Останні десятиліття, а особливо після помаранчевої революції, російські ЗМІ, політики, політологи, власне, вся інформаційна ідеологічна машина Кремля не втомлюється критикувати українські підручники – за ненауковість, брак національної толерантності, ксенофобію і розпалювання антиросійських настроїв. Ба навіть за реабілітацію «пособников фашизма», націоналізм та інші непростимі, на думку політикуму Росії, речі. Відповіді на ці зауваження вже друкувалися на сторінках «ДТ» та інших українських ЗМІ. Але постають запитання: чи так усе гаразд у російській історичній дидактиці? Чи відповідають російські підручники історичній правді, стандартам пошани до цінностей історичної пам’яті сусідніх народів? Чи немає в них тих-таки ксенофобії та елементів російського націоналізму? Відповідь спробуємо дати у цій статті.
9—12 грудня 2007 року в Парижі відбувся міжнародний колоквіум «Пароксизми великого сталінського терору. 1937—1938 рр.», організований спільно Національним інститутом демографічних досліджень, Інститутом політичних досліджень (Париж, Франція) та мерією Парижа. До участі в колоквіумі було запрошено провідних фахівців у галузі дослідження Великого терору 1937—1938 рр. з Росії, України, Франції, Німеччини, США. Зокрема на відкритті семінару, яке відбулося в Люксембурзькому палаці, головував видатний французький історик професор Марк Ферро.
Голова московського товариства «Меморіал» А. Рагінський певною мірою «задав тон» дискусіям, підкресливши, зокрема, у своїй доповіді важливість дослідження феномену історичної пам’яті та оприлюднення матеріалів і досліджень Великого терору. Особливо актуальними стають ці питання з огляду на тенденції, які виразно простежуються в російському сьогоденні, зокрема в систематичних потугах «конструювання щасливого минулого» в освітній політиці. В рамках такої доктрини у вивченні історії знову створюються горезвісні «білі плями», чому сприяє вилучення фактів, несумісних із образом «щасливого минулого», «незручних» у трактуванні, а відтак — обмежуються теми наукових досліджень, закриваються архіви тощо. Загалом, трактування сталінської політики, а також радянської історії в цілому, А. Рагінський охарактеризував як виклад за принципом «так, а проте…»: «Так, під час колективізації загинули або були піддані іншим репресіям багато селян, а проте сільське господарство було переведене на індустріальну основу; так, індустріалізація здійснювалася за рахунок селянства й силовими методами, проте у стислий термін замість аграрної Росії постав індустріальний СРСР; так, Сталін організував масові репресії, а проте він виграв війну…»
Є всі підстави вважати, що ця тенденція, озвучена на конференції, з площини наукового теоретизування перейшла у площину практичну. ЗМІ рясніють матеріалами про прийняття концепції курсу «Історія Росії 1900—1945 рр.», підготовленої авторським колективом на чолі з доктором історичних наук, завідувачем кафедри історії МПДУ О.Даниловим, а також створення відповідно до цієї концепції нових шкільних підручників з історії Росії ХХ — початку ХХІ ст. Текст концепції розміщено на сайті http//prosv.ru. В основу цієї концепції, а відтак — і підручника з історії Росії 1900—1945 рр., як стверджують автори, покладено «ті самі принципи й методологічні підходи, на яких заснований підручник «Історія Росії. 1945—2007» (йдеться про оспівані пресою підручник О. Філіппова, А. Данилова та
А. Рибкіна «Новейшая история России. 1945—2007», а також книжку для вчителя до цього підручника. — Авт.).
Який же принцип узято авторами концепції як засадничий при створенні нового (так і хочеться сказати – «короткого») курсу історії Росії ХХ—ХХІ ст. для школярів? Його сформульовано у книжці для вчителя О.Філіппова (А.В. Филиппов. Новейшая история России. 1945—2006 гг.; Книга для учителя, М.: Просвещение, 2007): «Головне завдання нового курсу — створити умови для формування учнем власного світогляду — громадянської позиції, в основі якої лежить природне прагнення розвивати всі свої здібності й сили з тим, аби підвищити власну конкурентоспроможність у соціумі і нашої Батьківщини в сучасному світі» (с. 7).
