У це важко повірити, але усиновлення на Донбасі відбуваються.
Війна вочевидь внесла свої корективи, проте потенційні батьки не бояться долати численні блок-пости заради зустрічі з майбутнім членом родини, а державні службовці в уже визволених містах у посиленому режимі оформляють юридичні процедури. І хоча невпевненість у завтрашньому дні дедалі сильніше спокушає сім'ї відкласти рішення про усиновлення на потім; хоча в пам'яті місцевих чиновників ще свіжі спогади про "візити ввічливості" озброєних деенер- та еленерівців, а для декого - і перебування в полоні терористів, - українці попри все демонструють дива милосердя та чуйності до дітей, які залишися без батьків. Дисонує в цьому процесі хіба що інертність Міністерства соціальної політики.
У підконтрольних терористам населених пунктах Донецької та Луганської областей, а це приблизно половина територій, неможливо вести облік дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, адже там не діє жоден орган державної влади. Проте як назвати той факт, що на шостому місяці збройного конфлікту у відповідальному міністерстві немає навіть чіткого бачення обліку дітей-сиріт?
Військові дії у рази підвищують ризик дитини залишитися без батьків. Сирітство зростає, а в міністерстві навіть під формальним приводом - до Дня усиновлення в Україні, який відзначався 30 вересня - не провели прес-конференцію, щоб пояснити суспільству тенденції, загрози, план дій. А може, реальний стан справ там просто приховують?
В одному з пологових будинків м.Донецька затверджену законодавством України форму "Акту про покинуту дитину" підписують і завіряють печатками головний лікар медичного закладу та (увага!) "міжрайонна поліція ДНР". З цим папірчиком дитина має йти в життя…
У місті Омську Російської Федерації за невідомих нам обставин без будь-яких документів опиняються двоє дітей-сиріт (14 та 16 років) із Макіївки, яких сусідня країна тут-таки просить забрати назад. Триває процедура повернення сиріт в Україну, а як і хто їх туди вивіз - досі невідомо. Скільки ще таких дітей?
На нові виклики в питаннях сирітства відповідей у Мінсоцполітики немає. Навіть, наскільки нам відомо, професійні дискусії не ведуться. Основну увагу сконцентровано на виплатах державних соціальних допомог. Ми ж не сподіваємося, що формування та реалізацію державної політики в частині захисту права дитини на сім'ю візьмуть на себе волонтери й громадські організації? Вони вже займались евакуацією дітей-сиріт з інтернатних закладів у зоні бойових дій, а тепер забезпечують дітей медикаментами, харчуванням, теплим одягом, чого хронічно бракує вихованцям інтернатів.
Мінсоцполітики не надає місцевим органам влади роз'яснень щодо того, як працювати з переселеними дітьми, зокрема сиротами.
Не акумулює й не узагальнює інформацію, не моніторить ситуацію. Інакше відомство не просило б перенести строки подання щорічної державної доповіді про становище дітей в Україні з жовтня на квітень наступного року з метою "ефективної підготовки". Тобто доповідь про становище дітей у 2014-му хочуть видати у квітні 2016 року...
Тим часом серед можливих загроз у найближчому майбутньому фахівці називають: повернення дитячої безпритульності, огульне наповнення давно напівпорожніх інтернатів дітьми з числа переселених сімей, втрату контролю над обліком сиріт тощо.
Ми виявилися не готовими до того, що бойовики викрадатимуть наших сиріт і під дулами автоматів вивозитимуть у "братню" Росію, яка цинічно використовує їх у своїй брехливій пропаганді. Гаразд, ці прорахунки, вважаймо, списали. Але "темпи", з якими відповідальні чиновники сьогодні "кидаються" на вирішення вже нових проблем сиріт, вражають. За непрофесійність знову ніхто не відповість?
