми з Віталієм Борисюком разом уже тринадцять років і розуміємо одне одного з півслова, із півпогляду. Він сам артист і знає всі плюси й мінуси цього фаху. Знає, наскільки для мене важлива робота. І до пологів, і після. Так вийшло, що в четвер я писала «Імперію кіно», а в суботу поїхала народжувати. Для акторки це цілком природно — завжди бути в формі, годувати дитину на знімальному майданчику. Так було з моєю старшою донькою Тонею, котра в тримісячному віці вже була на зйомках фільму «Карпатське золото» зі мною та моїм першим чоловіком Євгеном Паперним. Правда, я зовсім мало була з дитиною, по молодості, не надавала цьому особливого значення. Багато знімалася, грала в театрі, робила кар’єру — словом, усі клопоти з Тонею лягли на плечі моїх батьків. Вони теж актори, усе життя присвятили театру. Вже вони чудово знають: коли хочеш зробити кар’єру, то треба працювати, працювати і ще раз працювати. Хоча моя мама свого часу через нас із сестрою відмовилася від кіно, вона віддала перевагу театру й родині.
— Люди творчих професій часто розлучаються, непостійні у своїх почуттях, шукають натхнення. Як ви до цього ставитеся?
— Невгамовні люди, вампіричні натури, безумовно, є в акторському середовищі. Утім, як і в будь-якому іншому. Не належу до їхньої категорії. Чоловік, двоє дітей, відчуваю величезну відповідальність за них. Не можу все це принести в жертву, щоб на стороні підживитися якимись почуттями й емоціями.
Добре сказала з цього приводу Людмила Марківна Гурченко: «Любов, вона одна, велика, а об’єкти різні». Мені здається, якщо в твоєму житті зустрічається велика пристрасть, то гріх її пропустити. І ніхто з жінок, більше ніж упевнена, не пропустить, правда, мало хто скаже про це. Таке почуття дароване Господом.
— У житті вам випадало «грати» у кохання?
— Навіщо? Це було б дуже підступно. У театрі ми й так великі грішники, лицедії. Часом боюся торкатися якихось образів. Уникаю суїцидних моментів, надмірного оголення. Раніше над цим не замислювалася. А загалом у житті не до того. Дітей би підняти, облаштувати побут — усе господарство на мені.
— Олю, ви вже тринадцять років із Віталієм Борисюком, але ваш перший шлюб із Євгеном Паперним багато хто не може забути...
— Що вдієш? Головне, ми постаралися зберегти з Паперним нормальні дружні стосунки. Уся ця історія відбувалася в Театрі російської драми ім. Лесі Українки в усіх на очах. Ми репетирували мюзикл, до речі, перший в Україні. За сценарієм Віталій Борисюк був моїм коханим, і наше романтичне кохання на сцені перейшло в життя. Забула тоді про все й із головою поринула в почуття. Власне, тоді втратила все — і чоловіка, і квартиру, і дитину. Ясна річ, відтоді порозумнішала, тепер навряд чи зважилася б на такий учинок, але, знаєте, є приказка «ніколи не говори ніколи». Усе згодом налагодилося. Думаю, Євген Васильович не має на мене зла. Я сповна одержала за те, що тоді Женя пережив такий удар. І повірте, такий самий удар потім одержала я. Не хочу конкретизувати. Адже все повертається, і я, точнісінько так само, як він тоді, відчула, як це боляче. Авжеж, за тринадцять років у нас із Віталієм були різні періоди й ми вирішили, що головне — зберегти родину.
— Ось ви сказали, що сім’ю слід берегти. Навіщо?
— Ніколи не замислювалася над цим серйозно, бо страшно стає. Заради чого витрачено мої найкращі роки, мою юність? Могла б поїхати в Москву, але побоялася. Зрештою все не так і погано склалося. І кар’єру зробила, і родина в мене є. Та й загалом не знаю, як жила б без мами, без батька, без сестри. Завдяки їм виросла в театральних лаштунках, першу свою роль зіграла з ними. Тож театр і сім’я нероздільні та єдині для мене. Раніше багато легендарних акторок відмовлялися мати дітей. Важко було поєднувати роботу й сім’ю. Вони належали тільки театру. Знаю безліч трагічних жіночих доль, де особисте життя полетіло шкереберть, зате зроблено приголомшливу кар’єру.
— Ви спробували мати все...
— Ніколи не пливу за течією. Є робота — пірнаю в неї. Але, звісно, доводиться чимось жертвувати. У молодості не додала любові своїй старшій доньці Тонечці. Коли читаю її щоденники, плачу: вона лічила дні, години, коли приїде мама. Читаючи такі речі, моторошно стає, на що витрачено роки. На ролі, які йдуть у нікуди... Потрібно жити й цінувати, те що в тебе є. І повірте, родина — єдине, заради чого ми живемо, заради чого приходимо в цей світ.
