Незасвоєні уроки історії

Роки існування Української незалежної держави, концентровано увібравши в себе весь драматичний спектр вітчизняної історії, змушують з особливою уважністю перечитувати її повчально-застережні сторінки. У цьому контексті надзвичайно символізується й увиразнюється значення Акта Злуки, проголошеного в Києві на Софійському майдані 22 січня 1919 року.

«Однині, — підкреслюється в історичному документі, — воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили й за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка».

Схвалення соборницького акта логічно продовжило весь попередній досвід національно-визвольної боротьби, надаючи реальніших обрисів дальшому прогресивному поступу, предметніше визначаючи його перспективу. В нашій історії небагато фактів такої суспільної значущості, в яких би так велично, консолідовано, зримо й переконливо втілилася воля народу до соборного буття, об’єднання всіх українських земель в єдину державу.

Потужний сплеск національно­го духу виявив могутні рушійні джерела єднальної ідеї, засвідчивши її невідбутну й неослабну позачасову актуальність. Саме тому прикро усвідомлювати, що цей унікальний історичний виплеск творчої енергії нації не отримав дальшого практичного оформлення й розвитку, закарбувавшись на довгі десятиліття лише яскравим разовим прикладом соборності в Україні, що так і не спромоглася тоді стати соборною.

Більше того, переможці Першої світової війни безжально розкраяли західні українські землі: їхні жителі були силоміць прилучені до Польщі, Румунії й Чехо-Cловаччини, тоді як основний масив нації залишався в радянській Україні — одній із республік Союзу РСР. І знадобилася ціла історична епоха з неймо­вірними суспільними катакліз­мами, в ході яких заповітна мрія здійснилася. Серією могутніх, дуже непростих і суперечливих зрушень, що сталися на політичній карті Європи в 1939—1945 роках, українство досягло державної цілості в максимально наближених до справедливих, своїх природних етнічних кордонах. «Якою б не була страхітливою руйнівна війна, — відзначав світлий розум Олександра Довженка, — яким би грізним ураганом не пройшлася вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому підсумку український народ робить рішучий і неминучий крок вперед».

Зі значним ступенем вірогідності можна думати, що в словах митця і мислителя про тяжку й трудну долю українства закарбувався не тільки факт вселенського безумства світової війни, а й щонайжорстокіші умови років радянського тоталітаризму. Останні виявилися нездоланними аж до кінця 80-х років минулого століття і чималою мірою спричинилися до того, що внутрішня роз’єднаність України в латентному стані продовжувала існувати. І чи не тому першим масштабним порухом українства до набуття нової якості став живий ланцюг від Львова до Києва у січні 1990 року. Мабуть, це була своєрідна генна рефлексія на вікопомну подію, ідейний потенціал якої впевнено прорвався через довгі десятиліття і нуртує в національній душі й сьогодні.

Відтак закономірно, що на початку ХХІ століття перед україн­ським суспільством постають ті ж самі проблеми й виклики, що й на початку ХХ. Ми й досі не тільки не намітили напрямів і шляхів подолання регіональних розбіжностей та суспільно-політичної роз’єднаності, а й не виробили більш-менш осмислених засад для утвердження реальної соборності. Ментальна, світоглядна, мовна, культурна, релігійна поліваріантність нашого суспільства нерідко породжує проблеми, замість того щоб стати креативним базисом її безцінного цивілізаційного розмаїття.

У цьому сенсі особливі вимоги й особливі спонуки повинні постати перед нинішньою українською владою, аби створити всі передумови, забезпечити всі можливості для реального утвердження відвічних і заповітних внутрішніх устремлінь нації до консолідування та єдності.

Мабуть, уже давно час усім разом сказати категорично: «До­сить побиватися й голосити над гіркою долею та історичними визисками! Треба братися за справу творення».