Чиновники всіх рівнів та поколінь часто повторюють улюблену мантру: діти - майбутнє України. Тим часом сотні дітей втрачають батьків; сотні наших сиріт стають розмінною монетою брехливої кремлівської пропаганди, переживають особисті травми і трагедії; сотні живуть в невизначеному статусі, без документів, із невизначеним майбутнім… Про все це DT.UA розмовляло з керівником управління уповноваженого президента України з прав дитини Людмилою ВОЛИНЕЦЬ.
- Людмило Семенівно, війна завжди йде пліч-о-пліч із сирітством. Які основні проблеми загострилися в дитячій темі в Україні з початком бойових дій? Які, на ваш погляд, шляхи їх вирішення?
- В Україні немає жодної дитини, котра б не постраждала від війни. Є діти, які були в зоні АТО і звідти виїхали. У них - трагедія війни, втрати рідної домівки й адаптація на новому місці. Є діти, які все ще залишаються в зоні АТО. Є діти, чиї батьки не повернулись із зони АТО. І є діти, які з жахом чекають, що завтра батько туди поїде. Є діти, які живуть у благополучних Одесі, Херсоні, Миколаєві, але щодня чекають загрози. Тому всі без винятку з восьми мільйонів українських дітей постраждали від військових дій, а простіше кажучи - від неоголошеної війни Росії з Україною. І на кожному з них війна по-своєму позначатиметься впродовж життя.
- У нас уже є діти, яким видано свідоцтво про народження з печаткою так званих "ДНР", "ЛНР". Якої держави ці діти? Хто за них відповідає? Очевидно, що представники терористів слабо орієнтуються в тому, як держава посвідчує факт народження дитини. І, до речі, це не завжди відбувається з волі батьків.
- У нас з'явилися діти з невизначеним статусом. У зв'язку зі складними процесами, в яких замішана міліція в зоні АТО, сьогодні немає посадовців, котрі б засвідчували акти про знайдену, підкинуту дитину, відмови матерів від новонароджених дітей. На певних територіях немає чиновників, які від імені держави зобов'язані поставити свої підписи, щоб дитину завтра могли усиновити, влаштувати в сім'ю.
Відновлюються основні умови для дитячої безпритульності. По-перше, на території Донецької і Луганської областей 50% органів опіки і піклування, а це райдержадміністрації та міськвиконкоми, не функціонують. Тобто держслужбовці не здатні виконувати свої функції в повному обсязі. Відтак, з'явилися діти, в яких замість посвідки про смерть мами є фотографія її могили. З таким "документом" дитина не може зайти в систему держзахисту. А це означає, що їй загрожує безпритульність.
До численних причин складних життєвих обставин сімей у Донецькій та Луганській областях, які часто призводили до соціального сирітства, сьогодні додалася ще одна, котра переважує решту, - втрата житла. А за нею у переселенців - втрата соціального оточення, підтримки близьких людей.
Недавня зустріч із волонтерськими організаціями та начальниками служб у справах дітей засвідчила, що далеко не всі вимушені переселенці впорались із навантаженням, частина їх стали небезпечними для своїх дітей, бо поглибили свою залежність від алкоголю тощо. Сьогодні їм потрібна психологічна допомога, але якщо вони не реагують на неї, то, очевидно, треба рятувати дитину. Йдеться не про негайне позбавлення батьківських прав, а принаймні - про вилучення дитини з сім'ї. Але, за законодавством, позбавлення батьківських прав чи вилучення без позбавлення відбувається за місцем проживання і прописки людини. Тобто щоб дитину вилучити з сім'ї, яка з Алчевська переїхала в Запорізьку область, вона мусить повернутися в рідне місто для винесення рішення судом, що не працює... У часи невоєнні ця процедура була абсолютно обґрунтована, але сьогодні вона фактично унеможливлює позбавлення батьківських прав чи вилучення дитини з сім'ї. Відтак, на місцях виносять часто невмотивовані рішення про поміщення дітей без статусу сироти в інтернатні установи. Батьків фактично вмовляють віддати дитину в інтернат.
