Німецька 37-мм гармата з обслугою біля будинку Обкому (колишня Дума) на Хрещатику, на теперішньому майдані Незалежності. Поруч – кияни. 20 вересня 1941 року |
Упродовж своєї багатовікової історії Київ двічі піддавався найбільш вражаючим спустошенням у зв’язку з воєнними діями. Вперше це сталося в грудні 1240 року, коли до міста вдерлися орди хана Батия. Вдруге — через сім століть! — на пам’яті наших сучасників.
Тих киян, котрі не забувають про останню війну, стає дедалі менше. Але неодмінно в найкоротшу ніч червня вони згадують, що на світанку 22 червня 1941 року німецька авіація бомбила Київ, а 19 вересня місто окупувала німецька 6-та армія. Менше згадують 24 вересня – початок пожеж на Хрещатику. Але 29 вересня тепер неодмінно відбувається жалобний мітинг у Бабиному Яру. Та небагато киян відзначають 6 листопада — день визволення з-під окупації. Надто різна кількість носіїв пам’яті, надто різне ставлення у людей до контраверсійних подій із часом взагалі...
Певно, відкинувши ідеологічні кліше радянських часів, якесь пояснення цього можна знайти в самій лише чисельності киян, котрим довелося пережити зазначені події. Знову нагадаємо: 200 тисяч із 930 тисяч киян пішли на фронт. 29 червня почалася евакуація оборонних підприємств, наукових закладів та державних установ, і разом із ними 325 тисяч киян виїхали у глибокий тил.
11 липня почалися бої безпосередньо на підступах до міста. Героїчна оборона Києва, що тривала понад два місяці, зірвала плани гітлерівського «бліц-кригу» і затримала наступ на Москву, фактично врятувавши столицю СРСР до настання лютої зими. Ціна – 665 тисяч оборонців Києва потрапили в полон. Перш ніж до залишеного РСЧА міста вступив ворог, влада встигла вивезти запаси продовольства на схід, решту знищила, вивела з ладу водогін та електростанції, кинувши таким чином киян, які з міста не виїхали — 400 тисяч жінок, старих, дітей, — напризволяще.
На п’ятий день окупації, відповідно до тактики «випаленої землі», за директивами радянського керівництва, почалося тотальне нищення Хрещатика і прилеглих кварталів центру. 29–30 вересня 1941 року нацисти розстріляли в урочищі Бабин Яр 33771 людину, здебільшого — євреїв. За переписом населення, зробленим міською управою, станом на 1 квітня 1942 року в Києві налічувалося 352 тис. мешканців. Різниця — 48 тисяч — це близько 40 тис. євреїв, розстріляних у вересні–жовтні, а решта — кияни — жертви голоду й холоду лютої зими. Точного обліку жертв окупації немає. Вважається, що впродовж 778 днів окупації в місті загинуло загалом понад 200 тисяч киян та військовополонених. За останніми ж підрахунками, лише в Дарницьких концентраційних таборах загинуло 130–150 тисяч військовополонених та цивільних осіб. Понад 100 тисяч молодих киян було відправлено на примусові роботи до Німеччини.
На початку листопада 1943 року, втікаючи з Києва, окупанти теж вдалися до тактики «випаленої землі», піддавши вогню десятки будинків у центрі міста. У визволеному 6 листопада 1943 року Києві залишилося близько 180 тисяч мешканців. А вся київська наступальна операція коштувала життя 417 тисячам воїнів Червоної армії. Ось так «за ціною не постояли» на честь чергової річниці «Великого Жовтня»...
Десятки тисяч киян не повернулися з війни. Зусиллями всього народу столиця України, вже значно поповнена новими, приїжджими мешканцями, поступово відбудовуючись, загоїла страшні рани, заподіяні війною та лихою долею. Проте не стерлася пам’ять про ті героїчні і трагічні випробування.
По війні радянська пропаганда умисно перекручувала правду про добу окупації Києва, звалюючи всі біди, особливо — знищення Хрещатика та Успенського собору Лаври, — на «німецько-фашистських загарбників». Новоприбулі кияни всьому вірили, а ті, хто пережив це лихоліття, мусили мовчати, бо перебування на окупованій території, м’яко кажучи, не прикрашало біографію пересічного громадянина.
Збігали роки, змінювалися покоління. Ще на початку 80-х автор цих рядків запропонував видати фотоальбом, присвячений Києву часів минулої війни. Тоді проект не знайшов розуміння й підтримки. Минув час, і неспростовні документи та гласність (особливо зі здобуттям Україною незалежності!) почали ставити все на свої місця. Одна по одній з’являлися дедалі відвертіші публікації.
Восени 1998 року Музей історії Києва вперше влаштував фотовиставку, присвячену життю міста в роки німецької окупації. Крім матеріалів із фондів музею, архівів та приватних зібрань, на виставці вперше були показані фото, одержані з Бібліотеки сучасної історії м. Штутгарт за сприяння Культурного центру Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, а також матеріали, надані Пенсільванським університетом (США). З-понад 200 експонованих фотодокументів третина була надана німецькою стороною. На відкритті виставки 29 жовтня 1998 року в присутності тодішнього Надзвичайного і Повноважного посла ФРН в Україні доктора Ебергарда Гайкена неодноразово висловлювалося побажання видати каталог виставки.
14 липня 2000 року в актовому залі Музею історії Києва (тоді ще — у Кловському палаці на Липках) відбулася презентація фотоальбому «Київ 1941—1943», що побачив світ у столичному видавництві «Кий». Невдовзі це видання, яке неупереджено подавало всі деталі історії тих трагічних випробувань Києва та киян, стало бібліографічною рідкістю.