Відтак, з огляду на те, що Акт Злуки являв собою не випадкове емоційне дійство, а цілком закономірне явище, надзвичайно важливо правильно оцінити політичні уроки цієї історичної події, вилучивши з них у першу чергу власне креативне зерно. І насамперед повинен бути очевидним той факт, що Акт Злуки наочно продемонстрував безсилля будь-яких спроб роз’єднати український народ, протиставити українців один одному, змусити їх служити чужим для них цілям.

Акт Злуки відбувався у неймовірно складній для українського народу міжнародній ситуації. Обидві народні республіки, які постали на теренах України, не стільки викликали симпатії, скільки породжували ворожість як безпосередніх сусідів, так і віддаленіших держав, які вирішальним чином впливали на тодішній світоустрій, у тому числі й долю українців. Антанта ставила собі за мету відродження єдиної і неподільної Росії, а відтак підтримувала білий рух, у планах якого взагалі не залишалося місця Україні в будь-якій національно-державній формі.

Радянська Росія перебувала у стані війни з УНР — різні соціальні орієнтири сягнули антагоністичних меж, і соціалістичні сили всередині українського суспільства отримали могутню збройну підтримку з боку РСФРР. Поль­ща не допускала навіть думки про можливість української дер­жавності у Східній Галичині та на Західній Волині, вважаючи ті землі віковічно своїми. Внаслідок воєнної агресії Румунія захопила Північну Буковину і Бессарабію, де також були «вкраплені» території, населені українцями.

Добре усвідомлюючи перспективу неминучого ускладнення свого міжнародного становища, особливо — загострення стосунків із Польщею, яка вела масштабну війну на знищення ЗУНР, лідери Української революції керувалися передусім почуттями національного братерства, коли вирішували об’єднати дві гілки однокровного народу. Надихаюча природа, сутність соборницької ідеї взяли гору навіть над страхом втрапити в «чотирикутник смерті».

Сьогодні, успішно здійснивши політико-правове оформлення національної держави, українська спільнота, на жаль, не надто далеко просунулася вперед у сенсі своєї реальної соборності та фактичної об’єднаності.

Причин цьому можна вишукати дуже багато, але за будь-яких обставин, за будь-яких розкладів на окремій, визначальній позиції перебуває один надзвичайно важливий чинник цієї ситуації — рівень внутрішньої готовності загалу до осмисленої згуртованості навколо спільної ідеї і мети. Найперше пояснення цього — оче­видний брак у генетичній пам’яті українців архетипу їхнього державного буття як єдиного цілого, зцементованого національною державою. Більше того, одвічний національний досвід переобтяжений болісними метаннями, пошуками, безперервною вис­нажливою боротьбою за збереження своєї ідентичності, утвердження свого місця під сонцем, відстоювання своїх окремішніх цивілізаційних устремлінь. Комплекс «неунітарності» формувався (хоча правильніше було б сказати — старанно нав’язувався) в умовах історичного матеріалізування всіляких моделей буття, які, проте, виключали загальнонаціональне об’єд­нан­ня: від тимчасових добровільних союзів до болісних інкорпорацій до складу чужих державних мегаутворень.

Але цей досвід, окрім усього іншого, мав ще й унікальне позитивне значення. Виявляється, народ — у повноцінному розумінні цього слова — це не тільки територія, економіка, мова, військова сила й усі інші асоціативні поняття, які логічно вишиковуються до нього у певний синонімічний ряд. У цивілізаційно-історичному вимірі націю, народ цементує насамперед колективне усвідомлення своєї провіденціальної ідеї.

На генному рівні цей феномен оберігається внутрішньою силою, віками підживлюваною ментальним імунітетом, гартованою волею й духом, що життєдайно наснажують спільні цінності, ідеали, устремління. І, як свідчить історичний досвід, цей нематеріальний обруч, ця іманентна енергія нації за потугою свого творчого потенціалу не поступається фізичним виразникам чи носіям подібних чинників. Саме виразник внутрішнього стану нації засвідчує її реальну силу та спроможність звитяги.

