Я пригадую оповіді Софії про її дивовижну бабусю, яка вела здоровий, активний спосіб життя до самої смерті, до глибокої старості обливалася холодною водою. Її цікавило все на світі. Цілісність її натури, відданість народові — хоч як пафосно це звучить — завжди були суттю цієї жінки. А Марія Миколаївна розповідає, що пані вчителька, її мама, по селах, де доводилося вчителювати (а переїжджати змушені були часто, лише у 40-х спромігшись на власний будинок і поле, які забрала Друга світова війна), була за всіх. Тобто: вчителькою, фельдшером-акушеркою, ветеринаром. Навчала жінок раціонально вести господарство. Та й найкраща випічка була таки в неї! Ось звідки кулінарні шедеври Майданських. Упевнена: таких тортів і пирогів, як у них, ви ніде не скуштуєте!
* * * Що насправді вона Марія, а не Дарка, як звично називали всі, моя героїня довідалася в десять років, вступаючи до православного (ортодоксального) ліцею в Чернівцях. Він містився у резиденції митрополита, де нині університет. Навчання — виключно румунською. Заборонялося розмовляти по-українському навіть поміж собою, відвідувати концерти в Народному домі. Проте ліцей, потім гімназія давали чудове знання мов: окрім румунської — латинь, старогрецька, старослов’янська, французька, німецька або англійська. Марії Миколаївні запам’ятався ліцей ще й тим, що вона числилась там під номером N-78. Коли ж потрапила пізніше у табір — там її душу пронумерували Н-87... Ще запам’яталося, як старші студенти опікувалися молодшими: вони намагалися згуртувати всіх українців, організовували гуртки — і танцювальні, і співочі, вивчали історію України. Так формувалися особистості з широким колом інтересів. Взагалі, наголошує Марія Миколаївна, рівень свідомості тогочасних українців, які перебували під недремним оком румунської влади, був досить високим. Кожному хотілося хоч одним оком побачити «велику Україну», хай тоді й підрадянську. В Буковину доходили звістки про голодомор, про репресії, про спалені церкви, та якось не до кінця вірили в це. Прибивалися туди й утікачі з-за Дністра. Пригадує Марія Миколаївна одного наддніпрянця, якого не схопили прикордонники. Він по черзі мешкав то в одній, то в іншій родині. На знак вдячності дарував бюсти Шевченка, які сам виготовляв з гіпсу.
* * * Якось побачила Одарка-Марія комету — і до чого сей знак? Знаючі люди сказали: до війни... Здавалося, всі готувалися до неї. Навіть дівчаток гімназії ганяли у сховища на випадок воєнних дій — тренувалися. А радянські війська прийшли несподівано, румуни випарувались, мов роса на сонці. Пригадує Марія Миколаївна: рано-вранці встала і чує якийсь одноманітний протяжний гул. То йшли російські танки. А на них — такими залишилися в пам’яті — страшно закіптюжені, темні, невмиті солдати. Багато хто — навіть з українців — поїхали останніми нічними поїздами до Румунії: тікали від «визволителів». На якийсь час життя у Чернівцях зупинилося: зачинилися крамниці, люди боялися вийти на вулицю. Одразу утворилися черги — найперш за хлібом. Це було так дивно для всіх — черга: за молоком, білизною, найнеобхіднішим. Так виникла в Буковині радянська традиція. З тих «визвольних» часів запам’ятався вечір у драмтеатрі. У центрі президії за червоним столом сидів Корнійчук, а по боках — Довженко і Тичина. Перший так полум’яно розповідав, яка гарна радянська влада. А два останні сиділи, підперши руками опущені голови...
* * * Тим часом радянський режим всім, хто був за походженням німцем або мав рідню в тих краях, дозволив виїхати до Німеччини. Нестор, хлопець, у якого була закохана моя героїня і котрий був закоханий у неї, німець по материнській лінії, запропонував одружитися і виїхати з Буковини. Погодилася, одержавши згоду батьків. Як саме все відбувалося, описано в романі С. Майданської «Діти Ніоби». Пройшли спецкомісію — і опинилися в переселенському таборі в Німеччині. Йшов сорок перший рік. Починалася зима. У таборі було голодно й холодно. Нестора забрали в армію перекладачем. Забігаючи наперед, скажу: відтак Одарка-Марія вже ніколи не побачить свого чоловіка. Якийсь час одержувала від нього листи. А згодом, у 42-му, — повідомлення про те, що пропав безвісти. Однак вона виглядала-чекала довгі роки...
