«Життя — вокзал, куди поїду — не скажу», — казала Марина Цвєтаєва. У дитинстві вокзал здається найромантичнішим місцем у місті, а провідниця — ледь не Музою далеких мандрівок. Подорослішавши, розумієш, що навряд чи варто уподібнюватися Олександру I, який «усе життя провів у дорозі, а помер у Таганрозі», однак проводиш у дорозі більшу частину свого життя. І особливо в потягах.
Дивна річ — потяг. Незнайомі люди сідають поруч, спочатку не відривають тужливого погляду від вагонного скла, нервово обривають фіранку, соваються на сидінні, повсякчас вибігаючи курити в тамбур, а потім мимоволі знайомляться. Не минає й години — і вони вже кращі друзі, п’ють на брудершафт, виливають душу, іноді обмінюються адресами та телефонами, і ще рідше (чесно кажучи, майже ніколи), вийшовши з потяга, згадують один про одного.
А навіщо згадувати? Адже на цей випадок є два-три розхожих правила, головне з яких говорить: «У потязі не знайомляться надовго». І тим паче не заводять багатообіцяючих романів. Лише інтрижки. Адже це ж потяг. А в ньому не може бути нічого серйозного. І бувають відвертими тут лише тому, що більше ніколи в житті не побачать один одного. І брешуть через цю саму причину.
Я, звичайно, шаную розхожі правила та узвичаєні істини. І тому не буду з пафосом вигукувати, що зустріч у потязі спроможна змінити все життя, хоча, чесно кажучи, не вважаю таку можливість абсурдною. Так, може. Хоча б тому, що в нашому неспокійному і метушливому житті потяги — єдине місце, де не важко на мить сказати собі: «Стоп!», — і подумати над тим, що коїться. Поїздка вириває людину зі звичного контексту, усталених стосунків і зв’язків. Вона отримує рідкісну можливість залишитися наодинці із собою — і задуматися.
Саме тому в перші хвилини в потязі пасажир почувається незатишно. Чоловіки виходять зі становища простіше — вони миттєво починають загравати з провідницею (якщо та — не крокодил у спідниці), пропонують гарненьким сусідкам випити пива, відразу біжать за цим пивом у вагон-ресторан (якщо, звичайно, заздалегідь не запаслися горілкою) — словом, знаходять розраду в ілюзії діяльності. Сентиментальні дами думають про тих, кого залишили на пероні, або про тих, до кого їдуть, але пиво з попутниками все-таки п’ють, а, випивши, розуміють, що життя не вдалося. Не вдалася — і все тут. Після пива це якось видніше. А в потязі особливо.
У потязі панує пані Несподіванка. Де ж їй ще поцарювати, як не в дорозі? Адже лише в дорозі людина відкрита та беззахисна. А в потязі вона відкрита та беззахисніша вдвічі. Від перону одного міста і до перону іншого пасажир відчуває на своєму плечі залізну руку Несподіванки. У своєму повсякденному житті він, як може, обороняється від будь-яких сюрпризів. У потязі доводиться здаватися без бою.
А ці «потягові романи!» Вони можуть виявитися найгарнішими та найкоротшими в житті. Чарівними та приреченими на зникнення. І, напевно, таємниця їхнього зачарування в цій приреченості. У тому, що відчуваєш: потрібно встигти, схопити, втримати! Зупинися, мить, ти прекрасна! Та мить не зупиняється, потяг уперто поривається до місця призначення, а люди, які сподобалися один одному, розстаються на пероні зі словами: «Я тобі обов’язково зателефоную!» І, звичайно, не телефонують. Втім, напевно, бувають і винятки. Та я їх не зустрічала. Поки що.
У потязі ти такий, який є, або такий, яким хочеш бути. Пасажир або відкритий і беззахисний, або намагається бути перед сусідом (сусідкою) у найефектнішому вигляді. Адже так приємно хоча б у потязі побути благородним лицарем Айвенго, якщо в житті, на жаль, доводиться виконувати обтяжливі обов’язки зброєносця. Можна вибрати будь-який, найвиграшніший образ, одягнути будь-яку маску й спробувати зачарувати оточуючих. А можна просто вилити душу й бути відвертим настільки, що потім стане ніяково.