Таким чином, щойно інтернатні заклади наповняться на 100%, ми побачимо безпритульність у найгіршому прояві. Бо основне її джерело (45%) - діти, котрі втікають із інтернатних закладів. На жаль, уже сьогодні на вулицях Києва є діти з клеєм, целофановими пакетами, з усім тим, про що українці забули ще в 2009-му.
Минулого тижня я зустрічалася зі службами у справах дітей 20 областей (по Україні їх 800). Ми намагалася розібратись, як вивести державну службу зі стану розгубленості. Адже досі немає жодного нормативного документа, який дає розуміння, що таке евакуація, переміщені особи, як виходити з ситуації позбавлення батьківських прав, коли ці громадяни є переміщеними особами, що робити з прийомними сім'ями та ДБСТ, які приїхали з Донбасу.
З'ясувалося, що треба просто вміти читати чинну законодавчу базу через призму нової ситуації, чим державні службовці часто нехтують. Ми знайшли відповіді на більшість запитань, які ще вчора не дозволяли службам бути ефективними. АТО, переселення - це надзвичайно серйозні причини перечитати постанову, яка регулює порядок діяльності органів опіки і піклування. Користуючись нагодою, звертаюся до голів райдержадміністрацій та мерів міст: кожна дитина-сирота, яка опинилась на вашій території (на тиждень чи, можливо, на найближчі роки), - це межа вашої відповідальності, дарма що вона у вас не народилась і не на вашій території стала сиротою. Не шукайте в законодавстві слово "евакуйовані", шукайте парольне слово "дитина-сирота, позбавлена батьківського піклування за місцем перебування".
- Мери - це виборні посади, а є ще виконавчі органи влади. Тепер багато говорять про очищення влади. Як, на вашу думку, зробити так, щоб, огульно не звільняючи людей, посилити роботу з питань сирітства?
- Звільняти треба тих, хто вчинив злочин або не хоче працювати. Ми недавно пережили суспільну ейфорію з приводу того, що скоротиться автомобільний парк держслужбовців. Я підтримую це, коли йдеться про бюрократів. Але, наприклад, минулого тижня працівники однієї зі служб у справах дітей скидалися по 20 грн. на бензин, аби відвести осиротілу дитину за
60 км у центр соціально-психологічної реабілітації. Скоротімо сьогодні автопарки, завтра звільнимо працівників, які не їздять по сім'ях, а вони не їздять, тому що немає машини чи бензину... Питання не в тому, кого ми звільнимо, а в тому - хто завтра працюватиме.
До початку воєнних дій уся статистика в державі обраховувалася за місцем походження дитини-сироти. Сьогодні ж по двох окупованих територіях України - у Криму та Севастополі - нам взагалі недосяжна інформація щодо дітей. А в Донецькій та Луганській областях, де на половині територій органи місцевої влади не працюють, інформація не обліковується. Отже, треба змінювати принцип побудови всієї державної статистики щодо сиріт. На жаль, я не бачу готовності Мінсоцполітики. Але якщо ми не знатимемо, скільки в нас сиріт, то не побудуємо наступного року жодного бюджетного процесу.
- Як змінилася ситуація з усиновленням та охопленням сиріт сімейними формами виховання у зв'язку з військовими діями?
- Усиновлення відбуваються. За моїми даними, наприклад, із шістдесяти дітей, яких ще влітку терористи намагалися вивезти на територію Росії і яких було повернуто й перевезено в Харківський будинок дитини, восьмеро вже усиновлені. Четверо з них - жителями Донецької області. Запас милосердя в української нації вищий, ніж здається.
Природно, що рівень усиновлення зменшується. Війна - це завжди нестабільність. І, звичайно, в таких умовах сім'ям у десятки разів важче прийматиме рішення про усиновлення. Чим відповідальніші батьки, тим важче. Але я знаю, що в Харківській області, наприклад, є черга на усиновлення дітей з Луганська. Правда, тільки третина їх підлягає усиновленню, а дві третини можуть виховуватись у прийомній сім'ї або ДБСТ.