* * * Війна тривала. Батьки опинилися в Галичині, розшукали доньку і покликали її до себе з табору. Навіть у ті страшні непевні часи Марія вирішує... продовжити навчання. Із Грубешова, де мешкала з батьками, вибирається до Сокаля, де й закінчила гімназію. Це був початок 42 року. А згодом, 1943-го, — Львів, навчання на так званих фахкурсах за спеціальністю «архітектура». Викладання — виключно польською мовою. Якось важко це збагнути — настійливе бажання вчитися за будь-яких обставин. Воно виявилося визначальним у характері моєї героїні. На черговому повороті долі замаячила Канада: разом із такою ж молоддю, як вона, Дарка-Марія могла опинитися за океаном. Та вирішила залишитися на рідній землі: може, шукатиме її Нестор? Із батьками — з Галичини назад на Буковину. Лісами-нетрями добиралися до рідного дому. Армія йшла на армію, а поверненці дивовижним чуттям благополучно дісталися рідного порогу.
* * * Серце чекало на диво, виглядало Нестора. Війна закінчилася, а від нього — жодної звістки. Вступила в Чернівецький університет, на філологію, — бо все життя любила книги. Свого часу галичани відкрили для неї і Рильського, і Сосюру, і навіть забороненого тоді в підрадянській Україні Хвильового, — яких у Румунії, звісно, по школах не вивчали. А паралельно — музучилище: на все вистачало сил і натхнення (до речі, вчилася там разом із Д.Гнатюком). Навчалася з радістю, завзяттям, — окрім історії партії. Тут пам’ять відмовлялася запам’ятовувати, а розум — розуміти. І результат — ганебні трійки. Це, звісно, відразу насторожило кого треба. А також вишиванки, українські пісні, вистави, загалом — занадто багато ентузіазму до всього українського, — хіба не підстава для підозри? Так було «взято на олівець» тендітну і чутливу душу. Марія відчула: стежать. Чому? Через що? Когось дратувала вишиванка й розумні очі, знання мов і гарно поставлений голос. Ішов 1946 рік. І тут викликали куди треба. Допитували. Підозра в них була — що пов’язана з партизанами, яких чимало було по лісах. Знов плутанина з ім’ям виникла: мовляв, то Дарка ти чи Марія — кого обдурити хочеш? Слідча тюрма КДБ — це не жарти. Побита («Прийшла додому синя, як сливка. Мама мила й плакала наді мною»), вона зрозуміла: це їй просто так не минеться.
* * * І не минулося: прийшли й забрали — просто з репетиції хору. Нарешті — визначеність. Дуже вже виснажило постійне, недремне стеження (ото вже ворог — скільки часу й грошей народних пішло, щоб виявити!). Милосердні були службісти: попередили, що надовго й далеко вирушати, треба взяти щось тепле. Обвинувачення? «ЗРАДА БАТЬКІВЩИНИ». «У тюрмі як у тюрмі, що там розказувати», — спокійна, констатуюча інтонація Марії Миколаївни. Судили в Чернівцях. Десять років. Після пересильної тюрми у Львові, що кишіла такими самими «зрадниками батьківщини» і рецидивістами, — дальня дорога. Завантажили в «телячі вагони», — а зима. Хто зміг, зайняв «кращі» місця. А Дарка-Марія ліктями дорогу собі не пробивала, остання з валізкою зайшла, інтелігенточка типова. Праворуч— політичні, ліворуч — «бандитки». А Марії вже й місця немає. Накрилася вона коцом та й сіла, на двері обіпершись. А вітер завиває і мороз доймає. Стіни памороззю вкриті. Що далі їхали, то «мороз крепчал». І тут саме «бандитки» потіснилися і запропонували місце у своєму гурті. Не так страшні були рецидивістки, як їхній мат. «Я ніколи такого в житті не чула. Жодного нормального слова. Через те думала, що збожеволію...» Голова примерзала до дощок, укритих соломою.