Зазвичай же таку об’єднавчу силу називають національною ідеєю, змістову сутність якої для зручності або ж уніфікують, або ж варіюють ледь не на будь-який смак. Хоча у поводженні з поняттям національної ідеї варто бути надзвичайно обережним, аби не отримати натомість у привабливій національній упаковці небезпечний коктейль з атрибутики, символів та спекулятивних обіцянок державних масштабів.

У нашому розумінні, потенційна сила національної ідеї, поза всяким сумнівом, має розкладатися — для всіх разом і для кожного зокрема — на відчуття кревної спорідненості й причетності до героїки спільної історії, безсмертя минулого й на тверду впевненість, щиру переконаність у власному великому майбутньо­му. За великим рахунком, таким чином розкладене поняття національної ідеї стає ледь не тотожним розширеному поняттю патріотизму, зорієнтованому на прагнення спільної мети, що, як відомо, об’єднує міцніше й тісніше за все на світі.

Екстраполюючи січневі події 1919 року на сьогодення, спробуємо підійти з «аршином патріотизму» до виміру наших нинішніх суспільно-державних проблем: світоглядної, політичної, економічної, соціальної, мовної, релігійної. І уявімо собі на мить, що раптом кожен громадянин України подивиться на означені проблеми крізь призму саме цього поняття. Уявімо, що на будь-які виклики сьогодення взагалі ми всі будемо здатні дивитися саме таким чином, саме під кутом зору патріотизму.

Гадаю, відповідь буде очевидною й здатною багатьох здивувати вражаючою одностайністю як у сприйнятті самих проблем, так і баченням шляхів їх подолання. Отже, маємо серйозний привід замислитися: який же насправді у нас стан справ з патріотизмом, як­що це є ключовим моментом при вирішенні багатьох суспільних проблем? Чи хтось досліджу­вав це? І що треба зробити в першу чергу для виправлення ситуа­ції? Хто б мав очолити цю справу?

Можливо, варто почати з останнього питання, з імовірних провідників ідеї. І тут аж напрошується для оцінки реалій сьогодення висловлювання Михайла Грушевського: «Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Але йдеться не так про сучасних можновладців (це похідне), як насамперед про генеративне начало будь-якого суспільства — про національну еліту, національну аристократію.

Кого в Україні беззастережно можна зарахувати до цієї категорії? І як вона залучена (прямо чи опосередковано) до оздоровлення загальносуспільної ситуації взагалі й до розв’язання усіх проблем державотворення?

Чи не видається промовистим той факт, що на початку третього тисячоліття неприглядний загальний стан українських справ якраз досить переконливо аргументується вражаючим дефіцитом такого могутнього чинника державотворення як національна інтелектуально-духовна аристократія?! Звісно, не слід при цьому забувати й масового, цілеспрямованого винищення української еліти (як інтелектуальної, так і селянської), що залишається невигойною раною на тілі нації.

Ця об’єктивна обставина, гадається, обертається передусім тотальним дефіцитом суспільної відповідальності. А без відповідальності нема діалогу, зближення, зацікавленого предметного контактування як запоруки й передумови порозуміння. А без порозуміння сумнівне досягнення реальної єдності народу. Тут свою роль має відіграти й визначення, обґрунтування мети (стратегії) розвитку.

Своєю чергою, мета (національна ідея) тільки тоді буде здатна виконувати свою високу місію, коли стане зрозумілою і близькою, органічною для переважної більшості суспільства. Своєю історичною привабливістю, омріяною перспективою, відповідністю матеріальних і духовних запитів вона повинна об’єд­нувати й консолідувати людей різних поколінь, різного соціального статусу, різних національностей і віросповідань.

Запитаємо себе, хто і що ж тоді заважає нам сьогодні докладати максимум зусиль для серйозного, системного культивування як високої ідеї, так і нової генерації державників? Уже без посилання на складну й драматичну минувшину.

Чому суспільство мириться з тим, що високі державні сфери політично люмпенізовані, правове поле тих сфер свідомо тримається на недосконалому законодавстві, яке заздалегідь передбачає неможливість його чесного дотримання?