Прикметно, що концепція новітньої історії Росії першої половини ХХ ст. розроблялася вже після того, як побачила світ книжка для вчителя О.Філіппова, яка, по суті, виконує ту саму роль, що й концепція авторського колективу на чолі з О. Даниловим: вказівки і шпаргалки для авторів майбутніх підручників та шкільних учителів. Із урахуванням добрих порад названих панів в Росії уже створено цілу низку підручників з новітньої історії Росії, задекларованих їхніми авторами як такі, що враховують «широкі історичні факти та різноманітні джерела, зокрема й нові». Це, зокрема, підручники для 11 класу: Киселев А.Ф., Попов В.П. История России. ХХ — начало ХХІ века (М.:, Дрофа, 2007); цей підручник, до речі, визнано найкращою навчальною книжкою Росії й удостоєно літературної премії «Велика книга»; А. Левандовский, С. Мироненко, Ю. Щетинин. История России ХХ — начало ХХІ века: Учебник для 11 класса общеобразовательных учреждений (М.: Просвещение, 2007), а також уже згадуваний підручник О. Філіппова та А. Рибкіна з новітньої історії Росії (1945—2007).
Тут, вочевидь, варто зробити невеличкий відступ — спеціально для українського читача, ознайомленого зі специфікою вітчизняного підручникотворення завдяки численним хвилеподібним (зазвичай приуроченим до 1 вересня або випускної/вступної кампанії) жвавим обговоренням у пресі й, відповідно, не ознайомленого зі специфікою підручникотворення російського.
На відміну від наших, російські автори підручників досі не керувалися єдиною для всієї країни навчальною програмою, затвердженою тамтешнім МОНом, — їм вистачало Державного стандарту, на основі якого створювалися локальні навчальні програми, а відтак — і підручники. Натомість цитована концепція, вочевидь, має відіграти роль загальнообов’язкової рекомендації на кшталт горезвісного «есть мнение»: прямої вказівки не надходить, але не дотримуватися «мнения» мало хто наважується.
Методологічну основу концепції, за визначенням авторів, становлять «новітні розробки російських істориків, які актуалізують оцінки нашої історії з огляду на завдання захисту та зміцнення державного суверенітету, виховання громадянина—патріота Росії. З цією метою особливу увагу приділено визначенню суті національних інтересів Росії з урахуванням не лише внутрішніх процесів, що відбувалися в країні, а й міжнародних викликів протягом усього розглядуваного періоду». Як бачимо, російські науковці не соромляться наполегливо рекомендувати колегам українських підручникотворців узяти за головний акцент у майбутніх підручниках виховання патріотизму. І в російських журналістів ця засада аж ніяк не викликає заперечень. Як не викликає застережень і таке положення: «Основну увагу учнів передбачається сконцентрувати на поясненні мотивів і логіки дій властей». І далі: «Важливим вважаємо показ логіки й направленості змін зовнішньополітичного курсу напередодні й на початковому етапі другої світової війни» (правопис першоджерела збережено. — Авт.).
Варто докладніше зупинитися на цій концепції, бо в ній сконцентровано подано сучасну російську візію історії Росії — СРСР першої половини ХХ століття. Автори не зупиняються на всіх знакових моментах історичних подій, лише реагують на ті місця, котрі потребують нового потрактування.
Автори концепції зробили незаперечний прорив у подоланні тривалого заперечення органічного, сутнісного зв’язку Російської імперії Романових та Радянського Союзу як наступника російської імперської політики. Не боячись звинувачень у «буржуазних фальсифікаціях історії», вони заявляють: «Одним із найголовніших завдань підручника повинні стати стирання штучної межі між до- і пореволюційною історією Росії, демонстрація безперервності і наступності її історичного шляху». Цікаво, що за цю безперервність і спадкоємність українського історичного процесу радянська історіографія понад п’ятдесят років обливала помиями М.Грушевського та національну історіографічну школу, називаючи її представників «українськими буржуазними націоналістами», а у 1930-х — 1950-х роках – ще й «фашистами» та «злісними ворогами простого народу».
