Попри бравурність одеського міфу, попри Бабеля, Ільфа з Петровим і Жванецького, нинішня Одеса не зустрічає вас іскристим гумором чи веселим сміхом. На знамениту «Гуморину» ходять переважно приїжджі. Свої згадують її, ледь не позіхаючи. Бродячі пси, втомлені люди, вино на розлив, сміття на Привозі...
Але щойно пригріє сонце, як Одеса оживає.
Минулого року однією з найгучніших подій в Одесі стало відкриття пам’ятника Катерині ІІ. Ні доводи істориків про приблизну причетність російської імператриці до заснування міста, яке насправді набагато давніше, ні відкритий лист знакової української інтелігенції про трагічну роль цариці в історії України, ні не бачений досі в Одесі спротив, який завершився бійкою на очах «стражів порядку» — ніщо не зупинило міську владу на чолі з Едуардом Гурвіцом. Кажуть, головним аргументом для мера було те, що пам’ятник — «красивый». Але ходять чутки про політичні домовленості з міськрадою, де більшість мають Партія регіонів із вітренківцями і «нетаківцями».
Але Одеса не була б Одесою, а Гурвіц — Гурвіцом, якби однією рукою не приголубили тих, а другою — не погладили б інших. До кінця року в Південній Пальмірі має постати монумент останньому запорозькому гетьману Петрові Калнишевському: саме його козаки штурмували Хаджибей, який через кілька років Катерина ІІ перейменує на Одесу. Тож за один рік у місті з’являться пам’ятники двом непримиренним ворогам — російській імператриці і козацькому отаману, який провів у царській в’язниці десятки років. Одне слово, все буде чисто по-одеському. Недарма ж Остап Бендер і Попандопуло є тутешніми народними кумирами.
Почути українську мову в мільйонному місті на березі Чорного моря вдається нечасто. Хоча українська громада тут найбільша — 630 тисяч людей. Однак русифікаторський тиск упродовж двох століть був такий сильний, що рідною мовою не володіє не тільки велика частина титульної нації, а й більшість помітних національних меншин. За даними перепису 2001 року, молдавською не володіють понад 60% одеських молдаван, болгарською — понад 70% болгар, івритом — понад 90% євреїв. На 1991 рік у мільйонній Одесі практично не залишилося українських шкіл.
Нині на календарі — сімнадцятий рік української незалежності. Тож певні здобутки на південних теренах рідної держави таки маємо. Відвертих грубощів на звертання українською мовою в Одесі вже майже не почуєте. Більшість одеситів традиційно лояльні. Багато хто постарається у відповідь ще й відповісти щось українською. Хоча трапляється різне. На запитання про «Україну молоду», літня кіоскерка може відповісти, що працює не в зоопарку, аби продавати українські газети.
Ситуація з пам’ятником Катерині ІІ загострила стосунки в цьому колись багатонаціональному місті. Нині його таким назвати важко, бо серед етнічних груп чітко переважають дві — 63% українців і 29% росіян. У межах одного відсотка коливається кількість болгар, євреїв і молдаван. Присутність інших більш як ста декларованих національностей — суто умовна. Їхня кількість переважно вимірюється кількома десятками осіб у мільйонному місті.
Тож пам’ятник імператриці чітко протиставив патріотів українських і патріотів великоросійських, які в Одесі почуваються доволі комфортно. А тут іще й міська влада їм добре підіграла. А тим часом Едуарда Гурвіца українська громадськість міста сприймала за свого. Аякже, представляв блок «Наша Україна»!
Чимало з тих, кого розганяли біля монумента Катерини, свого часу докладали зусиль, аби повернути Гурвіца у крісло мера. І хоча події гарячої осені відійшли в минуле, образа і осад у душах залишилися. Як залишилася стояти на головах засновників Одеси бронзова Катерина, статую якої відмовилися страхувати через відсутність історичної цінності.
Але немає лиха без добра. Після «монументальної» поразки українська громадськість стала ще затятіша. Ніщо так не мобілізує, як завдана кривда. Днями в Одесі було презентовано видання «Ми — одесити», над яким працювало 26 авторів. Це своєрідна відповідь імперському міфові Південної Пальміри. Книжка розповідає про українську історію Одеси. Виявляється, це південне місто не менше пов’язане з Україною та її культурою, ніж Полтава чи Тернопіль.
