UA / RU
Підтримати ZN.ua

Нитка долі

Роїк Віра Сергіївна. Народилася 25 квітня 1911 року в місті Лубни Полтавської області. Герой України, нагороджена орденом княгині Ольги...

Автор: Вікторія Чалаван

Роїк Віра Сергіївна. Народилася 25 квітня 1911 року в місті Лубни Полтавської області. Герой України, нагороджена орденом княгині Ольги. Заслужений майстер народної творчості України. Заслужений художник Автономної Республіки Крим. Лауреат Державної премії Автономної Республіки Крим і премії В.Короленка.

Віра Роїк створила кримську школу української вишивки і Музей народних умільців Криму. Її роботи прикрашають експозиції 38 музеїв світу. Майстриня брала участь у 280 колективних виставках і 131 персональній. У 2006 році було засновано премію у сфері народного мистецтва імені В.Роїк.

Така, в короткому викладі, біографія Віри Сергіївни Роїк, легендарної української майстрині-вишивальниці, практично однолітки століття, на очах якої змінювалися епохи і державний лад. Вона народилася в царській Росії, пережила Жовтневу революцію, зародження Радянського Союзу, Велику Вітчизняну війну, крах СРСР і становлення незалежної України. Змінювалося все, змінювалася і Віра Роїк — дівчинка з голкою в сколотих пальцях перетворилася на дівчину-артільницю, їй на зміну прийшла жінка-педагог — віртуоз, який володіє трьомастами техніками вишивки. Незмінним залишалося тільки бажання зберегти самобутнє народне мистецтво і любов до вишивки, яка червоною ниткою пройшла крізь усе життя.

Дівоче прізвище Віри Сергіївни — Сосюрко. Коріння батьківської родини сягає часів Запорізької Січі, реєстрового козацтва. Батько Сергій Сосюрко був директором заводу в Лубнах. Але в часи сталінських репресій його заарештували, і в 1943 році він помер. Місце смерті та поховання і досі невідомі.

За материнською лінією рід Віри Роїк походить від Яворських, нащадками якого були знамениті Карпо Значко-Яворський, осавул Лубенського полку, і його син Матвій (церковне ім’я Мелхіседек) — ігумен і духовний наставник усіх церков і монастирів Правобережної України.

Тендітна, мініатюрна жінка, тонке обличчя аристократки в обрамленні сивого волосся. Язик не повертається назвати її бабусею, хоча в неї вже дорослі правнуки. У неї глузливий гострий погляд сірих очей. У людському образі непідвладні віку тільки очі, і, дивлячись на 98-річну Віру Сергїївну, легко уявити ту шестирічну Вірочку, якій мама вперше дала в руки голку.

Вишивати і плакати

За часів дитинства Віри Сергіївни в будь-якій сім’ї, незалежно від стану — селянського, міщанського чи дворянського, вважалося, що дітей із раннього віку потрібно привчати до праці. У шість років в обов’язок дівчинки входило мити чайний посуд уранці, а потім бабуся Оксана вирішила, що настав час навчати Вірочку вишивання. І дала нитки, голку, наперсток. Свій перший наперсток Віра Сергіївна пам’ятає і досі. Він був масивний, посріблений, із візерунками, багатої кавказької роботи. Крім того, бабуся витягла зі скрині кілька клаптиків домотканого полотна власної роботи, а мама Лідія показала найпростіший візерунок — мережку. Віра зіпсувала кілька клаптиків тканини, поки з’явилася перша вимучена мережка. На той момент шестирічна дівчинка всією душею ненавиділа вишивання.

Після цієї першої невдалої спроби на Віру та її швейні екзерсиси махнули рукою: дівчинка була непосидюча і старанності не виявляла. Їй було нудно сидіти за п’яльцями. Куди цікавіше гасати вулицею з хлопчаками, обчищати сусідські сади, а деколи навіть битися, відстоюючи свої принципи кулаками. І дорослі залишили її в спокої.

Лише років через чотири Вірі починає подобатися вишивання. Посприяв цьому письменник Володимир Короленко, який тоді жив у Полтаві і був частим гостем у помешканні Сосюрків, як, утім, і Панас Мирний, а пізніше Антон Макаренко. У Володимира Галактіоновича з маленькою Вірою склалися довірливі стосунки, вона називала його «дєда» Володя і якось, коли батько жартома поскаржився письменникові, що його дівчинка не рветься бути гарною господинею і не хоче вишивати, вирішила сама для себе, що вона ще «всім їм покаже». І попросила маму зшити для неї український костюм, який потім довго вишивала хрестиком. Саме так Віра і взялася за голку: вона хотіла зустріти свій десятий день народження у власноручно вишитому вбранні, і щоб це побачив її обожнюваний «дєда» Володя. Але Короленко першої роботи своєї улюблениці не побачив — письменник помер від запалення легенів.

