Чули новину? З першого січня 2004 року Олексій Ратманський приступить до обов’язків художнього керівника славетної балетної трупи Большого театру. Так, той самий Ратманський — добре відомий киянам чудовий артист балету, люблений і шанований публікою танцівник-хореограф, автор двох десятків балетів і цілого розсипу чарівних мініатюр. Адже саме в Києві, на сцені Національної опери України, на наших із вами очах відбувалося перетворення боязкого учня на самобутнього художника.
Не дивно, що вибір випав на нього, і кандидатура молодого артиста — явного лідера сьогоднішньої російської хореографії — схвалена високими інстанціями. Контракт із балетмейстером підписано на три з половиною роки, вирішується питання про його переїзд до Москви й отримання російського громадянства (на сьогодні Ратманський — громадянин України).
Історія Большого театру бере початок у XVIII столітті. Він по праву може пишатися такими титанами хореографії, як Адам Глушковський, Ісаак Аблец, Карло Блазіс, Олександр Горський, Касіян Голейзовський, Леонід Лавровський, Ростислав Захаров, Юрій Григорович. Епоха цього останнього «мамонта» охопила десятиріччя. Потім віжки правління взяв у свої руки видатний артист ХХ століття Володимир Васильєв. Союз майстра і театру тривав шість років... Ось уже другий рік балетом Большого завідує Борис Акімов, у минулому відомий російський танцівник, провідний соліст трупи. Незабаром його змінить Олексій Ратманський — молодий майстер, яскравий представник нової хвилі, невгамовний генератор ідей, закоханий у класичний балет.
Офіційну пропозицію очолити «козирну» трупу О.Ратманський отримав незадовго до прем’єри свого нового балету «Світлий струмок» на музику Д.Шостаковича, що успішно пройшла на сцені Большого в квітні нинішнього року. Успіх був оглушливий — еліта столичної критики писала про це. Найвищої похвали були визнані гідними усі: балетмейстер, виконавці і, природно, композитор (у балеті прийнято вважати саме композитора автором). Музика була написана Д.Шостаковичем 1935 року. Про трагічні наслідки відвідання балету «Світлий струмок» Сталіним зараз широко відомо: остракізм, якому піддалися автори цієї легкої і веселої вистави — Д.Шостакович, Ф.Лопухов і А.Піотровський, перетворили життя видатних діячів мистецтва на справжнісіньке пекло.
Минуло майже сімдесят років. І ось нарешті розтоптаний колись шедевр постав перед нами знову — може, саме в тій формі, про яку колись мріяли його творці. Символічно, чи не так, що до відродження балету причетний не хто інший, як Олексій Ратманський? Йому зараз 34, Шостаковичу ж тоді було 30...
Можна лише захоплюватися прозірливістю російських чиновників, які вирішили повернути до рідних пенатів артиста, котрий понад десять років успішно працював за кордоном. Зберегти видатний талант для батьківщини — це шляхетно! Гідний подиву, звісно, і той факт, що самодостатній Олексій Ратманський, котрий реалізував себе сповна, вирішив повернутися. Це сміливий вчинок.
А тепер трохи про біографію нашого героя. Народився він у Ленінграді, дитячі роки провів у Києві. Навчатися вступив у Московське хореографічне училище, пізніше — у ГІТІС. Отримати роботу в столиці не вдалося — жоден театр не взяв юнака без московської прописки. У рік чорнобильської катастрофи Ратманський повернувся до батьків у Київ, де відразу був прийнятий солістом балету в Національну оперу України. Перебування артиста в Києві 1986—1992 і 1995—1997 років зіграло чималу роль у його житті і житті театру. Без проблем було опановано обов’язковий, вже звичний класичний репертуар провідного соліста балету — партії у виставах «Жізель», «Сильфіда», «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Спляча красуня», «Чіпполіно», «Баядерка», «Даремна обережність», «Дон Кіхот». Під керівництвом Валерія Ковтуна відбувся перший доторк до хореографії Дж.Баланчіна («Аполлон Мусагет», «Тарантела»).
