Левко Лук’яненко |
Для окремої людини десятиліття — це доволі великий період часу, а для держави — тільки маленька ланка історії. Україна вже десять років є незалежною державою. Що змінилося за цей час? І як змінилося: на краще, чи на гірше? Яка сьогодні позиція нашої держави на світовому рівні? Чи стали іншими самі українці?
На ці та інші запитання ми попросили відповісти Левка Григоровича Лук’яненка — політв’язня, одного із засновників Гельсінкської групи в Україні, кандидата на посаду президента на виборах 1991 року.
— Левку Григоровичу, як виникла ідея створення української Гельсінкської спілки?
— Створити в Україні Гельсінкську групу запропонували мені Микола Руденко і Олесь Бердник у січні 1976 року, я тоді щойно звільнився з ув’язнення. Це було дуже ризиковано. Але Микола Руденко сказав: «Ну, що ж, як посадять, то будемо сидіти».
У Москві на той час вже діяла Гельсінкська група. Тому ідея створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод витала в повітрі. Одним із перших наших завдань було визначити членів групи. Вирішили орієнтуватися на Київ, оскільки це б дало змогу відразу вирішувати питання на місці. Ми вели роботу відкрито, щоб уникнути звинувачень у підпільній діяльності. Були створені два перші документи — Меморандум №1 і Декларація Гельсінкської групи; вперше їх опублікували 9 листопада 1976 року. А вже в лютому 1977 почалися арешти: в Москві схопили трьох чоловік, в Україні двох: Олексу Тихого і Миколу Руденка. У квітні заарештували Миколу Матусевича і Мирослава Мариновича. В листопаді змусили виїхати за кордон генерала Григоренка, а у грудні 1977 схопили й мене. Переслідування тривали до 1984 року. Проте на наше місце приходили все нові й нові люди, і того року спілка нараховувала вже 41 чоловік. Ударом для нас стало підписання 1978 року московською Гельсінкською групою заяви про припинення своєї діяльності. Вони мотивували свій вчинок тим, що радянський режим настільки безправний і жорстокий, що не дозволяє навіть елементарної правозахисної діяльності. Після цього посилився тиск і на українську групу. Але ми категорично відмовились наслідувати приклад москвичів.
— Що змінилося в роботі групи з настанням перебудови?
— У 1987 році починають звільняти політв’язнів. У березні 1988-го мені зателефонували до Сибіру члени групи і запропонували очолити її. Я погодився, хоч і не розумів, який у цьому сенс, адже я на засланні. На це мені відповіли, що після відновлення діяльності Гельсінкської групи, цілком імовірно, заарештують також і їх усіх. Ось так я став головою спілки. Незважаючи на переслідування, писав статті, намагаючись прискорити процес демократизації, їздив по областях, створював нові групи. Жив за межами Києва, а коли приїжджав до столиці на наради, мене «хапали» і відвозили назад.
У серпні 1989 року я виступив за перетворення Гельсінкської спілки на політичну партію. Тоді багато людей ненавиділи Комуністичну партію, але й іншої також не хотіли. Проте було очевидно, що з часом настрої зміняться, адже в цивілізованому світі влада формується шляхом боротьби політичних партій. Мою пропозицію підтримали, так був створений проект нової партії з умовною назвою Українська демократична спілка.
— Як сприймали діяльність Гельсінської групи за кордоном?
— У 1989 році я був два місяці за кордоном — у Бельгії, Франції, Англії та Німеччині. Я поїхав туди, щоб, «побалакавши» з великими політиками цих держав, зрозуміти ставлення Європи і країн НАТО до боротьби українських націоналістів за незалежність. Настрої радянської комуністичної партії були відомі, настрої в Україні теж, а от що думає про нас Європа — ніхто не знав. А знати треба було, щоб визначити подальшу політику Гельсінкської спілки і національно-визвольних сил України. Я виявив, що «ситий» Захід просякнутий комуністичними ідеями. Це була заслуга Радянського Союзу. Розмовляючи із членами англійського парламенту, я був вражений їхнім переконанням у тому, що американський економічний імперіалізм є небезпечнішим для Європи, ніж радянський військовий. Ще на Заході вважали, що розвал Союзу призведе до непередбачуваних наслідків: оскільки СРСР — держава агресивна, і народи, що входять до його складу, домагаючись незалежності, настільки розхитають тоталітарний «корабель», що перед тим, як піти на дно, він застосує атомну зброю. Тому краще його не чіпати, нехай собі пливе. А ви українці та інші залишайтеся у рабстві. Лише б це не загрожувало війною Європі. Ще однією причиною упередженого ставлення до назалежності України було вбачання у ній небажаного конкурента на світовому ринку.