За час, що минув, прийшло усвідомлення того, що Києва стосуються всі події Другої світової війни. Адже 17 вересня 1939 року Київський особливий військовий округ (КОВО) став називатися Українським фронтом, який форсував прикордонну річку Збруч і вже 29 вересня вийшов до річки Сян. Відтак, Україна історично перебувала у стані війни ще відтоді. Потім була Фінська кампанія, Бессарабія, де також мусили брати участь українці, кияни. Варто нагадати, що останню крапку в Другій світовій війні поставив українець генерал-лейтенант К.Дерев’янко, який від імені СРСР 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі» підписав акт капітуляції Японії.
Після випуску фотоальбому «Київ 1941—1943» авторові пощастило знайти значну кількість нових, досі не відомих широкому загалу ілюстративних матеріалів, а також по-новому осмислити й подати саму тему, яка продовжує цікавити і нові покоління. Восени 2005 р. в тому ж таки видавництві «Кий», очолюваному рідкісною ентузіасткою видавничої справи киянкою Зінаїдою Каменецькою, за сприяння та фінансової підтримки Київської міської державної адміністрації, побачив світ новий фотоальбом, названий «Київ. 1939—1945».
Отож до 382 сюжетів, вміщених у попередньому виданні, тепер додалося 303 нових. Це, зокрема, знімки, зроблені на початку жовтня 1941 року в Києві німецьким військовим фотографом Йоганнесом Хьолє. На них — Бабин Яр, Успенський собор Лаври, Андріївська церква, вулиці міста. Знімки надійшли з Гамбурзького інституту соціальних досліджень. Рідкісні фото одержано з Нідерландського інституту військової документації, на них — Київ влітку 1942 року. Унікальна добірка фотографій, зроблених у грудні 1941 — січні 1942 рр. на вулицях міста та в Лаврі, надійшла з Угорщини. Не менш цікаві фото, які зробили чеські журналісти в Києві влітку 1942 року. Копії інших, досі ще незнаних в Україні знімків з німецьких часописів 1941 року, надійшли, завдяки колегам, із Бібліотеки Народової у Варшаві та з Амстердама. Чимало кадрів з німецької кінохроніки 1941 року публікуються в цьому альбомі вперше. Використано цікаві знімки, датовані літом 1942 року, з авторського фотоальбому «Тут був Євбаз, а потім — площа Перемоги», який нещодавно побачив світ у столичному Видавничому домі «Амадей».
У фондах Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного, де десятиріччями працювали дослідники, виявилося чимало прецікавих сюжетів, на які раніше не звертали уваги. Передусім це кінохроніка дій Українського фронту 1939 року та військовий парад на Хрещатику 1 травня 1941 року, кадри хроніки осені 1943 року. Працівникам архіву – особлива подяка. Новий погляд на власну збірку автора дозволив також долучити знімки, які, у поєднанні з новознайденими сюжетами, дали можливість показати період 1939–1945 рр. у значно повнішому вигляді. У 30–40-ві роки Василь та Георгій Малакови — батько і старший брат автора цих рядків — фотографували рідний Київ, певна річ, не сподіваючись, що знімки колись будуть опубліковані.
Численні відгуки читачів (не побоїмося сказати — палких патріотів Києва!) на попереднє видання дозволили також знайти нові фото, уточнити вже опубліковане, виявити імена осіб, дотичних до тих знімків.
Зміст альбому «Київ. 1939–1945» розкривають назви розділів, які подамо тут без лапок: передвоєнний Київ, або те, що зникло назавжди; оборона Києва; вступ німців до Києва; перші враження; пропаганда; радянські військовополонені; вибухи й пожежі; Бабин Яр; німці долають Дніпро; наслідки пожеж; новий порядок; доля Лаври; базари; мистецьке життя; остарбайтери; останні дні окупації; визволення Києва; німецькі військовополонені та трофеї; відбудова; пам’ять.
Уважний читач зверне увагу на порівняльний показ в альбомі не тільки одних і тих самих пізнаваних (а декому, особливо — новим киянам, і невідомих, уперше побачених) куточків Києва. Повторюються за інших обставин і деякі сюжети, даючи змогу порівняти ситуації, в яких опинялися герої знімків, зафіксовані об’єктивами апаратів, що їх тримали в руках і німці, і наші співвітчизники. Тут і краєвиди Києва до війни та по війні, бойові епізоди і прапори (переможні й трофейні), хизування зброєю і трофейна зброя, регулювальники руху, полонені, могили… Наявна й «дитяча» тема. Кожна ілюстрація супроводжується розгорнутим пояснювальним текстом.
Гортаючи сторінки альбому, читач побачить краєвиди довоєнного Києва, що вкотре щемливо демонструють, яким затишним і людяним був Київ до війни, аж поки не почали його спотворювати жадібні та безсоромні заїжджі «зодчі» вже наших днів. Відкидаючи брехливі легенди радянського часу, альбом нагадує, як влада покинула киян 1941 року на поталу ворогові — через кричущі прорахунки військового та політичного командування. Нагадує, що Хрещатик спалили не німці, а «наші»; що ті ж таки «наші» затято хотіли знищити Успенський собор Лаври; що в Бабиному Яру загинуло не 280 тисяч євреїв (як декому ввижається), а в сім разів менше. Що мирне життя в окупованому Києві з самого початку налагоджували не німці, а українські патріоти; що так званого «матчу смерті» взагалі не було; що через диверсійні акції більшовицьких підпільників загинули тисячі мирних громадян — заручників. І що остарбайтери та всі, хто опинився на окупованій території, — не «вороги народу». Отже, новий києвознавчий альбом сприятиме поширенню правди про минуле...
Видання, присвячене 60-річчю закінчення Другої світової війни, здійснене у серії «Бібліотека Музею історії міста Києва».