Взагалі, автори концепції пропонують різко протиставляти Росію Європі, чим стають на характерну для ХХ ст. позицію філософів-євразійців, від М.Данилевського до О.Дугіна та, власне, і марксизму-ленінізму як різновиду комуністичного євразійства, з їхнім протиставлянням особливої православної цивілізації – «тлетворному влиянию Запада» або особливої місії радянського ортодоксального марксизму – усіляким «опортуністичним» європейським соціалізмам та «єврокомунізмам». Звідси випливає, очевидно, й несподівано негативна оцінка розвалу сільськогосподарської общини та негативна оцінка реформ П.Столипіна. У боротьбі «западничества» і «антизападничества», як суті суспільних процесів у Росії ХІХ — поч. ХХ ст., автори недвозначно стають на бік другої течії, називаючи марксизм «крайней формой западничества».
Як і за часів московського царства та петербурзької імперії, автори наполягають на особливій місії, що її виконувала Росія у ХІV—ХІХ ст. І ця особлива місія залишається важливою як у ХХ ст., так і в ХХІ. Читач має зробити висновок, що до російської історії не можна підходити з мірками цивілізованої Європи і західного світу. Цим фактично проголошується теза про існування двох – чи багатьох – історичних правд. Те що, з погляду Європи і Північної Америки є благом і плюсами, для росіян цим благом не є, а радше — мінусом. Зрештою, це право будь-якої держави – вибудовувати через минуле свою візію майбутнього; хоче Росія себе більше асоціювати з азійськими просторами — будь ласка. Але чому тоді забороняти мати самостійну візію своєї історії, скажімо, Україні, яка, перебуваючи на цивілізаційному зламі, воліє себе сьогодні бачити в європейському, а не російському контексті?
До речі, Україна згадана в Концепції лише один раз – у зв’язку з голодом 1933 року. І це при тому, що більшовицька і біла Росія протягом 1917—1920-х років вела з Україною загарбницьку війну, у 1920-х—1930-х роках провадила безпрецедентний масовий терор проти селянства та інтелігенції, у 1939 р. приєднувала Західну Україну і чинила каральні заходи проти нашого національно-визвольного руху. Останнього терміна, до речі, Концепція взагалі не вживає, послуговуючись старим, добре знаним із царських часів визначенням — «инородцы». Таке умовчання можна схарактеризувати тільки як бажання й надалі плодити нові «білі плями», по-страусиному ховаючись від незручних запитань. Україна для російських освітян, а отже – і для всіх росіян, не існує як суб’єкт історії. Вона – лише частина нової імперії, яку збудували більшовики на руїнах імперії Романових. Україна, як і Прибалтика та Бессарабія (не Молдова), — це частина «отчизны», що була колись частиною «нашої держави».
Особливої уваги удостоєна зовнішня політика. Тут можна побачити багато цікавих промовистих змін. Негативно оцінена Антанта і участь у ній Росії. Остання – не «союзник», а «пособник» — стверджують автори Концепції. Натомість набагато більше позитивного сказано про Німеччину від часів Першої світової війни і до початку Другої. Авторам не подобається, що Англія, Франція і США були експортерами західної демократії, до якої росіяни виявилися неготовими. І тут пан Данілов хронологічно перескакує до радянських часів і хвалить Й.Сталіна за запровадження залізної завіси, стверджуючи, м’яко кажучи, дуже сумнівну «істину по-російськи»: «Радянський ізоляціонізм був явищем глибоко закономірним і корисним». За традицією «добрих комуністичних часів», Росія не є одним із головних винуватців Першої світової війни, вона «біла і пухнаста». То лише Англія та інші члени Антанти мали загарбницькі цілі. Росія не була агресором та загарбником (!). А як тоді маніакальне бажання верхівки завоювати протоки Босфор і Дарданелли, чим марив навіть такий європейський політик і царський опозиціонер, як лідер кадетів П.Мілюков. Тодішня російська еліта, задурманена ідеєю «Москва — третій Рим», як «русскую отчизну» трактувала також Балкани й Малу Азію, будучи переконаною, що Росія має на них більше прав, ніж греки та турки. А бажання приєднати Галичину, щоб покласти край «украиноманской скверне», хіба не є агресивним, мілітаристським загарбницьким наміром? Де ж у таких твердженнях елементарна історична та наукова правда?