Відвертість для нас чомусь важка, а нещирість — заспокоює. Однак в потязі ми маємо справу навіть не з нещирістю, а з театром одного актора. Або ж, навпаки, із безкомпромісною відвертістю, яка шокує. З тією, яка за великим рахунком зустрічається лише в потягах. Та й то лише тому, що пасажири сподіваються більше ніколи в житті не побачити один одного. І надії здебільшого виправдовуються.
Мені повезло: я двічі зустрічала в потягах людей, які змінили моє життя. І річ навіть не в тому, чи перетнулися наші шляхи реально поза потягом. Просто завдяки цим людям я побачила світ іншим. Вільним від павутиння стереотипів. Сповненим сюрпризів і несподіванок. Молодим і безстрашним. І мені захотілося перейнятися цим безстрашшям і цією свободою. Відкинути всі розхожі правила та аксіоми. Жити так, «как будто не все пересчитаны звезды, как будто наш мир не открыт до конца».
І де ж це ще зрозуміти, як не в потязі? Коли до ранку розмовляєш із невипадковим попутником (випадковостей, як відомо, не буває) або просто дивишся у вікно. А за вагонним склом — туман, фіранка — обірвана, у тамбурі — накурено, і вагоном бродить вітер. І навіть якщо провідниця не схожа на Музу далеких мандрівок, муза ця, їй-богу існує. І її існування не вимагає доказів. Тільки віри. І милого, здорового духу авантюризму, який допомагає жити в цьому світі.
Коментар і поради психоаналітика
Світлани Крилової
У будь-якої людини є потреба виговоритися. Ми звикли вирішувати свої душевні проблеми в курилці зі співробітниками, за філіжанкою кави з приятелями, на кухні з подругами, за святковим столом із сусідом по чарці. Так і перебиваємося від однієї жилетки до іншої.
До всього перерахованого можна приєднати сповідь випадковому попутнику в потягах. Опинившись далеко від близьких людей і дому, чоловіки та жінки відчувають екзистенціальну тривогу. Та, побачивши в сусіді по купе «свого хлопця», мандрівник виливає йому душу за повною програмою. У такому випадку попутника ототожнюють або зі священиком, який вислухає і простить гріхи, або з психоаналітиком, який не лише вислухає, а й дасть пораду.
Та є і негативний бік «вагонної розмови по душах». Попутник може дати некомпетентну пораду, що зіпсує вам життя. Світ тісний, і сусідом по купе може виявитися друг вашого шефа або дружина вашого товариша по службі, а ви їх щойно критикували, і ще як! Тому спілкуйтеся зі своїми попутниками, але не розкривайте душу навстіж.
У «потягових романах» є своя принадність, вони дають відчуття новизни та романтизму. Однак не варто перебільшувати достоїнств нашого попутника й приймати закоханість за кохання. Адже, зустрівшись із цією людиною в традиційній обстановці, нам часом буває ні про що з ним поговорити. Щоправда, у будь-якого правила є винятки. Зустріч може виявитися доленосною, і в попутнику ви впізнаєте свою другу половинку. І якщо ви відчули, що людина близька вам за світоглядом, духовно та душевно, вам добре з ним і не хочеться розставатися, — спробуйте продовжити стосунки.
Бувають і неприємні моменти — конфліктні ситуації в потязі. Звичайно ініціатором конфлікту (конфліктором) є демонстративний тип особистості. Йому потрібні глядачі. Тому досить вийти хвилин на п’ять із купе, і скандалісту стане не цікаво грати в театрі одного актора. У результаті конфлікт погасне сам по собі чи хоча б зменшить гостроту. Як правило, той, хто розпочинає конфлікт, — самотня людина, яка відчуває недолік душевного тепла та любові. Конфліктуючи, вона нагадує примхливу дитину. Переключіть її увагу на щось приємне, приміром, на гарячий чай чи пейзаж за вікном, переведіть напружену ситуацію на добрий жарт. Цим ви розрядите обстановку й відвернете конфлікт.