Вирушаючи на недільну прогулянку Андріївським узвозом, я рухався не згори донизу, як більшість киян і туристів, а знизу вгору: хоч такий маршрут фізично виснажливіший, з естетичного погляду він незрівнянно привабливіший. Поступово ти наближаєшся до духовного центру вулиці — прекрасного й величного собору св. апостола Андрія, з висоти якого можна добре роздивитися як сам узвіз, так і весь київський Поділ цілком.
Музей Івана Кавалерідзе розміщений з правого боку вулиці й вирізняється з-поміж решти музеїв узвозу. Я йшов сюди цілеспрямовано, оскільки вже протягом певного часу цікавився постаттю відомого українського політичного та церковного діяча Степана Скрипника (владики Української православної церкви Мстислава) і знав, що Скрипник був добре знайомий із відомим кінорежисером. Крім того, його другом був і геніальний український письменник Улас Самчук, один із моїх улюблених авторів, перу якого належать трилогії «OST» (можливо, порівняння не зовсім коректне, але це фактично український аналог «Архіпелагу Гулаг» нещодавно спочилого Олександра Солженіцина) та «Волинь», роман «Марія», мемуари «На білому коні. На коні вороному». Саме знайомство Кавалерідзе зі Скрипником та Самчуком і привело мене до музею.
Я йшов сюди, щоб дізнатися більше про самого Кавалерідзе, а познайомився тут з не менш цікавою постаттю — Василем Савченком, культурологом, консультантом музею.
Знайомство наше розпочалося з моїх запитань про стосунки Степана Скрипника і Уласа Самчука з Іваном Кавалерідзе. Василь Спиридонович докладно розповів, як навесні 1941р., перед початком Другої світової війни, кінорежисер зі знімальною групою вирушив у Карпати знімати черговий фільм. Але з початком наступу німецької армії на Радянський Союз Кавалерідзе з колегами опинилися в полоні на окупованій території. Улас Самчук і Степан Скрипник, які видавали тоді у Рівному український часопис «Волинь», використали свої зв’язки серед офіцерського штабу окупаційної армії, щоб врятувати Івана Кавалерідзе від розстрілу (нібито як єврея), а потім допомогли йому добратися до Києва.
У розповіді Василя Савченка не було ні тіні осуду чи ноток звинувачення стосовно тих або інших історичних осіб. Довге й нелегке життя навчило Василя Спиридоновича розуміти людину, хоч би які вчинки вона скоїла і хоч би що про неї казали інші. Та, перш ніж перейти безпосередньо до постаті В.Савченка, повідомлю ще дещо про, умовно кажучи, «винуватця» нашої з паном Василем зустрічі.
Іван Петрович Кавалерідзе (1887—1978) — український кінорежисер та скульптор. Основи художнього образотворчого мистецтва опанував у Києві та Парижі, був особисто добре знайомий із оперним співаком Федором Шаляпіним. До мистецької еліти Іван Кавалерідзе влився завдяки своїм скульптурам «Святослав у бою», «Борис Годунов», «Хокеїст», «Біля Перекопу», «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода». Але масова популярність до нього прийшла з виходом кінокартин «Наталка Полтавка», «Трактирниця», «Лісова пісня».
Та слава кінорежисера не відвернула Кавалерідзе від скульптури — і він створює свої головні шедеври: «Григорія Сковороду», що стоїть у Києві на Контрактовій площі; «Княгиню Ольгу» зі скульптурної композиції, відновленої на Михайлівській площі столиці (Василь Спиридонович пояснив, як слід розуміти цю композицію: княгиня Ольга — це символ влади; апостол Андрій — символ духовності; Кирило і Мефодій — символи просвіти. Влада, духовність, просвіта — це основа української держави, її тризуб); «Ярослава Мудрого», що біля київських Золотих Воріт.
Безмежно закоханий в Івана Кавалерідзе та його творчість, пан Василь, людина пенсійного віку, з ентузіазмом працює консультантом Музею Кавалерідзе. Як культуролог він навчає музейних відвідувачів розуміти мистецтво, читати його, а як досвідчена в житті людина — вчить їх любити творців мистецтва.
Народився Василь Спиридонович 1932 р. у славному місті Козельці Чернігівської області в родині вчителів (батько був репресований 1937 р. і розстріляний), навчався у місцевій школі. Під час Другої світової війни, маючи всього одинадцять років, хлопець здійснював збройні диверсії. «Мені довелося стати свідком того, як фашисти розстріляли десяток моїх однокласників, і тому я мстив їм як міг. Діставши бойовий порох, я організовував вибухи штабних та житлових приміщень, зайнятих німецькими офіцерами і солдатами. Звісно, дуже радів, коли вдавалося провести вдалу диверсію, але в глибині душі відчував великий смуток за радощами дитинства. Щоб якось позбавити мене цього смутку, шкільна вчителька літератури давала мені книжки, класику романного жанру — Вальтера Скотта, Жуля Верна, Майн Ріда. Читаючи їх, я потроху відходив від жахів війни, душа набиралася здорових дитячих вражень», — розповідає Василь Савченко.