— Які стосунки у вас із старшою сестрою Наталією?
— Мама грала на сцені, а Наталка мене виховувала. Як можна ставитися до людини, котра завжди була для тебе найпершим авторитетом? Вона мене привела на знімальний майданчик, порекомендувала стати акторкою. У дитинстві приїзд Наталі був щасливою подією. Звісно, тепер усе змінилося, ми віддалилися одна від одної, що цілком природно. Діти, робота...
— Ким мріє стати ваша старша донька Тоня, можливо, теж акторкою?
— Завтрашній день — велика ілюзія. Зараз час переоцінки цінностей. Не знаю, як моя дитина розставить пріоритети. Хочу тільки, щоб вона була справжньою жінкою, сильною, вольовою, рішучою, самостійною. Ясна річ, коли звернеться до мене за порадою, завжди допоможу. Тільки нехай скаже. Багато акторок не хочуть щоб дитина йшла їхніми стопами, а вона однаково йде. Вона бачить це театральне життя з дитинства, воно його вабить і приваблює.
— Вашій молодшій доньці Ганні рік і сім місяців, як Тоня поставилася до її народження? Ревнощів не було?
— Ні, що ви. Вона знає, що ми з Наталею вдвох росли в нашої мами. Знов-таки, у Наталі двоє дітей. Троє, звісно, ідеал. Але для акторки і двоє вже подвиг, була б можливість, із задоволенням народила б третю й четверту дитину. Про які ревнощі може йтися! Взагалі не знаю, що робила б без Тоні. Ось ми з вами розмовляємо, а Тоня сидить з Ганнусею. Найбільше від усіх їй довіряю. Зараз у молодшої такий вік, коли за нею потрібне око та око. І свекруха допомагає. Це її перша довгождана онучка. Справляємося! Нянечок у нас немає, свідомо не беру чужих людей у дім. Звісно, ми можемо собі дозволити няньку, але знайти людину, котра могла б влитися в родину й не дратувати своєю присутністю, практично неможливо. Робимо все самі, крутимося. Знаю, що в багатьох така сама ситуація.
— Ви багато працюєте, досить заробляєте, як ваш чоловік дивиться на цей факт?
— Віталій організовує концерти, іноді працює як режисер, аранжувальник. Він у мене «багатоверстатник». Вважаю, що справжня жінка повинна надихати чоловіка, а заздрість і невдоволеність — дурниця. Спочатку я налаштовувала Віталія, що потрібно щось робити, прагнути кращого результату, потім подумала: навіщо ламати людину? Важлива відповідальність за родину. Я сильна жінка, й зі студентської лави звикла бути незалежною. Знімаюся з шістнадцятьох років, і скільки себе пам’ятаю, усі знайомі постійно позичали в мене гроші. Сама за себе відповідаю. Ще відтоді, не полюбляю, коли за мене хтось щось робить. У нас у сім’ї не заведено складати зарплати в одну тумбочку. Моя мама постійно вражається: «Як це так? Чоловік не віддає тобі зарплату». У нас кожен, що заробив, тим і розпоряджається. Немає зобов’язалівки, повна демократія.
— Ви вродлива пані — у вас, певне, безліч поклонників. Як ваш чоловік на це реагує?
— Натовпи шанувальників у домі не стоять. Нинішні чоловіки вельми несміливі. Колись один високопоставлений чиновник симпатизував мені, приходив на спектаклі, дарував квіти. Потім, побачивши мого чоловіка на одному з концертів (ми його разом вели), сказав: «Усе! Ольго, я до тебе більше не підійду. Побачив очі твого чоловіка і зрозумів, коли такий чоловік поруч, шансів у мене немає». Ми говоримо зараз про нормальних людей. Є настирливі, навіть небезпечні. Але, повірте, усе набагато спокійніше, ніж у шоу-бізнесі. Часто чула про себе — неприступна, як до неї підійти? Та заради Бога, якщо з добрими намірами, чом би й не підійти. Загалом приводів для ревнощів чоловікові не даю, у мене діти.
— Олю, Сумські — акторська династія, мабуть, є сімейні традиції?
— Ми дуже рідко збираємося, усі страшенно завантажені. Нині є сімейний спектакль — «Сеньйор із вищого світу», на якому ми частіше зустрічаємося, ніж у житті. Про які сімейні традиції говорити, якщо я в сестри не була вже два роки? Часу немає: то дітей народжуємо, то у фільмах знімаємося, то концерти ведемо.