Два роки Олексій працював із відомою українською балериною Іраїдою Лукашовою, потім танцівник потрапив у клас Алли Лагоди, репетитора владного й активного. Три роки під її опікою не пройшли даремно: виконавчий талант Ратманського став розкутим, розцвів і заявив про себе в повний голос. Саме А.Лагоді нарешті вдалося «пробити» заборонені досі ангажементи за кордон. Вона почала вивозити балетну молодь на гастролі. Так перед Ратманським відкрився світ.
Для концертів Олексій складає свої перші хореографічні опуси: конкурсний номер, «Дуети-буф», «Гавот», «Сильфіди-88». «Проба пера» вдалася. Якось Ратманському запропоновано було поставити хореографічний номер — для кого б ви думали? — для Ковтуна і Таякіної! Даремно не наважився...
Олексій завжди прагнув виступати на сцені якнайчастіше: фестивалі, конкурси, гастролі, благодійні концерти... Не в його правилах сидіти склавши руки. З’явилися нагороди: золото в Донецьку (1987), золото і премія ім. В.Ніжинського в Москві (1992), звання заслуженого артиста України... Особливо важливим для Ратманського в той час було визнання в Москві на міжнародному конкурсі ім. С.Дягілєва. Це означало наближення до мрії, до повернення в альма матер, стало першим кроком до штурму Большого театру! Тим більше що в Києві талановитий хореограф-початківець, хоч як дивно, нікого не зацікавив, навпаки, до нього поставилися з цілковитою байдужістю. Це підштовхнуло Ратманського до рішучих кроків. З березня 1992 року Олексій виступав як соліст балету Вінніпезького Королівського театру в Канаді. Нарешті артист, що називається, допався до першокласної західної хореографії, брав участь у постановках Е.Тюдора, Р.Данцінга, Дж.Ноймайєра, отримав офіційне право виконувати балети Баланчіна, їздив по всьому світу з відомою трупою — коротше, помітно просунувся вперед! Танцівнику був близький так званий західний стиль у танці: корпус танцівника вільний, повороти стрімкі, техніка віртуозна, імпульсивна, «бісерна». Крім того, у Ратманського з’явилася унікальна можливість показувати свої роботи на щорічних канадських фестивалях-оглядах. Це був потужний стимул, і життя набуло нового сенсу.
Влітку 1994 року Олексій приїхав із Канади до Києва і чудово виступив на конкурсі ім. С.Лифаря в номінації «балетмейстер». На мій погляд, Ратманський тоді був найкращим. Публіка із захватом прийняла «Збиті вершки» і «Романтичний дует», що залишаються улюбленими хореографічними номерами й досі. Їхніми творцями були закохані — Олексій і Тетяна, його дружина і партнерка (до речі, із Танею він познайомився в Києві). Журі, однак, першу премію вирішило нікому не присуджувати, а другу розділили між О.Ратманським і С.Бобровим (ставлеником Ю.Григоровича, голови журі). Та все ж крига скресла — Ратманський почав отримувати замовлення, легко і швидко народжувалися і втілювалися в життя чудові ідеї. Тривалий час улюбленим жанром молодого балетмейстера була хореографічна мініатюра — сяюча усмішкою, ясна і лаконічна. Муза Олексія винахідлива і дотепна. Здавалося, автор боїться втомити глядача, набриднути йому. Балетні замальовки сприймалися як яскраві картинки, блискучий феєрверк. Взагалі бачити танець в авторському виконанні — рідкісне задоволення. Згадайте «Юрліберлю», «Невибагливі танці», «Графіку на синьому тлі», «Ранкову серенаду біса», «Бідолах»... До речі, відомий петербурзький балетний критик Вадим Гаєвський назвав Ратманського постановником-«вільнодумцем» і зауважив, що саме тому так складно і драматично складалося життя артиста.