Подекуди звучать вимоги спрощувати процедуру усиновлення. Я категорично проти. Усиновлення - складний механізм. Його процес починається не тоді, коли знаходиться усиновитель, а тоді, коли дитина втрачає батьків. І, власне, пересвідчитись у тому, що дитина реально втратила батьків, що ці батьки не можуть бути реабілітованими, знайденими, - дуже важливо. Якщо сьогодні, не дай Боже, політики пристануть на спрощення процедури усиновлення, то не можна виключати випадків, коли батько на фронті, а його дитина - вже усиновлена. У зв'язку з військовими діями в Україні трохи змінилися причини втрати дітьми батьківського піклування. Люди зникають безвісти, є неідентифіковані загиблі… А щоб засвідчити, що батька немає, повинен бути документ.
Соціальна напруга в суспільстві, невпевненість у завтрашньому дні, постійні чутки про те, що завтра все подорожчає, і так далі зупиняють відповідальних усиновителів від прийняття рішення про усиновлення, особливо якщо вони не знайомі з дитиною.
За даними Мінсоцполітики, за 8 місяців нинішнього року відбулося 1025 усиновлень. На кінець року прогнозуємо 1500 усиновлень громадянами України. А торік - 1831. Падає і міждержавне усиновлення. В Донецькій і Луганській областях цей процес взагалі був зупинений з квітня, щоб не наражати на небезпеку іноземних громадян-усиновлювачів. Ми очікуємо, що на кінець року буде близько 500 іноземних усиновлень. Відбулося уже 370. Але є ще одна проблема. В Донецькій та Луганській областях не ведеться регіональний банк даних дітей, які підлягають усиновленню. Це означає, що діти з цих територій не потрапляють у централізований банк даних - їх не "бачать" усиновителі з інших областей.
До речі, процедура усиновлення, сама наявність міждержавного усиновлення у нас як факту стала частиною інформаційної війни Росії проти України.
Щодо прийомних сімей та ДБСТ тенденція також не дуже оптимістична. За півроку в них було влаштовано 856 дітей. Очікуємо, що на кінець року відбудеться 1700 влаштувань. Для порівняння, за минулий рік їх було 2400. Місцеві органи влади серйозно недопрацьовують. А сирітство - це тема, яка в умовах війни повинна мати подвійну мотивацію.
- Відомо, скільки дітей осиротіло внаслідок війни?
- Такої статистики немає і бути не може, доки ми маємо неідентифікованих загиблих осіб, а в дітей замість свідоцтва про смерть - фото маминої могили; доки ми не можемо оформити юридичні документи на дитину. Зважаючи на ті жахи у ставленні бойовиків до мирного населення, про які розповідають, думаю, ми цю статистику зводитимемо довго.
- Які сьогодні тенденції щодо соціального сирітства? Збільшується чи зменшується кількість сиріт при живих батьках? І чому, на вашу думку?
- Сьогодні є певні обставини, які підвищать саме біологічне сирітство. Військові дії, на жаль, тривають, гинуть дорослі, а отже діти частіше залишаються з одним із батьків. Люди, які вчинили злочини проти людей, будуть притягнуті до кримінальної відповідальності. Отже, чиїсь батьки опиняться в тюрмах. Дуже багато людей інвалідизовані. Отже, частина їх не зможе виконувати батьківські функції через захворювання, а в деяких випадках інвалідність призведе до смерті. Це, на жаль, абсолютно прогнозовані об'єктивні речі. Зустрічаючись із держслужбовцями, я постійно застерігаю їх від неправдивої статистики стосовно кількості дітей-сиріт і тих, чиї батьки позбавлені прав. Деякі регіони вже намагаються переконати, що в них кількість сиріт не зростає. Це надзвичайно небезпечно. Адже для дитини набуття статусу сироти означає державний захист. Інакше ми матимемо некеровану дитячу безпритульність, а далі - молодіжну і народжених на асфальті дітей. Тобто знову відновимо все, що було у складні й давно забуті часи.
- Держава виявилася нездатною вчасно убезпечити дітей-сиріт, допустивши спроби (іноді вдалі) вивезення їх до Росії. Чому?
