Можливо, журналісти виросли з неправильних дітей, які потрошили іграшки, бажаючи дізнатися, що міститься всередині, і не вірили в казки, позаяк більше цікавилися питанням «а що ж сталося з героями після хепі-енду?». А може, просто так склалося, що «ніжний вік» української журналістики випав саме на той час, коли на казкові сюжети був гострий дефіцит, а герої якщо й з’являлися, то насамперед негативні. Так чи інакше, але сьогодні навряд чи хтось стане сумніватися в тому, що нас оточує чимало «хлопчиськів-поганиськів». Зате повірити в існування «кибальчишів» нам значно важче. Особливо якщо претенденти на це звання повною мірою володіють усім тим, чого позбавлена переважна більшість населення України, — високим соціальним статусом, солідним статком і, чого приховувати, певною владою. Ми вже (чи ще) не готові вірити, що за словом, хоч би яким воно було прекрасним, не стоять задні думки. Ми хочемо судити за результатами.
Упродовж років незалежності в Україні з’являлася й непомітно зникала незліченна кількість найрізноманітніших благодійних фондів. Створювали їх теж із різними намірами. Хтось — для відмивання грошей, інші — для прикриття не завжди чистої діяльності, треті — для самопіару... І тільки одиниці — справді із заявленою метою. Але якщо вже ці одиниці, а також результати їхньої діяльності, є, то чому б про це не розповісти? Зрештою, не так багато сьогодні в країні дочок екс-президентів і дружин олігархів, які б, так само, як Олена Франчук, не на словах, а на ділі займалися благодійністю, приносячи цілком реальну й істотну користь суспільству.
— Олено Леонідівно, ви не часто даєте інтерв’ю. Чому? Рідко звертаються чи ви відмовляєте?
— Я не люблю давати інтерв’ю. По-перше, мені справді легше й цікавіше зробити якийсь проект, аніж про нього говорити. По-друге, якось так виходить, що не особливо є кому давати інтерв’ю, тому що нікому його брати. Адже якість інтерв’ю великою мірою залежить не лише від інтерв’юйованого, а й від інтерв’юера. Отож якість запитань, а потім — і розшифровок, на мій погляд, нерідко далека від бажаної. Дуже часто пропоновані запитання, їх напрям мені просто не цікаві.
— Та все ж між вашими першими інтерв’ю й останнім, яке ви дали у вересні УНІАН, відчувається велика різниця. У мене є відчуття, що ви стали значно впевненішою відтоді.
— Коли я відповідала на запитання у 2003 році, то багато чого не знала. Багато що для мене було невідомим і незрозумілим. Тепер я вже знаю, пройдено довгий шлях…
— Річ навіть не у фонді. З початку його роботи минуло шість років. Як ви змінилися за цей час?
— Ну я точно стала дорослішою, впевненішою в собі, з’явився досвід — «сын ошибок трудных»... Це не минулося безслідно.
— Ви — людина з абсолютно іншого щабля соціальної драбини, іншого рівня статку, ніж більшість українців. Відвідуючи дитбудинки, спілкуючись із соціально неблагополучними людьми, ви, по суті, здійснюєте вилазки зі свого звичного життя в цілком інший світ. Навіщо вам це потрібно? Що таке благодійність для вас?
— «Вилазки» в дитбудинки і спілкування — це саме наслідок того, що я взяла на себе відповідальність, заснувала фонд боротьби зі СНІДом і борюся з епідемією в країні. Для мене це було природним станом душі, моєю внутрішньою потребою на певному етапі. Ось така особистісна зрілість…
— Може, тепер ви вже звикли, а що відчували вперше?
— До цього не можна звикнути в принципі. Щоразу відчуваєш одне й те ж — переживання, співчуття, бажання якось допомогти. Не можна залишитися байдужим, особливо дивлячись на залишених у дитбудинках дітей.
Для мене досить знаковим був наш перший проект 2004 року — будинок дитини «Берізка». Він перебував у жахливому стані і, здається, не знав ремонту ніколи, — там не було гарячої води, протікала стеля, стіни покрилися цвіллю. Коли приходиш і все це бачиш, то перше бажання — відремонтувати, щоб стало сухо, тепло, чисто і затишно... У процесі ремонту ми спілкувалися з працівниками дитбудинку, бачили їхніх вихованців, розпитували, скільки таких дітей, яка тенденція останніх років...