* * * Дорога до Уралу — тижнів зо два їхали. А далі — табори. «У таборі як у таборі: тепер багато про це понаписувано». Спершу всіх зеків тримали разом: і жінок, і чоловіків. «Познайомилась я з одним гарним нашим хлопцем — Василем...» То був 1948 рік. У вересні цього року там, у зоні, народилася дівчинка. Мати назвала її Софійкою... Потім — Мордовія, «знамениті» табори для політичних. Там начепили номери на страшні бушлати. Зустрілася там із дружиною Василя Барвінського, професора, композитора і музикознавця, що навчав Марію у Львові. «Там дуже багато було цікавих, самобутніх людей — зі всієї Російської імперії, включно з німцями, євреями, естонцями тощо. 3і мною в цьому таборі була унікальна жінка — одна з організаторів Українського Січового стрілецтва Олена Степанів, натоді поважного вже віку. Була моїм кумиром у молодості — навіть фото вдома висіло на стіні. І ось зустріч у зоні. Щоправда, вона не йшла на якийсь ближчий контакт. Та, працюючи у бібліотеці, вишукувала для мене цікаві книжки. Де речі, там я начиталася російської класики: до того читала окремі твори в румунських перекладах. Жодної вільної хвилинки не змарнувала. У зоні було чимало московської і петербурзької професури, від неї багато забороненої поезії вивчила напам’ять: Надсон, Єсенін. І коли пізніше навчалася у Москві, то багато хто дивувався з моєї обізнаності в російській літературі: мовляв, «западенка», звідки їй знати?»
* * * Смерть Сталіна. Навіть у таборі декотрі намагалися плачем показати, як вони тужать за вождем. Почалося звільнення з таборів. Одарці-Марії після пересудження зняли два роки. Перекинули на виселку в Красноярськ. Зрештою, справи пішли веселіше. «Як завжди, дуже хотілося вчитися, Підказали: вступай заочно у політехнічний інститут. Повагалася трохи — так і зробила. Але не написала, що судима: боялася, що не приймуть. Усе, на щастя, обійшлося. Так я стала студенткою Всесоюзного заочного політехнічного інституту. Навчання своє продовжила, повернувшись у Чернівці». Хоч більш подобалися гуманітарні науки, подолала Майданська вищу математику, фізику, хімію тощо. Навіть на «відмінно» захистила диплом.
* * * «Повернулася на Буковину в 1956 році, треба було шукати роботу. Багато моїх земляків залишилося ще на кілька років в Красноярську заробити грошей, я ж сіла на поїзд в Україну через тиждень по тому, як закінчився мій дворічний термін висилки до Сибіру. Батько відніс в райвно півсвині — і мені дали роботу в Будинку піонерів. Так з’явилася Марія Миколаївна Майданська — режисер, художник, костюмер, постановник дитячих опер. Артисти, 8—10-річні сільські діти, разом шили, малювали, ліпили. «Муха-Цокотуха», «Ріпка», «Зайчик-Зазнайчик» мали величезний успіх у глядачів. Але, на жаль, студентка заочного політехнічного інституту мусила працювати за фахом, і 1963 року я стала інженером проектного інституту. Інженер — звучить гордо, але платні вистачало лише на прожитковий мінімум. А здоров’я дочки, яка немовлям вісім місяців провела в тюремних умовах, вимагало сонця на Чорноморському узбережжі, і щоліта доводилося позичати доволі велику суму, щоби потім упродовж року ратами повертати їх сусідці — шпаровитій циганці, шкільній технічці. Кожен раз підпадала за це під моралізаторські нагінки своєї мами».
