Пам’ятник шахтареві, більш відомий серед донецьких дотепників як «мужик с булыжником», був і залишається найпопулярнішим візуальним і монументальним символом Донецька. Він обов’язково вноситься в усі презентації як визначна пам’ятка. Фігура гірника, що простягає людям шматок антрациту, зображується на листівках з панорамою міста, «прописана» у довідкових буклетах-путівниках і досі друкується на поштових марках і конвертах.
Значною мірою завдяки пам’ятнику з офіційною назвою «Слава шахтарській праці» Донецьк має репутацію шахтарської столиці, хоча такою вже давно не є ні за суттю, ні за духом.
Бувалі новочасні іміджмейкери намагалися вигадати якийсь новий «бренд» для Донбасу. Але винесена на герб регіону «пальма Мерцалова» тільки породила безліч жартів з приводу «бананової республіки». Тому увічнений у камені шахтар залишився єдиним розпізнавальним знаком Донецька.
Мало хто знає, що відомий і надпопулярний пам’ятник створювався на громадських засадах. Його автор - 86-річний Павло Вігдергауз, який і нині живе в Донецьку, - не отримав за цей витвір нічого. Навіть преміальної надбавки до скромної зарплати радянського службовця або почесної грамоти!
* * *
Спогадами про ті часи Павло Ісаакович, як правило, ділиться охоче.
- Мав приїхати хтось із партійних керівників з Москви, тож вирішили виготовити для нього сувенір. Оголосили конкурс, чомусь серед архітекторів. Я намалював цього шахтаря й виграв. Мене познайомили зі скульптором Ракитянським Костянтином Юхимовичем. Він не був членом Спілки художників. Ніхто з тих, хто в ній перебував, братися не хотів, бо невідомо було, заплатять за це чи ні… У результаті, до речі, так і не заплатили. Мені оплатили тільки відрядження в Житомир, куди я їздив по граніт для постаменту, - розповідає архітектор.
Високий партійний чин (за чутками, це був Хрущов) до Донецька так і не приїхав, статуетка шахтаря якийсь час припадала пилом на полицях начальницьких кабінетів.
- Гість не приїхав, а три штуки відлили - одну бронзову й дві чавунні. Я спочатку назвав статуетку не «Слава шахтарській праці», а «Тепло і світло приносимо людям». Усю ніч сиділи на заводі, намагалися зробити цей напис, але шлакоситал не брало нічого, навіть плавикова кислота. Зрештою одну статуетку подарували Шульгіну (Микола Шульгін, екс-секретар Донецького міськкому партії. - Ред.), другу - Дегтярьову (Володимир Дегтярьов, екс-секретар Донецького обкому партії. - Ред.), а третя стояла у нас в інституті «Донбасцивільпроект»...
Згідно з відомою донецькою байкою, першим запропонував перетворити сувенірну статуетку на великий пам’ятник Володимир Дегтярьов, проте архітектор стверджує, що ініціатором був таки Микола Шульгін.
- Обидва вони, звісно, були ділові люди. Але саме Шульгін сказав: «Слухай, чого ця статуетка тут просто так стоїть? Давай пам’ятник зробимо!».
* * *
1967 року розпочалася реконструкція площі, на якій установили пам’ятник. Оскільки монумент символізував славу шахтарської праці, то й саму площу із суто донецькою прямодушністю назвали Шахтарською. Тоді там почали будувати транспортну розв’язку і кілька висотних будівель навколо. Фігуру гірника прибрали.
- Пам’ятник розібрали. Не знаю - тимчасово чи ні, але шахтарі зчинили бучу: чому прибрали пам’ятник? Обурювалися, виконком листами закидали… Владі довелося пояснювати, виправдовуватися й дати гарантії, що неодмінно поставлять назад після завершення реконструкції, про це навіть у газеті якійсь написали. У результаті пам’ятник справді повернули, але з іншим постаментом. Я тоді знову їздив у Житомир по граніт.
Відтоді на улюблений монумент донецьких шахтарів ніхто не зазіхав. Мало того, фігуру підняли, збільшивши постамент з двох до шести метрів.
Популярність пам’ятника пояснюється не тільки любов’ю гірників, а й украй вдалим розташуванням - саме велетенський шахтар зустрічає гостей Донецька, які в’їжджають у центральну частину міста з вокзалу або аеропорту.
* * *
З розповідей мого співрозмовника про ті далекі часи іноді з’ясовувалися пікантні подробиці життя радянської партноменклатури.
- Із Шульгіним ми інколи сиділи до пізньої ночі, обговорювали проекти - Донецьк тоді ще відбудовувався після війни, та потім активно будувався… Тоді Шульгін брав із сейфа пістолет і вирушав додому.
- А пістолет йому навіщо? - здивувався я.
- А вони всі мали табельну зброю. Це зараз у всіх охорона, а тоді - ні. І якщо вночі йде додому…
Саме Дегтярьов із Шульгіним, згадує Павло Ісаакович, започаткували традицію донецьких чиновників, якої дотримуються досі, об’їжджати з інспекцією всі споруджувані об’єкти. Користі від таких візитів було мало, але хто ж начальству про це скаже? Кожному кортить почуватися причетним до великих звершень, і вожді - не виняток.