Стало зрозуміло, що дітей, від яких відмовляються батьки, більшає. Зрозуміло було, хто їхні мами, — ін’єкційні споживачі наркотиків і жінки секс-бізнесу, культурно кажучи. Відразу ж визначилося кілька напрямів діяльності. Перший і найефективніший — запобігання появі ВІЛ-інфікованих дітей. І другий напрям — це самі дітки, що з ними буде. Якщо рік у рік їх у дитбудинках з’являтиметься дедалі більше, то в певний момент держава просто не впорається з їх обслуговуванням, адже ці діти потребують спеціального догляду, лікування. Окрім того, є ризики, що, підростаючи в дитбудинках, де досить рано зав’язуються сексуальні стосунки, не будучи ознайомлені правильно зі своїм статусом, не навчені з ним жити, ці діти наражатимуть на небезпеку не лише своє життя, а й своїх однолітків.
— А скільки вони взагалі можуть прожити?
— У принципі, стільки, скільки й здорова людина. Зараз існує антиретровірусна терапія, що не дозволяє ВІЛ-інфекції перейти в стадію СНІДу.
— Хоч вам і не подобається запитання, як було прийнято рішення створити Фонд «АнтиСНІД», оскільки ставлять його занадто часто, я все ж не стану винятком. Сумніваюся, що сухі цифри статистики здатні викликати настільки сильні емоції, щоб у результаті з’явився ось такий фонд. Як усе ж таки народилася ця думка?
— Майже всі інтерв’ю починаються саме з цього запитання... Коли я його чую, у мене виникає асоціація з фільмом «Іронія долі, або З легкою парою»: щороку 31 грудня ми з друзями ходимо в лазню... І я починаю докладно розповідати. Повторюю: очевидно, це була якась певна внутрішня особистісна зрілість. Коли я розповідаю про це західним журналістам, то в них жодних сумнівів не виникає, вони кажуть: «Так, ми вас розуміємо. У багатьох це відбувалося саме так».
Коли людина багато в чому благополучна, у неї все гаразд, і матеріальне становище дозволяє їй піклуватися не лише про себе, а й про оточуючих, вона створює благодійні фонди, збирає пожертви, тобто якось інвестує свої час і гроші в допомогу оточуючим. Це — внутрішня потреба, і вона цілком природна.
— 2003 року між Україною та Світовим банком було укладено угоду про позику «Проект «Контроль за туберкульозом і ВІЛ/СНІДом в Україні», якою передбачалося виділення 60 млн. дол. під конкретну програму. А ще через кілька місяців Кабмін ухвалив постанову про «внесення змін та доповнень», згідно з якими до реалізації програми боротьби зі СНІДом мали активно залучатися громадські і благодійні організації. Багато людей пов’язували народження Фонду «АнтиСНІД» саме з цими фактами. Цим і було продиктоване моє попереднє запитання.
— Ви б так одразу й запитали, а то так довго до цього йшли… Я дуже пишаюся тим, що ані копійки державних грошей у нас не було. Я назвала своє дітище фондом «АнтиСНІД» Олени Франчук, щоб ні в кого не виникало жодних сумнівів у тому, чим він займається і хто за це відповідає. Бувають люди, котрі в принципі нічого поганого хотіти не можуть. Є «хлопчиська-поганиська», а є «кибальчиші». Отож, я за визначенням хороша (сміється) і не можу думати про нехороші речі. Я тоді точно не поставила б свого імені. А так це — персонально моя відповідальність за те, що у фонді все кришталево чисто. Гадаю, ми стали першою благодійною організацією в Україні, котра робила міжнародний аудит. Усі звіти висять на сайті.
Мабуть, єдиний зв’язок мого фонду з державою — зниження, завдяки домовленостям із фондом Клінтона, вартості закупівлі лікарських препаратів для України вп’ятеро. При цьому ліків ми самі не закуповуємо, а просто надали таку можливість державі, були організаторами.
Відповідаючи на ваше запитання, можу сказати, що люди дуже часто хочуть думати погано. Не знаю чому, але їм так легше. Завуальовано, проте запитання звучить саме так: чи хотіла я отримати доступ до державних грошей і цими грішми якось негарно розпорядитися. Отож: у мене немає жодної потреби красти в держави гроші. Моє єдине бажання — допомогти моїй країні і державі впоратися з проблемою. Бо тут живу я й мої діти. А жити в країні, у якій ризик заразитися ВІЛ/СНІДом найвищий у Європі, дуже небезпечно.
Шість років діяльності фонду, мені здається, повністю відмели сумніви в тому, навіщо він був створений. Ми проводили опитування: нашим інформаційним повідомленням і тому, як ми витрачаємо гроші, справді довіряють.
