Як вижити в місті,
що воює?
Знайти в ньому своє місце. І тоді жодні бомби, залякування й погрози не змусять людину надовго покинути своє місто.
До того ж усе те, що для "недонеччанина" видасться страшним (позбавлення звичного комфорту, закриття бутиків, тимчасові відключення води, світла, опалення), для справжнього донецького жителя - можливість випробувати свої сили.
Зустрічаю в аптеці свою знайому - завідувачку. Мешкає вона на околиці, практично на лінії фронту. "Що, - каже, - не виїхали? Вирішили перетерпіти до кінця?" А сама усміхається… Дивуюся її самовладанню, а потім її колега мені й каже: "Вікторію бачила? Так для неї труднощі - це свято".
Не дивують автобуси, переповнені пасажирами з речами, що виїжджають з Донецька. Але як пояснити великий зустрічний потік людей, котрі хочуть повернутися в обложене місто, де обстріли починаються у найбільш несподіваний момент?..
А ще пенсіонерам тут дуже важливо отримати продуктову допомогу від різних фондів. Багато хто ділиться тими пайками зі своїми дітьми. І для більшості - це можливість поспілкуватися одне з одним.
З бабусею актуальну тему обговорювали: як приготувати страву з консервів "кілька в томаті", що їх отримують з гуманітарки. Рідко в кого шлунок з нею справляється. А тут рецепт корисний - злити томат, додати ложку манки й зробити рибні котлети...
Війна війною,
а за комуналку
платити треба
Спорожніли банкомати. Останні термінали забрали з магазинів. Бензин, який іще кілька днів тому можна було купити за карткою, тепер тільки за готівку.
Чесно кажучи, машин на дорогах вдень вистачає, ввечері - майже немає. Але все одно перехрестя уважно проїжджаю на зелене світло. Краще пригальмувати. Машини з військовими ж не завжди на червоне зупиняться.
Важко пояснити, але після закриття останнього з працюючих банків, біля кас ЖЕКів, тепломереж, водоканалів вишикувалися довгі черги. Молодь, старі, люди середнього віку терпляче чекають півтори-дві години. Дехто підсміюється: "Грошей немає, а всі біжать платити за комуналку". Поруч жінка повторює: "Нічого, налагодиться все. Треба чекати".
Поки стояли в черзі, довідалася, хто вже від "ДНР" пенсію встиг отримати. По одній тисячі гривень видали всім пенсіонерам Київського району. Аеропорт від них зовсім близько. На черзі наступні райони.
Тепер співробітники пенсійного фонду "ДНР" роботу беруть додому. Усі списки заново складають. Тим, хто встиг в Україну з'їздити до родичів і пенсію там переоформив, поки що "ДНР" не платить.
Усі поневіряння були б набагато важчими, якби не родичі. Багатьох ця війна зблизила. Телефонувати, їздити одне до одного почали набагато частіше. І тут уже жодні блокпости нічого зробити не можуть.
Правила нового етикету
Тепер у Донецьку стало добрим тоном тихо, майже беззвучно зачиняти двері й вікна. Якщо зачинити гучно, відразу всі запитують: "Що це, вибух був чи двері грюкнули?". І якщо двері - полегшено зітхають. Все-таки на один вибух менше!
А тарабанити пальцями по столу й поготів неприпустимо. Цей звук нагадує роботу "градів"...
Найкращий спосіб не чути вибухів - раніше лягти спати. Тоді принаймні є шанс не почути "віддалених".
У жителів Донецька дуже загострився слух. Досвідчені люди вже можуть точно визначити - "вхідний" це вибух чи "вихідний". Тобто летить до нас чи від нас…
Коли музам говорити?
- І все-таки, чому риба живе у воді?
- Бо це її домівка!
- А чому донеччанин не залишає свого міста?
- Не хоче! Тож вип'ємо за здоров'я молодих і мужніх духом людей, які вміють любити свою батьківщину!
Якщо серйозно, то донеччани іноді виїжджають з міста. Перевести гроші в готівку, спробувати щастя в соціальних фондах, відвідати рідних і друзів. А ще... Відчути знову, який гарний Донецьк, як допомагають його стіни, як добротно побудовано його дороги, що витримують навіть бронетехніку. Тільки звук від руху коліс тепер інший - як на злітній смузі.