Концептуалісти роздмухують шпигуноманію. У військових програшах Росії вони звинувачують розвідки держав Європи, спецслужби Антанти й Четверного союзу, які розвалили царську армію. Німеччина фінансувала і підтримувала Леніна, ще й дала запломбований вагон, Англія — есмінець для повернення Г.Плеханова. Паралелі з коротким курсом історії ВКП(б) напрошуються самі собою. Та навіть марксизм-ленінізм визнавав крах імперії як закономірне явище, говорячи про Російську імперію як про «тюрму народів».
Особлива місія Росії простежується і в міжнародній політиці СРСР. Автори виправдовують агресивні наміри Миколи ІІ та Й.Сталіна нелюбов’ю Заходу до Росії, необхідністю дати відсіч агресорам, які спрямовують свою агресію проти суверенітету Росії. Автори не помічають, що суперечать самі собі. Розповідаючи про інтервенцію 1918—1919 років, вони кажуть, що головні країни Антанти не ставили за мету розчленувати Росію. Але вже у 1930-ті роки Й.Сталін «модернізував» країну з метою створити військово-промисловий комплекс для відсічі можливої агресії, що замахувалася на суверенітет Росії (типово сталінське виправдання нищення окремих провідників і цілих мас людей). Та хіба ж хтось зазіхав на «молоду Країну Рад»? Хіба були країни, які виношували плани захоплення Росії–СРСР? Як тут не згадати відому путінську тезу про існування ворожого кільця навколо Росії, тезу про «обложену фортецю», яка виправдовувала радянську гонку озброєнь і протиставлення радянської людини людям світу.
Автори Концепції виправдовують пакт Ріббентропа—Молотова від 23 серпня 1939 р.
на тій підставі, що інакше Гітлер домовився б із Великою Британією проти радянської Росії. Агресія проти Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Румунії у 1939–1940 рр. знову, за давніми радянськими схемами, виправдовується «освобождением» народів, які колись входили до Російської імперії. Як тут не згадати єзуїтський виступ В.Молотова 31 серпня 1939 року на 4-й сесії Верховної Ради СРСР, надрукований газетою «Правда» у перший день Другої світової війни, тоді, коли нацисти вже бомбили польські міста: «Слід визнати, що і в нашій країні були деякі недалекоглядні люди, які, захопившись спрощеною антифашистською агітацією, почали забувати про цю провокаторську роботу наших ворогів… Вчора ще фашисти Німеччини стосовно СРСР здійснювали ворожу нам зовнішню політику. Так, вчора ще в галузі зовнішніх відносин ми були ворогами. Сьогодні, однак, становище змінилося, і ми перестали бути ворогами». Попереду були остаточне знищення Комінтерну і його керівництва, передача німецьких комуністів гестапо, спільний парад «переможців» у Бресті, відправка до Німеччини сотень ешелонів з продовольством та стратегічною сировиною, які продовжували перетинати кордон «заклятих друзів» навіть у ніч із 21 на 22 червня 1941 року…
Данілов та інші вважають СРСР переможцем у війні з Фінляндією, тому що Кремль досяг поставленої мети(?!). А хіба метою радянського керівництва було тільки здобути території на північ від Виборга? Відомо, що Й.Сталін ставив за мету у цій війні приєднання всієї Фінляндії до нової радянської імперії. (О.Куусінен також, як і його польські побратими 1920 року, готувався зайняти посаду головного фінського комуніста, звісно ж – у «новій, соціалістичній Фінляндії»). Оскільки цієї мети не було досягнуто, Й.Сталін не виграв, а програв. Отож твердження про його перемогу – типова маніпуляція історичними фактами. То була звичайна загарбницька, імперіалістична війна (що визнають усі порядні історики) проти маленької країни, народ якої не захотів лягати на кремлівську плаху.