Чому вся система влади, повна її вертикаль, не тільки не робить дієвих і осмислених кроків у напрямі, скажімо, того ж таки суспільного порозуміння, реального зацікавленого діалогу, а, навпаки, досить часто чинить усілякі перепони, спекулятивно-штучно політизуючи навіть найменші спроби їх вирішення, від мовної ситуації до релігійної?

Чи хтось може сьогодні впевнено й чітко визначити головну ідеологічну складову нашого дер­жавотворчого процесу, її об’єд­нав­чий духовний стрижень? Не забуваючи при тому, що, крім усього іншого, ми ще маємо й статтю 15 Конституції України, в якій сказано: «Суспільне життя в Ук­раїні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідео­логія не може визнаватися дер­жавою як обов’язко­ва».

Але згадаємо в цьому контексті й давні настанови Євгена Маланюка: «Потрібна база ідейного патосу, своя чи чужа, це питання окреме, але корінням висіти в повітрі — це значить засудить себе на безплідність…» Хіба ці слова перестали бути тривожно актуальними?

Всім і давно відомо — без єдиної національної мети (попри всі етнічні, релігійні, регіональні та світоглядні відмінності) немислимою є і єдина українська держава. Формуванню єдиної української мети (свідомості?! практичного патріотизму?! національної ідеї?!) своїми креативними діями на ниві національного ствердження повинна була б служити вся державна система, всі її структури й інституції. Навколо цього влада повинна була б зосередити всі інтелектуальні зусилля, аби в результаті отримати не тільки чітко визначений стратегічний орієнтир, а й при тому своєрідну єднальну угоду між громадянами і державою про спільні дії, правила, принципи, зобов’язання та гарантії при історичному самоствердженні спільної мети.

На усвідомлення ж єдності іс­торичного шляху українського народу (не лише і не так у минулому, як головним чином у майбутньому) неодмінно мала б спрямовуватися вся ідеологічна потуга державної системи. Головною передумовою успіху має бути першочергове завдання щодо створення умов для повноцінного розкриття можливостей кожного члена суспільства задля загального блага. Тоді з’являться підстави для гордого ствердження кожним громадянином України, що він є представником, за словами М.Грушевського, «єдиної, великої і сильної держави».

Про роз’єднаність українського суспільства сьогодні говорять дедалі частіше й тривожніше. Звісно ж, це поки що не розкол, не глибоке ідеологічне протистояння, але, за певних обставин, при вмілій «режисурі», Ук­раїна має всі шанси отримати небезпечну «гримучу суміш» суспільних настроїв у різних своїх виявах і в різних своїх регіонах. Державна політика повинна спрямовуватися на переконливе роз’яснення того, що у світоглядній, мовній, релігійній сферах немає нічого принципово роз’єднуючого. Наявні відмінності й тертя, які виникають, при добрій волі та справжній зацікавленій участі влади можна і треба вирішити.

Біда в іншому. Влада інертно, а то й абсолютно відсторонено лише діагностує й констатує проблеми, замість їх усебічного вивчення та ефективного вирішен­ня. Ще серйозніша біда в тому, що значна частина можновладців заради власних (корпоративних) інтересів готова віддано служити будь-кому, будь-яким хазяям (доморощеним чи закордонним). Не менш тривожним є намагання укоренити практику «накидання» на всю країну кліше із сумнівних цінностей, не зупиняючись перед спробами примусу людей до сприйняття і засвоєння як загальних і єдино правильних оцінок неоднозначних історичних подій та постатей, фактичне намагання приватизувати право на тлумачення сутності нашого минулого.

Згадуючи уроки Злуки, запитаємо себе — з чого ж почати?

Відповідь очевидна: із відпо­відального осмислення (у широкому сенсі) уроків вітчизняної істо­рії, особливо переломних її етапів. Тим більше що нинішня суспільно-політична ситуація в Ук­раїні має чимало схожого з революційною добою 1917—1921 рр. А відтак об’єктивні, правдиві висновки з минулого досвіду можуть бути корисними для розуміння сутності процесів, які відбуваються сьогодні, і пролити світло на їх перспективу, ймовірні результати.