Я повертаюся в Донецьк з радістю. У дорозі познайомилася з талановитою жінкою-педагогом. 1944 року народження - однолітка моїх батьків. 50 років викладає в музичній школі, має знаменитих учнів по усьому світу, одна з її найталановитіших учениць - дівчина без кисті правої руки. Прийшла в дитинстві навчитися хоча б чогось, наприклад співати. А стала піаністкою, переможцем конкурсу "Таланти України", вийшла заміж.
Рідкісний дар навчати дітей. Мою нову знайому попросили написати підручник, поділитися унікальним досвідом. Рік роботи - підручник готовий. А тут війна. Пенсії немає, грошей, щоб видати підручник, - теж… Як допомогти? Адже кажуть, що коли вибухають снаряди, музи мовчать? А може, саме час їм заговорити?
Робота в підвалі
На початок зими випав перший сніг. Діти чимшвидше помчали його зустрічати. Хто з лопатками, хто на санчатах. Ми тільки снідати зібралися, а вони вже й снігову бабу зліпили.
Радість ця й дорослим передається. І нічого, що знову "бабахкають" десь не дуже далеко. Снаряди - так, вони мало не щодня в місто прилітають, а сніг цього року вперше!
І, немов у мирний час, сусіди вийшли килими на снігу почистити, а по дорогах уже й снігоприбиральні машини на всю працюють.
Попрямувала в перукарню, салон біля площі Леніна. Чуємо - "бабахкають". Кажу своєму майстрові: "Добре, що салон у підвальному приміщенні". Вона засміялася: "Так, це тепер у Донецьку новий тренд - працювати в підвалі".
Радіти з того, що маєш
Якось усі відразу чемнішими стали, терпимішими. З кимсь із сусідів раніше могла й посваритися - тепер привітно вітаємося. Коли рами на сходовому майданчику вилетіли після вибуху "Точки У" (влучила в цех на хімзаводі), то години за півтори всі сусідки з віниками й лопатками вийшли прибирати розбите скло, чоловіки - рами поставили на місце, а ЖЕК і скло вставив.
Сьогодні постояла в черзі за квитком на автобус. Швидко, ніхто не свариться. Таке відчуття, що сили заощаджують. Як звикли заощаджувати на всьому іншому.
Відразу зайві потреби відпадають. Якщо раніше шукала, що б іще в гардероб додати, тепер дивлюся - все є, нічого не треба. Хіба що синові новий светр зв'яжу. Студент усе-таки.
Щодня радію з того, що маю: у сім'ї мир, світло, газ, опалення, ліфт працює. За Інтернет і телевізор заплатила вчасно, хоча телевізор тепер майже не дивимося - зайві емоції.
Від новин однаково нікуди не подінешся. Учора подруга розповіла, як, намагаючись урятувати від обстрілів у Донецьку вагітну дочку, батьки вивезли її в мирне село, а там жінку розстріляли п'яні…
Де починається війна і де вона закінчується? Помічаю, що почала сприймати війну як щось звичне. Запитую знайомого ченця:
- Чому зараз я почуваюся простіше й природніше, ніж у мирний час?
- А тому, що ми не помічаємо тієї внутрішньої гризні, яку завжди веде з нашими душами лукавий. А тепер усе прийшло у відповідність - і внутрішня гризня, і зовнішня війна…
Новорічний салют
у Донецьку
Скільки відкриттів ми зробили за час війни! Для людей, що звикли до комфорту, відключення води - відчутний удар. А тут прицільні влучення у водонапірну станцію. На кілька днів вода зникла. І от диво - вийшли з чоловіком з порожніми баклажками набрати води хоча б і з Кальміуса (знаменита в минулому судноплавна річка Калка, а тепер - майже струмочок), а знайшли в центрі Донецька справжнє джерело - джерело найчистішої питної води, яке добрі люди дбайливо обгородили.
Наближається Новий рік. Уже подекуди зустрічаю, хоча й нечасто, людей з ялинками, та й першу новорічну гірлянду побачила.
До магазину зайшла сім'я з маленькою дитиною. Вона з радісним пожвавленням намагається розповісти, які чує вибухи. Батьки кивають: "Це салют, синку!". У торговельному залі відразу тиша, покупці задумалися - кожен про своє.
Яким він буде - новорічний салют у Донецьку? І що сказати дітям?