- Діти вивозились із України зовсім не з бажання РФ допомогти, а через політичну доцільність - аби показати представникам міжнародних організацій, які ведуть моніторинг, що РФ захищає українських дітей. Це планувалося ще з 2011 р.: тоді серед пострадянських країн Україна була визнана країною з найкращою системою захисту прав дітей. Схеми формування негативного досвіду України були відпрацьовані задовго до квітня-травня, коли почалися заворушення на Донбасі. Мовляв, українці, на відміну від Росії, продають своїх дітей на органи. Тому ми захищаємо українських дітей від фізичної смерті.
Росія не очікувала, що
12 червня повстане вся Україна, вимагаючи повернути дітей, викрадених бойовиками зі Сніжнянського інтернату. І що вже 13 червня у Європейському суді з прав людини буде позов України проти Росії про міжнародне викрадення дітей.
Недавно на одній міжнародній конференції я зустрічалась із великою делегацією з РФ. У приватних розмовах вони говорили, що українські діти поповнюють армію бездомних дітей Росії. Це дуже насторожило. Також вони казали, що через рік наших дітей повернуть, бо не буде політичної доцільності.
- Відомо, що російська правозахисниця Є.Васильєва збирає дані про вивезених до Росії українських сиріт, аби подати позов до Гаазького суду. Чи роблять таке в Україні? Чому мовчать із цього приводу українські правозахисники?
- Україна подала позов у Європейський суд. Коли йтиметься про Гаазький трибунал, цього вистачить. Питання в іншому. Я не знаю, які саме ситуації відомі пані Васильєвій і наскільки вона обізнана з особливостями законодавства України та розуміється на тонкощах набуття дитиною статусу сироти, з правилами перетину кордону тощо.
Сьогодні органи опіки і піклування отримують запити з Росії: мовляв, із Луганської області до нас приїхав хлопчик з бабусею, а батьки залишилися там, тому позбавте їх батьківських прав. Це абсурд. Інша ситуація: дитина-сирота разом з опікуном перетнула кордон Росії, тому пришліть нам особову справу дитини. Опікун із підопічною дитиною має право перетнути кордон і поїхати в Росію. Але він зобов'язаний повернутися й попередити орган опіки і піклування про місце перебування дитини. Щомісячну допомогу на суму понад 2 тис. грн на виховання дитини він зможе отримати тільки в Україні. Обидва випадки не є фактом міжнародного викрадення.
- Останні півроку волонтерські організації часто підміняють собою державні інституції, виконуючи їх функції, зокрема і в сфері захисту дітей. Чи не вважаєте ви, що на місце неефективних чиновників варто було б призначати волонтерів?
- Подбаймо краще, щоб і ті, і ті працювали якомога ефективніше на користь дітей.
- Чи потрібен Україні дитячий омбудсмен? Якщо так, то якими мають бути умови його роботи?
- Якби не було відповідей на це питання в численних міжнародних та національних документах, я б зараз дискутувала. Але є чітка вимога. Україна як країна, що ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, протоколи про заборону участі дітей у військових конфліктах, про протидію дитячій порнографії, про звернення дітей, Конвенцію з питань усиновлення, Конвенцію з міжнародного викрадення дітей тощо, мусить мати і уповноваженого з прав дитини. В Україні було зроблено низку спроб запровадити таку посаду Верховною Радою України. Проте ні попередній, ні теперішній омбудсмен (уповноважений ВР з прав людини) ідею не підтримали, вважаючи, що з цією функцією добре впораються самі. І якщо потрібен уповноважений із прав дитини, то тоді, мовляв, потрібен і уповноважений з прав пенсіонерів, шахтарів і т.д. Я вважаю такі розмови непрофесійними, оскільки діти - це в будь-якій країні єдина група суспільства, яка не має права захисту власних інтересів. Інтереси дитини завжди захищає дорослий, і від якості виконання ним цієї функції залежить, чи наражатиметься дитина на небезпеку. Посаду дитячого омбудсмена запроваджено у 84 країнах світу.