Концепція містить і недружелюбний випад проти Польщі («Польща — одна з найбільших, відверто ворожих до СРСР держав»). Трагедію Катині автори так само безсовісно виправдовують не просто її політичною доцільністю, а варварським аргументом «око за око, зуб за зуб». Вони пишуть: «Розстріл у Катині — це не просто було питання політичної доцільності, а й відповідь на загибель багатьох (десятків) тисяч червоноармійців у польському полоні після війни 1920 р., ініціатором чого була не Радянська Росія, а Польща». Промовиста фраза, у ній що не твердження – то неправда. Говорити про розстріли росіян у таких масштабах, як було розстріляно поляків у Катині, немає серйозних підстав. (Головне – заплямувати, аби виправдовувалися). Між іншим, червоні росіяни мали під Москвою концентраційні табори, в яких загинули генерал УГА Ціріц та інші галицькі старшини. У 1920 р. Польща спільно з військами УНР воювала з Росією, але мала на це таке ж право, як і росіяни. Бо, згідно з логікою авторів концепції, Правобережна Україна для Польщі теж була «отчизною», бо до 1795 р. належала Речі Посполитій (до складу Росії ця територія входила тільки трохи більше 100 років). Не кажемо вже про питомі права УНР на свої землі і про оборону польської незалежності під Варшавою від нападу більшовицької Росії та її армії С.Будьонного, в обозі якої їхав маріонетковий уряд Дзержинського, Мархлевського і Кона.
Елегантно підводячи потенційного автора підручника до тези про необхідність прямого державного регулювання для ефективного функціонування економіки та суспільства в цілому (що, нагадаємо, декларувалося вченими-істориками як одна з причин неефективності радянської економічної та політичної системи), автори концепції виголошують: «Варто також підкреслити, що формування індустріального суспільства в Росії помітно випереджало формування громадянського суспільства… Вина за це лежить на державі».
З огляду на таку позицію, вже цілком логічним видається і трактування терору, який став чи не найголовнішим інструментом державного управління в молодій пролетарській державі. Так, відзначаючи, що феномен політичного терору в Росії, передумови його зародження, наслідки його для країни також слід відбити у тексті майбутнього підручника, автори наголошують: «варто було б, з урахуванням особливостей нинішньої внутріполітичної та міжнародної ситуації, розвінчати популярну в недалекому минулому тезу про Росію як батьківщину терору».
З метою розвінчання ненависного міфу автори концепції радять майбутнім підручникотворцям, оцінюючи та висвітлюючи проблеми масового терору періоду, зокрема, «громадянської війни» (але ж була і українсько-більшовицька та білогвардійсько-українська війна, якої концептуалісти демонстративно не бачать), наголосити насамперед на його об’єктивній природі в зазначених історичних умовах, а також висвітлити доктринальний чинник у формуванні більшовицького терору як системи управління суспільством. Автори нагадують, що «вже за рік після взяття влади, із запровадженням перших концтаборів, до 96% складу ув’язнених у них осіб припадало на робітників, які не виконали норм виробітку, та селян, які не зуміли виконати повинності на користь держави» (тобто саджали і своїх, соціально близьких, не лише буржуїв). Цікаво, що терор стосовно членів царської родини автори радять трактувати під кутом зору канонізації Романових: «Вживання в тексті терміна «страта» навряд чи правомірне, якщо взяти до уваги, що не було суду. Доцільніше говорити про «вбивство» або «розстріл». Що ж до загальної кількості жертв терору часів громадянської війни, то автори концепції наполегливо радять «відбити в підручнику як підсумкову цифру жертв червоного й білого терору 1 мільйон осіб (близько), аби зняти різночитання в інших навчальних книжках».
Тут також варто було б акцентувати увагу на одному промовистому моменті. Автори нової концепції новітньої російської історії відверто й беззастережно стоять на тому, що історія пишеться переможцями: адже саме з позицій переможців-більшовиків пропонується трактувати, скажімо, події та підсумки громадянської війни, яка, на думку вчених, «з одного боку – спричинила процес розпаду, атомізації суспільства, але з іншого – послужила поштовхом до соціальної творчості, пошуку шляхів оновлення влади й суспільства». І далі: «Саме це прагнення справедливості й нового ладу забезпечило перемогу більшовиків у громадянській війні, а також стало стимулом до модернізаційних процесів у 30-ті
роки». І жодних суспільних трагедій, жодного інтелігентського застереження з приводу «походу брата на брата, батька на сина» — лише вимоги історичної доцільності, лише ефективність управлінських рішень з огляду на майбутню модернізацію. І слава Володимиру Іллічу за його план електрифікації всієї країни!