Найважливішою, стрижневою проблемою, яку мали розв’язувати керманичі Української революції, було гармонійне, органічне поєднання соціальних і національних моментів. Лідери українства в 1917—1921 рр., абсолютизуючи національні чинники, не змогли своєчасно запропонувати ефективну соціальну політику, на яку чекала переважна більшість суспільства. В результаті маси перестали довіряти, а потім і взагалі відвернулися від Центральної Ради та Директорії, що й зумовило поразку Української революції, національної державності.

Для нинішньої влади це також головне завдання. Не варто допускати розриву між соціальним і національним чинниками.

В ході Української революції національні партії (Українська партія соціалістів-революціоне­рів, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українсь­ка партія соціалістів-федералістів та ін.) швидко розгубили свій початковий авторитет, який ґрунтувався на їхніх уявленнях про прогресивність, вірність українсь­кій справі. З розвитком подій маси неухильно йшли «вліво», а лідери залишалися на старих позиціях, а то й «правішали».

Низка розколів, пережитих українськими партіями, зруйнувала їх зсередини, перетворила на малочисельні й маловпливові організації. У січні 1919 р. сумарна кількість їх членів не сягала й 10 тис., тоді як у 1917 р. таких було сотні тисяч. Щось схоже переживають у наш час національні партії, лідером яких був свого часу Народний Рух України.

З можливих альтернативних шляхів державотворення нація, народ віддавали беззастережну перевагу демократично-республіканській (народоправчій) моделі (Українська Народна Респуб­ліка), рішуче виступивши проти авторитарно-монархічного варіанта (Українська Держава гетьмана Павла Скоропадсь­кого).

Схиляння в бік авторитаризму небезпечні і в наш час. Симпатії мас завжди на боці демократичного державного устрою. Це, зокрема, підтвердив досвід суспільного реагування і на наростання авторитарних тенденцій в правлінні УНР: поступова ліквідація Директорії (влади п’яти) і запровадження одноосібної влади призвели до політичної ізоляції українського проводу, краху УНР.

Дестабілізуючим чинником української державності стала часта зміна урядів УНР: з кінця 1918 р. по кінець 1920 р. — шість разів. При цьому змінювалися не просто персональні склади, а й партійні орієнтації, відповідно — політичні курси. Часу ж на їх реалізацію щоразу не вистачало. Зрештою, дійшло до тотальної зневіри у владі. Останнє живило анархістські настрої, детермінувало повстанські дії.

Значним негативом для українського суспільства обернулося недотримання наукових підходів до вироблення політичних курсів. Суб’єктивізм і дилетантство зумовили безперспективність наближення до прогресивної бажаної мети. Підміна наукових принципів розрахунками корпоративної доцільності, вигоди — шлях у безвихідь.

Українську владу «роз’їдали» зсередини, підривали внутрішні чвари, дрібне, егоїстичне політиканство. Негативно позначилося на ній і розв’язання кадрових проблем за критерієм особистої відданості. У політичному проводі виявився брак особистостей, здатних підкорити власні інтереси й амбіції суспільним потребам. Нині особистісні й групові інтереси стали мало не програмними — основою перед­виборних платформ і дій.

Величезної шкоди українській справі завдали регіоналістські нахили й лінія поведінки політичних лідерів, спроби вибудовувати «державу в державі» (ЗОУНР в УНР), що призвело до повного краху соборницького процесу. Навряд чи варто сьогодні замовчувати, «знімати» проблему регіональних особливостей і орієнтацій населення України. Значно перспективніше визнати наявність (і загострення) такої проблеми й шукати шляхи її розв’язання.