— Які проекти для вашого фонду актуальні на цей час, які ви плануєте реалізовувати, а які, можливо, не вдалося втілити в життя?
— Усе, що хотіли, ми втілили. Все, за що бралися, ми реалізовували. Якісно й ефективно. Найважливішим досягненням фонду я вважаю те, що ми змінили ставлення до проблеми ВІЛ/СНІДу в країні за ці роки. Змінили поведінку людей: вони навчилися жити в умовах, коли панує епідемія. Ми змогли втягнути в боротьбу зі СНІДом представників абсолютно різних верств населення — від селебрітіз і великих бізнесменів до простих волонтерів. Реалізуємо два довгострокових проекти з фондами Білла Клінтона й Елтона Джона, продовжуємо будувати інформаційні кампанії фонду. Оскільки фонд планувався з дуже амбітними цілями — змінити ставлення українців до проблеми, змінити їхню поведінку, то ми з самого початку заклали довгострокову стратегію, і тепер крок за кроком втілюємо її в життя. Зараз перебуваємо у процесі підготовки чергової інформаційної кампанії.
— Тобто основне завдання, наскільки я зрозуміла, — це саме інформаційні кампанії?
— Це головне завдання. Запобігти легше, ніж лікувати. Абсолютно банальна аксіома, яка працює. Причина більш ніж 50% нових випадків зараз — незахищений секс.
— А конкретну допомогу ви надаєте?
— Так, надаємо. Будинок дитини «Берізка», дитячий будинок у Харкові, відділення в пологовому будинку в Києві, всеукраїнська лікарня у Києво-Печерській лаврі. Її ми теж відремонтували й купили вкрай необхідне устаткування. Мобільні клініки...
Я наразі просто перелічую, не заглиблюючись у кожен із проектів. Мобільні клініки працюють у регіонах дуже добре. Це безпосередня допомога людям, які звертаються.
Макіївка... Ми першими звернули увагу на проблему ВІЛ-позитивних дітей. Ремонтуючи «Берізку», познайомилися там із семирічною Надею. У неї був ВІЛ-позитивний статус. І, хоча будинки дитини розраховані на дітей віком до чотирьох років, дівчинка продовжувала мешкати там, бо її відмовлялися приймати в школу, брати в інші заклади. Росла в «Берізці», допомагала нянечкам, прибирала за маленькими дітками... Ми знайшли вчительку, котра приходила в дитбудинок і проводила з Надею заняття. Але тоді постало питання: а що робити через кілька років, коли таких дітей з’являтиметься дедалі більше?
Звернувшись до досвіду європейських країн, які зуміли взяти епідемію під контроль, ми з’ясували, що там проблема вирішується з допомогою фостерних сімей. Тому в Макіївці ми купили будинок і квартиру для мам, які хотіли взяти на виховання дітей, але їм не дозволяли, оскільки їхні житлові умови не відповідали нормам.
— Це було частиною проекту «Діти+»?
— Тоді ще ні. Це був просто природний відгук на ситуацію. Спільний проект із Фондом Елтона Джона народився пізніше, 2007 року. У його рамках Елтон Джон дав грандіозний концерт на Майдані Незалежності. Тоді ми й стали готуватися до програми, що розпочалася навесні 2008 року. У вересні ми оголошували перші результати, якими страшенно пишаємося. Так, наприклад, протягом року в сім’ї було влаштовано 52 дитини, 492 повернулися у свої біологічні родини. 788 працівників системи освіти пройшли навчання на тренінгах. Надано психоемоційну підтримку дітям і батькам у процесі поетапного розкриття ВІЛ-позитивного статусу…
— З якими труднощами вам довелося зіштовхнутися під час організації вже другого візиту в Україну Елтона Джона?
— З жодними.
— Ну були різні виступи місцевих депутатів…
— Це не труднощі й навіть не неприємності. Так… Просто фон.
— Як ви ставитеся до всиновлення кіно- та поп-зірками дітей із бідних країн?
— Позитивно. Людина, котра взяла на себе відповідальність і змінила життя бодай однієї дитини, достойна всілякої поваги й захоплення. А вже якщо більше однієї...
Що поганого в усиновленні зірками дітей, наприклад, із Африки? Які тут можуть бути мінуси, якщо діти ростуть у злиднях, голоді, без освіти, без будь-якого медичного обслуговування? І цих дітей беруть у родини, виховують як своїх власних, у них з’являється можливість жити в нормальних умовах.
— Що собою являє угода між фондами «АнтиСНІД», Віктора Пінчука і Фондом ініціатив Клінтона?