Саме пошуком найефективнішої моделі керування економікою держави радять автори концепції пояснювати запровадження непу: «Це була спроба створення першої у світі моделі регульованої державою ринкової системи. Цей досвід виявився затребуваним на заході вже через кілька років, в умовах економічної депресії» (Не лише Китай з його поєднанням «переваг» комунізму з капіталізмом «впереди планети всей». Тема Росії як батьківщини ідей та управлінських механізмів, котрі активно запозичувалися Заходом і зрештою стали одним із основних чинників майбутнього процвітання західних демократій, так часто виникає в тексті й концепції книжки О. Філіппова для вчителя, що мимоволі починаєш думати, що саме Росія стала організатором, натхненником і основним чинником цього процвітання. — Авт.).
Втім, повернімося до улюбленої авторами концепції теми жорсткого регулювання державного життя. Промовисті паралелі між різними періодами радянської історії не чужі шанованим історикам: «Лібералізація «внизу» й тверда рука «нагорі» стосовно державного класу. Такий порядок став чи не більш значущим фактом і уроком непу, ніж досвід розвитку ринкових відносин. Саме ігнорування цієї обставини в роки «перебудови» спричинило обвал не лише економіки, а й політичних структур». Що ж до головного, на думку авторів, завдання непу, то воно «полягало в тому, аби забезпечити швидкий індустріальний ривок радянської економіки, побудову основ індустріального суспільства в СРСР. Проте розв’язати його не вдалося. Історія непу — це історія короткочасних успіхів і затяжних криз нової економічної моделі». Відтак, як бачимо, за логікою російських істориків, іншого шляху інтенсифікації, оптимізації економіки, ніж запровадження жорсткого державного регулювання внутрішнього економічного й політичного життя, радянський менеджмент не мав. І в цьому питанні автори не гребують фальсифікаціями — «НЕП не зламали, він зламався», «з допомогою НЕПу так і не вдалося налагодити безперебійний канал забезпечення хлібом і сировиною міста, армію, промисловість Росії». НЕП саме забезпечував хлібом міста в Україні. Для нас це був короткий період процвітання. А ось проблеми з хлібом розпочалися з початком колективізації. Лукавлять автори. Є лише натяк, що бракувало грошей на машинне устаткування, і ці гроші більшовики отримали, продавши хліб на Захід
Концепція заперечує штучну організацію голоду в Україні і причетність до нього Москви. Заперечує й велику кількість жертв, наголошуючи: не 10 млн. загинуло, а 1-2. Обґрунтовують цю цифру записами ЗАГСів, які аж ніяк не можна визнати достовірним джерелом. Тим часом існує наукова методика визначення людських втрат за демографічними переписами директора Демографічного інституту УВАН М.Птухи — найвидатнішого науковця-демографа в Радянському Союзі. Відповідно до неї, кількість смертей в Україні від голоду обчислюється на рівні 7 млн. осіб.
Сучасна концепція історичної освіти в Росії реабілітує Й.Сталіна, його терористичну політику проти інтелігенції і народу, його загарбницьку зовнішню політику. Усі нелюдяні методи його керівництва виправдовуються «досягненнями» — перемогою у війні. Ця перемога виправдовує все: і голодомор, і арешти, і розстріли, і, зрештою, виховання соціального покруча-гібрида — радянської людини. Останнім часом звучать в Росії непоодинокі голоси, що Сталін був вправним «менеджером»!