Згубними для долі України виявилися різновекторність, різнобій зовнішньополітичних орієн­тацій, взагалі — спроби розв’язати внутрішні проблеми з допомогою інонаціональних, зовнішніх чинників (країни Антанти, Німеч­чина, Австро-Угорщина, Поль­ща). Відсутність чіткості, виваженості, принциповості у цій сфері — передумова небажаного розвитку подій за чужими сценаріями і на чужу користь.

Вдаючись до нині поширеної термінології, чистим популізмом виявилося декларування III Універсалом Центральної Ради ліквідації поміщицького землеволодін­ня. Лідери Української революції тут-таки кинулись умовляти селян «почекати» з вирішенням життєво важливого для них питання. Закінчилося все тим, що в критичний момент (наступ червоних) селяни не лише не боронили «рідну», національну владу, а й досить активно допомагали її ворогам. А що відбувається із землею сьогодні, годі й говорити.

Великим лихом для України була відсутність надійних збройних сил — гаранта національного державотворення, незалежного розвитку. Неувага до проблем військового будівництва завжди загрожує непередбачуваними наслідками.

Українські лідери несуть свою чималу долю провини за втрачені шанси порозуміння з радянською Росією у листопаді—грудні 1917 р. і в грудні 1918 р. — січні 1919 р. Політична кон’юн­к­тура тоді була сприятливою для української справи. Однак емоції, зарозумілість, брак здорового прагматизму завадили отримати позитивний ефект і в обох випадках призвели до швидкої катастрофи української влади. Здається, у ті роки не надто замислювалися над тим, чим на практиці обертаються пропагандистські зусилля, спрямовані на те, аби постійно доводити, що російський (зросійщений) елемент не має права брати участь у визначенні долі України.

Висока порядність, інтелігентність, вихованість багатьох тогочасних діячів диктували їхні «походи» в політику як вимушену потребу, як розуміння, що краще за них із нагальними суспільними справами ніхто інший не впора­ється. Однак були й такі, для кого випадкове «потрапляння» в політику видавалося за єдину можливість задоволення власних інтересів, амбіцій, самозвеличення.

Чесність, добропорядність, доброзичливість, терпимість, виваженість, солідність, гідність — характерні риси перших справжніх українських політиків-дер­жавників. Однак тоді ж виявилися і вузький егоїзм, владолюбство, корисливість, підозрілість, підступність, зрадництво, запроданство політиканів. Перші відкривали Україні широку перспективу. Другі — більше шкодили національній справі.

Що не приклад — то кричуща аналогія з нашим сьогоденням, а отже — свідчення незасвоєних і нематеріалізованих сучасниками уроків вітчизняної історії.

Разом із тим слід пам’ятати, що ми живемо у ХХІ столітті, з його викликами й за його законами. Мислити ж логікою вик­люч­но вчорашньої доби — означає заганяти себе на узбіччя цивілізаційного поступу. Не можна вічно перебувати виключно у минулому, висуваючи на перший план дер­жавного життя гасло: вперед у вчорашній день. Для ефективної української політики і практики вкрай потрібне органічне поєднання історичного досвіду, сьогоденних потреб та тенденцій і перспектив світового поступу.

Безперечно, з подоланням економічних негараздів автоматично не вирішуються всі нашарування ідеологічно-духовного штибу, ці процеси взаємопов’язані, але далеко не тотожні, а тому й вирішуватися вони мають паралельно, у тісній ув’язці один з одним заради успіху загальної справи. Взагалі, розмови про соборність із незалежністю видаються аж надто проблематичними, коли національний інформаційний, книжковий, кіно-аудіо- простір давно й повністю зданий на відкуп сусідній державі. Хто сьогодні б’є на сполох, хто дієво переймається тим, що суспільство безперервно й цілеспрямовано насичують бездуховністю, жорстокістю, цинізмом, що впевнено й методично розмиваються основи моралі, патріотизму, державності?!