* * * І все-таки — що допомогло цій жінці вистояти, не зламатися від випробувань, залишитися активною людиною, для якої світ і в 77 років цікавий, як у молодості? «Від батька мала дуже леткий характер, легко знаходила спільну мову з людьми. Я — оптимістка. Навіть у найстрашніших обставинах намагалася віднайти опору для духу, для віри. Музика, література — ось що завжди наснажувало». В багатьох випадках виручала її особлива щедрість характеру. Кожну посилку Марія Миколаївна ділила з «подругами по нещастю», включаючи рецидивісток. І вони це на свій лад цінили. Ще одна характерна риса: не шкодувати ні за чим матеріальним. Хтось як зіницю ока беріг свої речі (чоботи шкіряні — неабияка цінність), ховав — а за них могли і вбити. Комусь упаде у вічі якась Маріїна річ — вона й подарує. Або як тут не згадати такий епізод: Марія Миколаївна дуже мріяла про... простирадла, бо ж кожному в таборі давали тільки ковдру. Недоїдала, і таки за кілька місяців назбирала нарешті грошей і купила омріяну білизну. Якось попрала ті простирадла, повісила у табірному дворі. Там їх хтось украв. Здається, весь табір спостерігав — що ж вона робитиме. А вона махнула рукою, ще й засміялася. «Занадто багато було справжніх, важких утрат у житті, щоб побиватися за чимось матеріальним», — каже Марія Миколаївна. Втім, є для неї надзвичайно дорогі, пам’ятні речі: фото Нестора (ось воно, у скромній круглій рамці, де бачимо Дарку-Марію тієї пори, коли разом із коханим намагалися втекти від «совітів». Або — невеличка цяцька, виготовлена нею особисто для брата Юрка, — «це річ, яку він тримав у руках, любив нею гратися». Давно-давно той братик молодший полетів у вирій...
* * * У Марії Миколаївни — надзвичайне почуття вдячності. Вона вдячна людям, які освітлювали шляхетним світлом навіть табірні будні. Вдячна Богові, що зберіг їі душу живою і наповнював оптимізмом і радістю буття. У її розумінні страх Божий — не побожність напоказ, не обрядовість, а передусім — побудова життя свого, щоденних учинків і помислів за Десятьма Заповідями. Вона вміє жити реальністю: згадує прожите, але так, щоб минуле не заступало день сьогоднішній. Я завжди дивувалася, що цій жінці до всього є діло, надто до конкретних добрих справ. Скільки сил віддала вона дітям у одному з київських сиротинців, організовуючи для них театральний гурток, концерти. Пригріла кількох дівчаток, які ніколи не знали родинного тепла. І тепер, коли в них уже свої сім’ї, вони навідуються до Марії Миколаївни, шукаючи підтримки, поради і людського тепла. У нас завжди висміювалася «теорія малих справ». Негайно і відразу всіх зробити щасливими, перевернувши світ, — ось грандіозна мета! Так не буває. Ми знаємо, що зробили з 1/6 світу, заганяючи залізним віником у «комуністичний рай» не одне покоління. Про що шкодує нині ця жінка? Що не ті сили, а то якомога частіше ходила б у театри, на концерти. Коли в Національній філармонії чи в палаці «Україна» глядачі аплодують Софії Майданській як режисерові того чи іншого сценічного дійства,— чимало людей знають: в її успіхові значна частка праці мами — Марії Миколаївни. Її зауваження, думка з того чи іншого приводу завжди слушна, точна, подана в тактовний спосіб. Культури стосунків, спілкування, уваги до ближнього свого багато хто навчився у цієї жінки. — Які бажання й плани на майбутнє? — Побачити Україну справді демократичною квітучою країною, яка шанує своїх дітей, свої таланти. А щодо планів, думаю: чи не засісти за англійську мову? — усміхається Марія Миколаївна. У неї ж є досвід: вивчила свого часу латину, старогрецьку, старослов’янську, німецьку, французьку, румунську. Англійська — це актуально. Ось їздила Марія Миколаївна до друзів молодості в Канаду — знадобилася б мова. Кажуть: усі ми спершу народжені на Небесах. І на землі не кожен із нас пам’ятає про це, загрузнувши в буденності, нарікаючи, що не всі скарби земні нагромадив. Постскриптум. Зізнаюся: влаштувала недавно зустріч Марії Майданської із сином легендарної Олени Степанів, із якою вона зустрілася в таборах, — Ярославом Дашкевичем. Я.Дашкевич — доктор історичних наук, директор Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського. І він свого часу відбув «своє» — в інших таборах, подалі від матері. Було про що поговорити їм, двом посивілим на вітрах XX століття людям, нині, 2001 року... |