Повертаючись до тієї частини Концепції, що присвячена Великому терору, зацитуємо дуже промовисті тези: «…важливо показати, що Сталін діяв в конкретно-історичній ситуації, діяв (як управлінець) у повній мірі раціонально – як охоронець системи, як послідовний прибічник … країни в індустріальне суспільство, що їм керують з єдиного центру, як лідер країни, якій в найближчому майбутньому загрожує велика війна. «Великий терор» завершився відразу, як тільки Сталіну стало ясно, що монолітна модель суспільства реалізована. Це відбулося до літа 1938 року». На думку авторів пізніше, під керівництвом Лаврентія Берія «терор був поставлений на службу задач індустріального розвитку: за разнарядками НКВД забеспечувалися планові арешти інженерів і спеціалістів, необхідних для рішення оборонних та інших задач на Далекому Сході, Сибіру. Терор ставав прагматичним інструментом рішення народногосподарських завдань”. Такі пасажі навіть коментувати важко – Молох терору має відтепер виправдання, хоча автори й втиснули в Концепцію у вигляді індульгенції таке речення: «Виправдання і пояснення цьому, звісно ж, немає». Але наступне просто шокує: «Однак репресії виконували й функцію залякування для тих, хто недбало працював». Тож і масштаб репресій історики вважають завищенним, наполягаючи на “формулі”, за якою (sic!) до кола репресованих – «заради уникнення спекуляцій» – потрапляють лише «засуджені до смертної кари і розстріляні особи». Що ж там казати про мільйони депортованих заради «монолітності» Системи співгромадян: німців, українців, кримських татар, чеченців, інгушів, естонців, латишів, литовців, греків, болгар, балкарців, поляків, вірмен, турок-месхетинців, калмиків, корейців (список цей, звісно, неповний).
Але чому ми маємо погоджуватися з таким апофеозом диктатури й тоталітаризму? Хіба не було альтернативи? Хіба російське суспільство не мало інших шляхів до загальнолюдського прогресу?
Лютнева революція була шансом для Росії піти шляхом європейського розвитку, який вона могла б реалізувати, якби не кинулася знову збирати неросійські землі навколо Москви, якби середній клас і помірковані партії почали шукати союзників серед народів новопосталих держав і з їхньою допомогою зупиняти радикальну стихію, уражену більшовицькою демагогією. Російський більшовицький неоколоніалізм із його ідеєю світової революції став тією головною проблемою, яка не дала можливості розвинутися паросткам лібералізму й демократії. Якби Росія, перебудувавшись на демократичних засадах у 1920-х роках, скинула однопартійну тиранію, в націонал-фашистських сил Європи не було б опори на Сході, а отже в Європи був би шанс позбутися коричнево-червоної чуми раніше, ніж 1945 року. Увага на внутрішні проблеми, а не на підкорення якомога більшої кількості країн на сході Європи, дозволила б краще використати величезний культурно-науковий потенціал Росії собі на користь.
Замість висновків наголосимо на такому. Концепція історичної освіти в середній школі Росії хибує на цілу низку системних вад і має всі ознаки наміру впровадити неоімперський проект у масову свідомість росіян. Останні підручники путінських часів трактують історію Росії з позиції сили, виправдовують мілітаризм і агресивні устремління російської держави. Вони містять ксенофобські трактування, демонізують інші нації, формуючи образ ворога, чим фактично відтворюють стару біполярну модель світу часів Й.Сталіна—Л.Брежнєва. Російські шкільні автори використовують метод подвійних стандартів (те, що добре для росіян — погано для неросіян). Приклад — ставлення до колабораціонізму як явища під час Другої світової війни. Безапеляційно стверджується принципова відмінність колабораціонізму в Радянському Союзі і Німеччині. Але яка принципова різниця між колабораціоністами росіян поляком Бєрутом і угорцем Ракоші та колабораціоністами німців — угорцем Салаші і словаком Гахою? Термін «колабораціонізм» давно став молотом для побивання людей, незгодних зі сталінщиною/радянщиною. Колабораціоністами росіяни вважають і діячів українського національно-визвольного руху С.Бандеру та Ю.Шухевича, але не бачать колабораціонізму у діях українських очільників УРСР С.Косіора та В.Чубаря.
І, нарешті, у зв’язку зі сказаним постає запитання: як нам ставитись до закликів нинішнього російського керівництва узгодити сучасні російські й українські підручники? Тобто виробити спільні оцінки подій та осіб в історії. Чи можемо ми погодитися з тією «історичною правдою», яка влаштовує очільників Кремля? Запитання риторичне. На жаль, є всі підстави стверджувати, що в царині підручників з історії Росія розв’язує новий виток ідеологічно-інформаційної війни проти України. Будьмо пильними: той, хто володіє історичною пам’яттю народу, має ключ від його майбутнього.