Українська церква — одне з найслабших місць національного буття Одещини. На 520 громад московського православ’я припадає заледве сотня київського. Саме довкола церкви формуються найекзальтованіші прихильники всього російського. Недарма «Союз православных граждан» Каурова ставлять в один ряд з такими антиукраїнськими організаціями, як «Союз евразийской молодежи» чи «Прорыв». Тільки останні діють здебільшого за межами України, а каурівці — в самісінькому її серці. В Одесі існує навіть спілка православних журналістів. Зрозуміло, якої орієнтації. Скоро, напевно, з’являться православні трамваї й генделики.
Церква, яка би мала примиряти людей, наставляти їх на мир і прощення, закликати до толерантності, насправді виступає з абсолютно протилежних позицій. Мабуть, тут криються причини швидкого зростання на Одещині кількості протестантських громад.
І в цьому теж відповідь Одеси на надмірну політизацію та агресивність. Уже в силу теплого й м’якого клімату, складної багатонаціональної історії, незлостивої жартівливої вдачі одесити не люблять конфліктних ситуацій та барикад. Свідчення цього — найбільша в Україні пасивність на останніх парламентських виборах. Кожен другий одесит на голосування не прийшов. Люди втомилися від політики, балаканини й з’ясування стосунків на телебаченні.
Одеса мислить прагматичніше. І якщо акцію «Я говорю по-русски» провести вдалося, то з пікетування міжнародних навчань «Морський бриз» нічого не вийшло. «А чого, — кажуть одесити. — Навпаки: хай побільше кораблів до нас заходить. Морячки вийдуть на берег, щось куплять. Ми ж від цього тільки виграємо!».
Одеса завжди славилася вмінням торгувати. А з покупцем мусиш знаходити спільну мову.
І хоча політичні події в Україні не могли не позначитися на Одесі, і мовне питання тут сприймається загострено, життя бере своє. Однією з приємних подій торік стало відкриття в центрі міста першої української книгарні. У затишному підвальчику на розі Троїцької та Рішельєвської пропонують понад три тисячі назв. Не дивно, що в книгарні Галини Дольник завжди є покупці. Бо поціновувачів української книжки в Одесі вистачає, попри весь галас про її російськомовність.
Галичанка, яка одружилася з одеситом, пані Галина яскраво демонструє, що українська справа може бути успішною і тут, якщо в неї вірити й цілком їй віддаватися. За якихось два тижні тут відбулися презентації братів Капранових, Любка Дереша, закарпатки Ірисі Ликович, молодих київських поетів-«двотисячників»… Можливо, їм би не завадила більша реклама, але головне, що вони присутні в культурному просторі Одеси. І середовище, готове їх сприймати, дедалі приростає, особливо за рахунок студентства.
Парадокс Одеси чудово проявляється на прикладі української книгарні. Хоч як дивно, більшість її відвідувачів — російськомовні. Але спробуйте їм щось сказати проти України! Наприклад, я ніде не чув такого антиросійського спічу, як із вуст одеської лікарки — чистою російською. А в одесита в четвертому коліні на мобілці замість дзвінка грає «Ще не вмерла України...». Себе він, до речі, називає «русскоязычным украинским националистом». Де ще таке почуєте?
Одеса — різна. Вона змінюється поступово. І якби не деякі політики, які взяли собі на щит антиукраїнські гасла, ці зміни відбувалися б значно легше.
В Одесі працює український академічний театр, більшість глядачів якого говорять російською. Одеський центр української культури можна брати за взірець. Якби такий був в Ужгороді, я би щиро порадів. Дві одеські газети виходять українською — «Чорноморські новини» і «Думська площа». Можливо, вони не такі впливові, як хотілося б, але Одеса й інші місцеві газети мало читає.
Безперечно, головною зміною за роки незалежності стало шкільництво. Нині близько 63% одеських шкіл є україномовними. (За принцип узято національний склад населення.) Хай не всі предмети в них викладають українською (так-так, в Одесі можна зустріти й таке), але випускники цих шкіл уже вільно володіють обома мовами.
Тож чи варто дивуватися, що Одеса далі й далі відходить від російського світу, про що скрушно повідомляє «Российская газета». І головне тут полягає в тому, що молоді одесити не страждають на антизахідні стереотипи. Вони хочуть зручної для себе України і не рвуться вже до Москви.
Зміни відбуваються. Вони не такі помітні й не такі швидкі, як би хотілося. У цьому винна й сама Україна, яка майже на звертає уваги на Одесу українську.
А щодо пам’ятника Катерині, то обізнані люди подейкують, ніби це ще не кінець епопеї. Недарма ж бронзову царицю не захотіли страхувати, на відміну від її одеських фаворитів…