За наявності політичної волі, ці деструктивні процеси можна було б давно й безболісно якщо не викорінити, то принаймні локалізувати. А так ні державна влада, ні численні політичні партії, які здебільшого фактично є клубами за інтересами та прикриттям фінансово-промислових, кланових угруповань, на сьогодні в принципі не здатні ідеологічно організувати маси, а тим паче повести їх за собою. Єдиним, чим харизматичні провідники владних та політичних утворень ще можуть викликати до себе хоч якийсь інтерес, залишається незмінна й цинічна експлуатація невичерпного джерела радикальних популістських гасел та обіцянок.

Сьогодні надважливим моментом має стати визнання того, що в нас апріорі неможливий жоден прогресивний поступ, якщо не буде витворено й умотивовано власне ідеологію державотворення. Згадувана конституційна стаття у зв’язку з цим потребуватиме або ж істотного перегляду, або ж понятійного коригування, якщо термін «державна ідеологія» лякає асоціаціями з недавнім комуністичним минулим.

У нашому ж розумінні, це має бути навіть не ідеологія, а своєрідна духовна іпостасність, акумулятивна внутрішня спрямованість державного існування, що перманентно наснажувалася б щирими прагненнями майже всіх членів суспільства до об’єд­нання. А таке можливе лише на міцній базі дотримання загальновизнаних моральних і наукових цінностей, точної й оптимальної відповідності здійснюваного курсу настроям та уподобанням окремих «я», з гнучкою його корекцією у процесі розвитку, звісно — при принциповому збереженні стратегічної мети.

Завдання полягає в тому, щоб стратегія розвитку України не виглядала холодним схоластичним ученням чи зібранням «першотравневих гасел», а становила осмислений план дій через мобілізацію на творчу справу кожного індивідуума. Сьогодні конче необхідна системна мотиваційна спонука, що наповнювала б смислом існування мільйони людей в ім’я побудови демократичної України.

Гадається, найбільш виправданим і доцільним було б доручити вироблення відповідної перспективної програми Національній академії наук України, яка, своєю чергою, мобілізувала б потужні академічні сили, кращих представників української інтелектуальної еліти. Поки що справа виглядає так: науковців примушують освячувати те, що вироблено у владних коридорах і умовно «витягує» на програму лише своєю назвою. Тобто маємо справу з відпрацьованим протягом ряду років ритуалом, який включає і начебто громадські обговорення державних творінь, а насправді має одне призначення: витворити чергову ілюзію перспективи, про яку забувають одразу ж після результативних голосувань у високих інстанціях.

Основою такої масштабної роботи мало б стати ґрунтовне дослідження всього попереднього досвіду розбудови цивілізованих форм суспільного життя у поєднанні з найважливішими й визначальними закономірностями соціально-політичного розвитку України. Така системна, узгоджена програма, законодавчо вмонтована в політико-правову конструкцію держави, являла б модель майбутнього суспільства, визначаючи його ідеали та цілі.

Окрім того, напрацювання мають бути пов’язані загальною логікою, чітко вказувати шляхи, методи та засоби досягнення цієї мети, просякнуті духом мобілізації, аурою творення, моралі й духовності, а не базуватися на популізмі, чергових обіцянках загальноукраїнського щастя — невідомо коли і за рахунок чого. Такий підхід вкрай необхідний, особливо з огляду на ті обставини, що склалися сьогодні в країні, коли за індексом гуманітарного розвитку Україна сумно плентається серед світових аутсайдерів.

Повертаючись до вікопомних подій 1919 року, нагадаємо собі вже не урок, а власне концентровану «мораль» того уроку: соборність українських земель починається з соборності українських душ і сердець. Хочеться вірити, що, зрештою, ми покажемо себе уважними й відповідальними учнями вітчизняної історії. Нашим поколінням уроки Злуки не повинні залишитися проігнорованими й невивченими.

Інакше українські політики й далі навіюватимуть людям, що життя в Україні, коли вони при владі, змінюється на краще, щоправда оминаючи хороше, а до своїх здобутків зараховуватимуть те, що залишається від попередніх напрацювань. Інакше про українські перспективи знову доведеться говорити в минулому часі.