Після війни він вступив до Козельщанського технікуму, потім поїхав працювати у Воронеж (Росія), потому повернувся в Україну, в Київ. Працював конструктором у конструкторських бюро та науково-дослідних інститутах. З великою радістю зустрів пан Савченко проголошення державної незалежності України в 1991 р. На той час уже пенсіонер, він із головою поринає в культурно-громадську діяльність, сприяє поширенню ідей національного та духовного відродження, співпрацює з проводом Народного руху України. Відома дисидентка, багатолітній в’язень радянських таборів Оксана Мешко доручає Василеві Спиридоновичу організацію роботи Всеукраїнського меморіалу ім. Василя Стуса. В рамках діяльності члена виконавчого комітету цієї організації В. Савченко працює над збором фактів про Голодомор 1932—33 рр.,
інформація про який тоді тільки починала ставати відомою широкому загалу, організовує видання відповідної літератури.
Пан Василь опікувався також проблемою українських остарбайтерів — людей, котрі були насильно вивезені до Німеччини під час Другої світової війни для примусової праці. Він започаткував Асоціацію українських остарбайтерів, брав участь у роботі Фонду взаєморозуміння та примирення при Кабінеті міністрів України. Саме завдяки зусиллям Василя Спиридоновича сотні українських остарбайтерів отримали значну фінансову допомогу з Німеччини. «Щоправда, тут не обійшлося без людської нечесності, — каже пан Савченко. — Гроші, призначені німецькими гуманітарними фондами для виплати українським остарбайтерам, нещадно розкрадали працівники наших банків, через які проводилися фінансові розрахунки. Самі ж люди, котрі отримували допомогу, підходили до мене, дякували й запитували, скільки мусять мені заплатити. Вони тоді ще жили радянськими стандартами, відповідно до яких за все треба було платити, в тому числі й за добрі справи. Але я їм казав: не треба мені нічого, я радий, що зміг вам допомогти».
Василь Савченко співпрацював із Товариством політв’язнів і репресованих, брав участь у численних пікетуваннях державних та урядових установ, допомагав у роботі асоціації «Голодомори України», працював секретарем Спілки письменників, докладав зусиль до перевезення могили гетьмана Івана Мазепи з Румунії до України, а також могили видатного українського державного діяча Симона Петлюри — з Франції в Україну.
Показуючи мені виставку портретів відомих українських політиків, науковців, дисидентів, що розмістилася в Музеї Івана Кавалерідзе, Василь Спиридонович про кожного, зображеного на картині, розповідає щось відоме тільки йому. Ось його зізнання біля портрета В’ячеслава Чорновола: «Я В’ячеславу казав: навіщо ви зупинили Народний Рух? Він міг би ширитись і ширитись, але ви вирішили інакше. Тепер ми маємо недоукраїнізовану Україну». Біля портрета Івана Драча: «Драча я ніколи не міг до кінця зрозуміти. Як можна було ставити на чільні посади в Народному русі колишніх комуністів? Пам’ятаю його численні виступи, промови — щось у них завжди було не те». Біля портрета Оксани Мешко: «Ця жінка була справжньою леді — інтелігентна, з прекрасними манерами, вишукана. Справжня вчителька. Вона й працювала педагогом, доки комуністи не вислали її рубати ліс до Сибіру. Для мене Оксана Мешко при знайомстві з нею стала символом українського національного відродження. Саме вона благословила мене працювати у Всеукраїнському меморіалі
ім. Василя Стуса. За всіх цих людей я завжди молюся, вписую їхні імена в поминальні записки, коли йду на богослужіння».
Був знайомий Василь Спиридонович і з видатним українським церковним діячем владикою Мстиславом (Степаном Скрипником). «Я ходив до владики Мстислава, коли він щойно приїхав до України зі США і перебував у готелі «Україна». То була дуже чемна, аристократична, душевна людина. Він так тепло мене зустрів: «Заходьте, випийте зі мною чаю. Як добре, що ви прийшли — ми ж українці, однієї віри, повинні спілкуватися, добре знати один одного». Я почав говорити з ним про перенесення поховань Івана Мазепи та Симона Петлюри, рідним племінником і ад’ютантом якого був у молоді роки Мстислав. Владика дав своє благословення у справі з Мазепою, але з перенесенням могили Петлюри просив почекати: «То є не на часі. До того ж треба розмовляти з родичами, домовлятися». Я ходив на всі його богослужіння, що їх він звершував на Подолі в Покровській церкві, яку хотів бачити своїм кафедральним храмом. Жаль, владика Мстислав дуже хворів, мусив постійно їздити на лікування з України до США».
Наприкінці нашої зустрічі Василь Спиридонович подарував мені свою поезію «Рівноапостольна Ольга», на створення якої його надихнула скульптура Івана Кавалерідзе «Княгиня Ольга».