— Це п’ятирічний проект, яким ми теж дуже задоволені. Першим його результатом стало те, що, як я вже казала, вартість антиретровірусних препаратів для України вдалося знизити вп’ятеро. У рамках цього проекту наркозалежні пацієнти отримують замісну терапію. Ми також впровадили швидкі тести, яких раніше Україна не визнавала. Їхня перевага в тому, що дізнатися результати і провести консультування можна за 20—30 хвилин. Це дуже важливо, оскільки чимало представників маргінальних груп по результати звичайних аналізів, яких треба чекати кілька днів, не повертаються.
На базі 12 медичних установ ми протестували 2 148 осіб, і в кожної четвертої було виявлено ВІЛ-інфекцію. 527 чоловік із таким діагнозом направлені в Центр СНІДу для отримання необхідного лікування. Ми також готуємо фахівців із замісної й антиретровірусної терапії.
— Чим було мотивоване спонсорство Фонду Клінтона? Побутує думка, що допомагати краще вдома.
— А ми де допомагаємо? Суми виділено Фонду Клінтона, який оперує ними в Україні. Ці гроші працюють тут. Просто Фонд Клінтона з його досвідом, умінням та зв’язками здатен розпорядитися цими грішми значно ефективніше, ніж будь-хто інший. І ми тут, поруч — партнери в цьому проекті, — допомагаємо й розуміємо, на що витрачаються гроші. Я можу сказати, що це було рушійною силою для залучення найкращого міжнародного досвіду, який є у світі.
— Наведіть приклад, як ці гроші повернулися в Україну.
— Вони ані на секунду не полишали Україну. Фонд Клінтона відкрив тут представництво, гроші перераховуються туди потраншево, щорічно. Всі вони працюють тут, плюс на ці гроші залучаються гроші інших фондів для реалізації проектів в Україні. Це головна умова. Те ж саме відбувається з Фондом Елтона Джона. Ми за цим уважно стежимо.
— А чому ви про це не говорите?
— Ми говоримо про це з самого початку.
— Як відбувається процес створення ваших соціальних роликів? Зрозуміло, що працюють агенції. Але як народжується ідея?
— Коли ми планували діяльність фонду, то провели мозковий штурм і спершу спланували, якою має бути інформаційна кампанія — які месиджі потрібно донести насамперед, а які поступово, розкриваючи ситуацію і змінюючи поведінку людей. Дотримуємося цієї логіки. Спочатку формуємо мету — яке завдання має вирішити ролик. Потім до нас приходить агенція, ми відбираємо ідеї і проводимо тендер на виробництво. Я думаю, що успіх інформаційної кампанії боротьби зі СНІДом, яка проходить в Україні, великою мірою пов’язаний із тим, що, по-перше, це — послідовна система, де все логічно, взаємозалежно й одне доповнює інше. По-друге, ролики дуже якісні і працюють строго на цільову аудиторію. В нас усе дуже професійно.
А ролик «Презерватив — твоя гумова броня» — ексклюзивний. Він народився спонтанно — без агенцій і тендеру. У процесі підготовки до проекту AIDS Army Fashion народився цей слоган. Він так сподобався, що під нього з’явилася концепція, яка потім і була реалізована. І це дуже здорово працює.
— Поговорімо про те, як криза вплинула на благодійність в Україні. Чи торкнулося це ваших програм, чи було їх скорочено, чи урізано фінансування. Якщо так, то з яких напрямів?
— Найпростіше говорити про себе. Ми не скоротили благодійної діяльності, наші програми тривають без змін. Ми навіть трохи збільшили матеріальну допомогу людям із ВІЛ/СНІДом та медичним установам.
Рік тому ми проводили аукціон. У залі зібралися заможні люди, представники бізнесу. Криза тоді вже почалася і хоча ще не набрала обертів, але вже багатьох зачепила. Я тоді сказала: «Нам зараз усім тяжко. У нас криза, непростий час. Але є ті, для кого це не питання бізнесу, його виживаності та рентабельності. Є люди, для котрих це питання життя і смерті. Тому ми не можемо зупинити зараз ці проекти й забути про тих, кому тепер тяжче, ніж нам». І, ви знаєте, я вважаю, що українці — чуйні й відкриті люди. Аукціон пройшов дуже успішно, і ми зібрали тоді рекордну суму. І тепер, попри кризу, продовжуємо всі проекти.
— Яку частину своїх доходів родина Пінчук—Франчук витрачає на благодійність?
— Ой, я вам у відсотках не скажу. Ми на це ніколи не дивилися так. Бачили потребу, рахували, скільки це коштує, і закривали її. Ми завжди чітко розуміли, що можемо реалізувати. Я за це беруся — отже, відповідаю за це. Тому в нас і немає нереалізованих проектів.