Таким чином стало зрозуміло, що на Захід покладатися не варто.
— Чи допомогло вам обрання до Верховної Ради 1990 року продовжувати боротьбу за незалежність?
— Безперечно. У 1990 році 12 членів Гельсінкської спілки стали депутатами Верховної Ради України. Ми розпочали активну діяльність за демократизацію нашого суспільства, створили групу «Державність», вели боротьбу як всередині ВР, так і за її межами, вимагали скасування у кримінальному кодексі заборони підприємницької діяльності, скасування у Конституції статті, яка проголошувала диктатуру Комуністичної партії. А в липні 1990-го ми провели Декларацію про державний суверенітет України.
Та найголовніше наше досягнення — проголошення України незалежною державою у 1991 році. Я наполягав на ньому після ГКЧП, навіть створив Акт проголошення незалежності України.
— На президентських виборах 1991 року переміг Леонід Кравчук. Ви передбачали такий результат?
— Я розумів, що ніхто з націоналістів президентом не стане. Мав перемогти представник Комуністичної партії. Хоча її активність знизилась, але ж люди залишилися. Кравчук був головою Верховної Ради, його підтримувала адміністративна система. Крім того, як секретар КПУ з пропаганди він виявився хорошим політиком, людиною динамічного складу. Його діяльність сприяла поширенню національних інтересів. Вже потім він об’єднав державу з мафіозними кланами, налагодивши цим систему розкрадання народних багатств України. Це його вина, що країна стала такою бідною і занедбаною. Наступний Президент продовжив антиукраїнську діяльність Кравчука.
— Якщо ви були впевнені в тому, що не пройдете, навіщо було висувати свою кандидатуру на посаду Президента?
— Я погодився балотуватися тому, що кандидати в президенти мали змогу вести активну агітаційну роботу. Адже 1 грудня 1991 року українському народові необхідно було висловити власне ставлення до Акта про незалежність. Ідея незалежності України була для мене настільки важливою, що я їздив країною й агітував людей проголосувати «за». Я говорив: «Люди добрі, ви можете мене обирати чи не обирати Президентом, але молю, благаю — оберіть незалежну Україну».
— Здавалося б, здобувши незалежність, Україна має розвиватися і процвітати, але цього не сталося. Яка, на вашу думку, причина невдач перших років незалежності?
— Насамперед вона полягає у тому, що народ проголосував за комуністів. Я неодноразово наголошував, що вибір не між «кравчуками» й «лук’яненками», а між комуністами і патріотами України. Виграли перші, тож тепер маємо, чого хотіли. До того ж у нас не було управлінської еліти, яка б мислила поняттями українського національного інтересу.
— Чого, на вашу думку, бракує сьогоднішній опозиції?
— Протягом багатьох років імперія нищила, нівелювала власне «я» українців. Робилося це у різні способи — голодоморами, терором. За цей час народ душевно здрібнів. І, власне, саме тому не вистачає самовідданості й патріотизму.
— А які позитивні зміни сталися за десять років незалежності?
— Позитивним є поступове засвоєння українською нацією ідеї незалежності після багатьох століть колоніального рабства. Наше суспільство стало відкритим, але українська нація позбулася сліпого преклоніння перед Заходом. Об’єктивна інформація сприяє викорінюванню в українських душах комплексу неповноцінності. Люди починають вірити у свої можливості, таланти, здібності.