Попри те, що Вінніпезький театр був зацікавлений у продовженні контракту з Олексієм, 1995 року вони з дружиною вирішують повернутися до Києва. Скажемо прямо, для цього були вагомі причини: їх звали, обіцяли підтримку і сприяння, запевняли, що театру вони дуже потрібні. Ратманські мчали до Києва натхнені. Цього ж року Олексій замахнувся на великий балет. «Поцілунок феї» І.Стравинського і «Візок татуся Жюньє» Р.Штрауса довели, що хореограф цілком здатний оперувати великою формою. Але незабаром після приїзду його чекало гірке розчарування... За два роки танцівник виходив на сцену Національної опери лічені рази, двічі представив «Вечір хореографії Ратманського». Афіші, щоправда, довелося замовляти за свій рахунок і самому розклеювати їх по місту. Та що там казати: заслужений артист не мав у театрі навіть власних сценічних костюмів! Коли ж спробував відстоювати свої права, високопоставлений чиновник від мистецтва кинув йому в обличчя: «Театр без вас обійдеться». Олексій зрозумів, що в Києві йому робити більше нічого.
З 1997 року Ратманський живе і працює в Данії, на батьківщині Августа Бурнонвіля. За ці роки він виріс в одного з найкращих виконавців хореографії в неповторному бурнонвілівському стилі. Театр уклав із ним довічний контракт. Там артист здобув статус найкращого танцівника країни, орден королеви, почесний титул. Йому створили чудові умови для життя й творчості. У Данії з’явився на світ син Олексія і Тетяни — Василь.
Недаремно в інтерв’ю для «Зеркала недели» під виразною назвою «Маємо — не бережемо, втрачаємо — плачемо», надрукованому 5 грудня 1998 року, артист сказав, що не тримає зла на людей, які заправляли тоді в Київському оперному і посприяли тому, що він змушений був залишити країну: «Ну, вижили ще одного артиста, пхе, велика біда! Я тепер вдячний їм за це. У моєму житті усе змінилося на краще».
Датський період виявився надзвичайно плідним для Олексія і як для хореографа. У вільний від основної роботи час він за шість років створив 15 ексклюзивних балетних вистав (уже не мініатюр!), із яких більша частина призначалася для кращих балетних труп Росії — Большого і Маріїнки. Географія постановок така: Москва — «Принади маньєризму», «Сни про Японію», «Капричо», «Леа» і «Світлий струмок», Санкт-Петербург — «Середній дует», «Поема екстазу», нова редакція «Поцілунку феї» (дозволю собі нагадати читачам «Дзеркала тижня», що про ці вистави йшлося в згаданому вище інтерв’ю. — Н.З.) і «Попелюшка»; Стокгольм — «Жар-птиця», Сан-Франциско — «Карнавал тварин». Датському Королівському театру в Копенгагені пощастило більше від усіх — окрім раніше побачених «Сну Турандот», «Лускунчика», «Болеро» і «Польоту в Будапешт», глядачів очікує ще одна прем’єра, яку можна назвати прощальним подарунком хореографа: наближається до завершення страшенно цікавий проект, схвалений Майєю Михайлівною Плісецькою, — «Анна Кареніна». Про кожен із цих балетів знайдеться що сказати навіть уїдливому критику! І хоч би де Олексій працював, про нього бережуть найкращу пам’ять. За словами того ж В.Гаєвского, хореограф умів запалити і повести за собою трупу, і в кожному театрі в нього були просто-таки закохані. Ратманським зацікавилися й у Нью-Йорку: його запросили провести майстер-клас у школі хореографів при «Нью-Йорк-сіті Беллей». Вражає, чи не так?
Шкода лише, що України немає в цьому списку. України, із якою пов’язував колись свої перші творчі задуми і надії Олексій Ратманський, артист світового масштабу, котрого тут не прийняли всерйоз, не оцінили, не захотіли підтримати. От вже справді немає пророка у вітчизні своїй, як мудро зазначено в Євангелії. І боляче думати, що й зараз через байдужих чинуш наша країна втрачає тих людей, які могли б скласти славу нації...