— 2003 року ви казали, що статус дочки чинного президента допоможе рухати ідеї фонду. Як ви тепер ставитеся до Фонду Віталіни Ющенко «Зігрій любов’ю дитину», про діяльність якого останнім часом мало що чути? Чи продовжує ваш чоловік допомагати йому, і в чому виявляється ця допомога?
— Давайте не будемо про це... Я знаю, що тоді до проекту допомоги багатодітним родинам залучили бізнесменів. Було зібрано кошти. А згодом Віктор Андрійович призначив Віталіну Ющенко головою цього фонду. Чесно кажучи, більше нічого не знаю. Але я вважаю, що будь-яка допомога — це добре.
Якщо ж ви говорите про статус дочки президента, то я вважаю, що це цілком нормально, і так може бути. А далі треба оцінювати ефективність кожної конкретної людини. Або кожної конкретної дочки президента.
— «Дитяча лікарня майбутнього»…
— А чому ви в мене запитуєте?
— Тому що ваша сім’я теж брала участь грішми. Ви, до речі, їх виплатили повністю чи ні?
— Ми взяли на себе зобов’язання поставити устаткування. Коли буде куди поставити, ми його поставимо.
— Як ви гадаєте, які перспективи в цього проекту?
— Я вважаю, що про перспективи проекту слід запитувати в його реалізаторів. Що толку ворожити на кавовій гущі — через рік, через два чи ніколи?
— Людина, котра з народження опинилася на досить високому щаблі соціальної драбини, дуже обмежена в можливостях рости, — не так уже багато залишилося до самого верху. Що для вас означає самореалізація?
— Рости ж можна не тільки вгору, а й всередину. Для мене самореалізація — це мій розвиток, відчуття своєї затребуваності, потрібності й задоволення тим, що я роблю, чим займаюся.
— А що входить до ваших занять, окрім фонду?
— Управління медіабізнесом.
— Тобто телеканалами?
— Так.
— Яких принципів дотримуватиметеся у висвітленні передвиборної кампанії?
— Принципів інформаційної політики телеканалів у попередні роки: збалансований підхід.
— Ви маєте на увазі попередню кампанію?
— Їх було стільки останнім часом... Усі ці роки ми намагалися відкрито, об’єктивно й адекватно висвітлювати те, що відбувається в Україні, зокрема і в політичній сфері. Тому політика не зміниться. В нас буде однаковий доступ для всіх учасників політичних перегонів. Якщо хтось когось звинувачує, ми завжди даємо можливість другій стороні виступити зі словом у відповідь.
— А які ваші симпатії? Кого підтримуватимете?
— Ви знаєте, я особисто думаю, що Україна втомилася від того, що відбувалося останніми роками, й від основних учасників цього. Є потреба чогось нового і світлого. У вересні ми прилетіли з Нью-Йорка, де проходила щорічна конференція Фонду ініціатив Білла Клінтона. Було дуже багато цікавих людей, вони говорили про різні глобальні речі, про реальні проблеми, з якими зіштовхнеться світ у найближчому майбутньому і з якими вже зіштовхнувся, шукали реальні шляхи їх вирішення. Так сталося, що я прилетіла в Україну в п’ятницю і ввімкнула телевізор: одна «Свобода» на «Інтері», інша — на ТРК «Україна». Рівень дискусій (дурепа — сам дурень, злодій — сам такий) мене прямо деморалізував. Щоб країна рухалася вперед, точно потрібно говорити й думати про інші речі. У мене ще є час, щоб визначитися. Я ще подумаю, кого підтримати на цих виборах.
— Але нового ж усе одно нема…
— Ну, є щось відносно нове.
— Наприклад? Є два, а третій новіший?
— Я ще подивлюся. Ось з’явився Тігіпко-кандидат… Багато хто каже: навіщо підтримувати того, в кого шансів немає? Ну то їх і не буде ніколи, якщо не підтримувати.
— Ваше життя змінилося після того, як Л.Кучма перестав бути президентом? Стало простіше? Складніше? У чому?
— Так. Звісно, змінилося. Мені стало значно легше дихати. Тому що я вже не обмежена рамками статусу дочки президента. Так, мені стало складніше, тому що тепер я дуже часто зіштовхуюся з труднощами бюрократичної системи, з несумлінною конкуренцією. Але так значно легше і здоровіше жити. Це моя оцінка. Хай будуть труднощі, але й свобода, коли більше відповідаєш за себе.