Завдяки такій звичці номенклатури Павлу Вігдергаузу пощастило з вирішенням житлового питання. Одного разу Володимир Дегтярьов приїхав на чергове будівництво за проектом нашого героя. Походивши майданчиком, секретар обкому запитав: «А що, автор проекту стоїть у черзі на квартиру?». Діставши позитивну відповідь, буркнув: «Ну, отут йому й дайте. Сам будував - сам нехай і живе».
Чи була ця фраза невдоволеним бурчанням чи жартом пана, який хотів продемонструвати близькість до народу, - уже ніхто не пам’ятає. Але ослухатися всесильного секретаря обкому не посміли. Тож Павло Вігдергауз донині живе в отриманій з «панського плеча» квартирі.
* * *
Архітектор Павло Вігдергауз увійшов в історію Донецька не тільки як автор пам’ятника «Слава шахтарській праці». Він був творцем ще кількох по-своєму унікальних або просто видатних будівель. Навіть звичайний житловий будинок у його виконанні на вулиці Університетській вийшов таким цікавим і оригінальним, що, крім офіційної адреси, отримав народне прозвище «будинок з башточками». Більше того, багато хто вважає цю будівлю сталінською, а то й дореволюційною спадщиною. Насправді будинок зводився в період повоєнного відновлення міста.
Павло Ісаакович був також автором проекту відновлення храму Різдва Христового. У революційному запалі більшовики знесли храм, побудований у Юзівці на пожертви англійців у «міському саду», як називали тоді місцевий парк. Після 1991 року місцева єпархія порушила питання про відновлення церкви. Щоправда, за іронією долі й примхою історії тепер відроджений храм височіє у сквері Полеглих комунарів, та ще й поблизу пам’ятника борцям за радянську владу…
Питанню, чи легко було архітекторові радянського вишколу впоратися з такою справою, як проектування церкви, мій співрозмовник навіть трохи здивувався. І терпляче пояснив, що, за всього показного атеїзму, канони будівництва культових споруд у «союзні» роки вивчали ретельно й докладно.
- Як голова студентського наукового товариства я об’їздив майже всю Росію. Це зараз архітектори вчаться в Макіївці і ніде, крім Макіївки, не бувають…
Під час будівництва храму сталася кумедна історія, яка стала ще однією місцевою легендою. За канонами будувати церкви дозволялося тільки православним християнам, тоді як людина на ім’я Павло Ісаакович Вігдергауз, самі розумієте, до таких аж ніяк не належала. Священнослужителі було обурилися, а потім побачили прізвища виконробів, конструкторів, будівельників і… махнули рукою.
- Я - єврей, будували - турки, а керував - вірменин. Зібрали отакий інтернаціонал, - цей казус досі веселить старого архітектора…
* * *
…У нашому житті нагороди не завжди знаходять гідних, а регалії часто мають ті, хто їх не заслужив. Буває й так, що люди у всіх значеннях талановиті здобувають визнання зовсім не за те, що вважають своїм головним досягненням. Автор, без перебільшення, історичних проектів став лауреатом Державної премії СРСР у 1978-му лише за «ландшафтну архітектуру Донецька».
Ентузіазм донецьких архітекторів спочатку оцінили в ЮНЕСКО - 1970 року Донецьк було визнано найбільш упорядженим промисловим містом світу. Трохи згодом «шахтарська столиця» повторно здобула титул. Тільки після цього бюрократи звернули увагу на групу фахівців, які стали світовими знаменитостями.
* * *
Навіть у такому поважному віці Павло Вігдергауз не насолоджується заслуженим відпочинком, а продовжує вести досить активний спосіб життя. Іноді працює над новими проектами як архітектор і намагається напучувати юних колег. Зокрема, є активним поборником і пропагандистом відродження українського бароко як найорганічнішого для нашої країни архітектурного стилю.
- Ось зараз в Україні борються за мову, за історію, а будують - лайно! - спересердя випалив Павло Ісаакович у бесіді з нашим кореспондентом. - Усі країни мають національні риси в архітектурі. Готика французька відрізняється від готики німецької, а та у свою чергу від італійської. Точно так само можна використовувати українське бароко. Не повторювати Андріївський собор у Києві, але підтримувати національний характер! А оці «валізи» скляні - це просто через брак виховання! Для Донецька, наприклад, це дурість. На Манхеттені будували вежі тому, що там місця не було! А в нас думають, що це сучасно й гарно...
…Сусіди Павла Вігдергауза навіть не підозрюють, що поруч з ними живе людина, яка проектувала їхній будинок. Переважна більшість жителів Донецька поняття не мають, хто автор пам’ятника Шахтареві. А полум’яні «вихователі регіонального патріотизму» впевнені, що своїм нинішнім виглядом Донецьк зобов’язаний секретареві обкому Володимиру Дегтярьову…