Одного разу на спектаклі Київського театру опери та балету «Травіата» зазвичай стримані іноземці витирали сльози, вражені виконанням головної ролі Євгенією Мірошниченко. Казали: нечасто побачиш в опері таку чудову драматичну гру...
Вважають, що тим, хто вибрав оперний шлях, важче, ніж драматичним акторам. Адже ті можуть проговорювати свої ролі, а оперні — повинні виспівувати текст, долаючи подвійну умовність гри в запропонованих обставинах. А ті, хто не впорався з цим, усе життя чують закиди, що вони статичні на сцені, жести їхні перебільшені й смішні, текст зрозуміти неможливо...
Є.Мірошниченко, Д.Гнатюк, Л.Руденко, А.Мокренко та ін. навчалися акторської майстерності, мистецтва руху на сцені й сценічної мови в оперній студії Київської консерваторії в чудового театрального режисера професора Юхима Яковича Лишанського, століття від дня народження якого відзначалося у вересні. Багато років після закінчення alma mater вони посилали йому свої буклети з написом «Дорогому Вчителю», а він пам’ятав усіх своїх учнів.
Ім’я режисера Лишанського відзначене у вітчизняних і закордонних енциклопедіях (зокрема в «Енциклопедії українознавства» В.Кубійовича, Нью-Йорк, 1953 р.). Його творчість залишила яскравий слід у культурному житті українського суспільства, а традиції формування оперної майстерності живі й сьогодні.
Колись юний киянин, який закінчив комерційне училище, театрал і меломан, був вражений спектаклем Є.Вахтангова «Турандот». І це визначило вибір професії. Ю.Лишанский вступив у Школу-студію МХАТ, у майстерню Є.Вахтангова, потім Р.Симонова й закінчив її в 1925 р. У студії шанували молодих, вони швидко розцвітали й формувалися, були готові до самостійної роботи. Після повернення до Києва у театрі Леся Курбаса, де в 1925—1926 рр. Ю.Лишанський працював і стажувався в режисерській лабораторії творчого об’єднання «Березіль» разом із М.Крушельницьким, Л.Верхацьким, В.Васильком, Б.Тягном та ін., він побачив прагнення будувати нове мистецтво, ламання стереотипів, новаторство. У березні 1925 р. лабораторію перейменували на «штаб», куди входили «станції» (фактично напрями діяльності театру: розробка нового революційного репертуару, систематизація досвіду, створення театру для села тощо).
У 1927—1932 рр. Юхим Якович ставив спектаклі в різних київських театрах, читав лекції в театральному вузі Харкова, керував пересувним театром для села. Відома кіноактриса Н.Гебдовська («Джальма» А.Курдюма, «Іван», «Земля» О.Довженка та ін.) згадувала, як на гастролях театру в Березані саме Ю.Лишанський помітив її й порадив навчатися в Києві. Потім вона працювала в пересувному сільському театрі, потім у трупі театру ім.І.Франка в Києві. Можливо, такий «мобільний» стиль життя режисера в ті часи врятував його від репресій, яких зазнали чимало курбасівців.
У 1931 р. Ю.Лишанський став засновником, художнім керівником і головним режисером Театру Червоної армії (КВО), де пропрацював десять років. Там ставили класику й сучасні п’єси («Дохідне місце» Островського, «Інтервенція» Славіна, «Дні Турбіних» Булгакова та ін.). «Одруження» Гоголя йшло українською мовою. Глядачі полюбили театр. Критики писали: «У режисерській роботі над «Одруженням» М.Гоголя в українському Театрі Червоної армії багато свіжих цікавих моментів» («Литературная газета», 1934 р.). «Режисерська робота Лишанського несе в собі ознаки серйозної вдумливості, доброго смаку і відмови від заїжджених сценічних прийомів» («Пролетарская правда», 1935 р.). Відзначали оригінальні мізансцени, несподівані ракурси, використання кіно- і поліекранів у постановках. Із п’ятиріччям театр привітали К.Треньов, Іванов, В.Вишневський, Ф.Панфьоров та багато інших. Є.Лишанському надали звання заслуженого артиста України.
Молодий режисер був темпераментною, цікавою людиною. Для сценічних «зв’язок» у спектаклі він іноді вважав за необхідне ввести від себе пару реплік, але чесно просив на це дозволу в М.Булгакова, Л.Шейніна, братів Тур. Вони дозволяли.
29-річного режисера запросили завідувати кафедрою режисури в Київському театральному інституті.
Лишанський палко любив музику, добре грав та імпровізував на фортепіано (у юності жартуючи розіграв меломанів, виконавши «нові твори Скрябіна». Всі повірили...) Це привело його, паралельно з Театром Червоної армії, на підмостки оперного театру в Києві, де він режисерував постановки опер Дж.Пуччіні та Мусоргського й став режисером-постановником першої української радянської опери «Дума Чорноморська» Б.Яновського про національного героя Самійла Кішку, в якій співали Гайдай і Шумський (як писала преса, вони виконали ролі з непідробним драматизмом).
Критики зазначали, що Лишанський довів: оперний актор — не манекен із голосом, а активний художник; долю опери вирішують не прими, а весь акторський ансамбль. Постановки режисера несуть у собі чіткі тенденції ламання оперних традицій і пошуку нових форм оперного мистецтва. Режисер надавав великого значення й художньому оформленню спектаклю. (Ряд його постановок оформляв М.Тряскін, асистувала Татліна.)
У воєнний час Є.Лишанский ставив у Кустанайському, Алтайському, Дніпропетровському театрах п’єси, які закликали до боротьби («Мстислав Удалий», «Навала» Л.Леонова) і класику. Успіх був величезний, писали місцеві газети, у людей з’явилася підвищена увага до театру. Праця режисера в роки війни відзначена безліччю почесних грамот. Із 1938-го і по 1982 рр. (до самої смерті) Лишанський «кував» оперні кадри в Оперній студії при Київській консерваторії.
І нині особливості режисерської системи, традиції, закладені майстром, живі в постановках Оперної студії при Київській консерваторії під керівництвом відомого майстра опери А.Мокренка.