Візерунки дорослої Віри

Навчалася Віра Роїк багато й охоче. Навчання давалося на диво легко. Закінчила полтавську Маріїнську гімназію, займалася в балетній студії. Навчалася на робфаку Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва. Працювала в артілі вишивальниць у Лубнах і демонструвала помітні успіхи. А в 1963 році закінчила річні курси вишивання, крою та шиття Московського навчального художнього комбінату і цілком віддалася вишиванню, яким захопилася з усією пристрастю дівочої душі.

І саме вишивання, точніше вишиті власноручно речі, врятували від голодної смерті Віру Сергіївну, її маленького сина Вадима і матір Лідію Еразмівну під час війни. До військкомату рідного міста Лубни Віра як військовозобов’язана прийшла добровільно, але оскільки в неї була трирічна дитина, відразу в армію не взяли. Чоловік Михайло Роїк, замість виїхати в евакуацію зі своїм підприємством, записався у винищувальний батальйон і залишив місто з останніми відступаючими частинами.

Незадовго до окупації Віра Сергіївна потрапила під бомбування. При перших звуках літаків, які підлітали, всі кинулися в найближче укриття, але вона не добігла. Вибуховою хвилею жінку відкинуло на насип і накрило землею. Як результат — контузія, переломи та ушкоджена права рука. Кілька тижнів вона не могла розбірливо говорити, місяць нічого не чула. Додому Віру доправили в гіпсовому «футлярі». Наступні два роки вона практично не підводилася. Не було сил навіть на маленького Вадима.

Щоранку Вірина мати йшла з дому, а разом із нею зникали роботи, розшиті доньчиними руками, але продати вишивку за гроші вдавалося рідко — поціновувачів прекрасного в ті голодні роки було мало. Частіше гарні речі вимінювали на продукти. Тим і виживали. І вижили.

Потім повернулися з фронту брати і чоловік, фронтовий розвідник, який пройшов шлях від Сталінграда до Варшави. Хоча «повернувся» — не зовсім правильне визначення. Його ледь живого після численних поранень привезли в Лубни, де теща буквально виходила зятя. Життя потихеньку стало налагоджуватися.

У Ставропольському краї, куди сім’я переїхала в 1944 році, Віра змогла відновити стародавню техніку вишивання полтавською гладдю і хрестиком, яку опанувала ще в Лубнах, працюючи в артілі. Ушкоджена під час війни права рука не стала на заваді — вона навчилася вишивати лівою.

У 1952 році сім’я Роїків знову переїхала. Цього разу в Крим. У теплий, сонячний і шумний Сімферополь. Понад десять років Віра Сергіївна присвятила навчанню підростаючого покоління дівчаток з Півдня тонкощів української вишивки — традиційних для Полтавщини, Тернопільщини, Харківщини, Київщини та Буковини орнаментів. Адже вишивка — це не просто набір кольорових стіжків на тканині. У ній — код послання, де кожний колір і візерунок несе в собі зашифровану інформацію.

Чому горловину сорочки, манжети, поділ прикрашали вигадливим орнаментом? Щоб він проганяв зло. Чому в народній вишивці так часто використовують усі відтінки червоного — від теракотового до бездоганно багряного? Тому що червоний колір символізує життя. Прямі лінії — легка дорога, квітка — щастя і любов, півень — добробут і статки.

Паралельно з практичною діяльністю Віра Роїк двадцять років пропрацювала методистом декоративно-прикладного мистецтва в Будинку народної творчості та художньої самодіяльності профспілок. Чудовий педагог і організатор, вона створила в Криму справжню школу української народної вишивки. Завдяки її ініціативі створено музей декоративного мистецтва народних умільців і салон живопису художників-аматорів Криму.

У 2003 році Віра Сергіївна опублікувала автобіографічну книжку «Мелодії на полотні». На вшанування видатної майстрині в 2006 році було засновано Міжнародну премію імені Віри Роїк. Вона єдина українська вишивальниця, яка в 98 років не тільки працює, всупереч суворим рекомендаціям лікарів, а й сама їздить зі своїми виставками по всій Україні та за кордон.

«Люблю бувати на морі, особливо коли воно штормить. Важкі вали розбиваються об берег міріадами бризок. Хвилі квапляться наздогнати одна одну, але їм це ніколи не вдається. Таке й моє життя: стараюся бути на гребені хвилі й не допустити, щоб стихія мене зім’яла» — цитата з «Мелодії на полотні» є найкращою ілюстрацією життєвого кредо Віри Роїк.