У столичній книгарні «Є» відбувся круглий стіл експертів на тему «XIX століття: колізії українського та російського».
Історія України XIX століття значною мірою «випадає» з контексту національної історії: і через брак фундаментальних досліджень (із явним «перекосом» у бік соціально-економічної складової), і через відсутність, прямо скажемо, романтичного чинника. Там немає лицарів-козаків, карколомних кульбітів, притаманних історії Київської Русі, Козаччини чи Хмельниччини…
«На кінець XVIII століття Україна була інтегрована до складу великих імперій — Російської і Австрійської. Коли минуло це довге XIX століття, в Україні розпочалися процеси національно-політичного відродження (спроби реалізуватися в рамках національного політичного проекту). Були визвольні змагання, програні війни, відомі трагедії XX століття. Але з тих суперечностей в самооцінці українців, їхній ідентичності, з політичних і культурних програм виросли ті реалії, які ми отримали у столітті XX», — зауважив директор Центру соціогуманітарних досліджень ім. В.Липинського Кирило Галушко.
Доктор філологічних наук, професор Володимир Панченко наголосив на тяглості ідей: «Важливим є питання про захисні механізми, які дозволили Україні зберегти себе і не дали розчинитися в «загальноросійському морі». XVIII століття передало XIX століттю політичний заповіт —«Історію русів». Спадає на думку така нераціональна, ненаукова категорія, як українська стихія. Її уособлювала селянська маса (80% населення на теренах України). І в цій стихії жили фольклор (етнокультура), українська мова, була хай і послаблена, покалічена історична пам’ять. Вона в основному реалізовувала себе через тугу за героїчним минулим у фольклорі, поезії романтиків. В «Зачарованій Десні» Олександра Довженка є промовистий епізод: початок XX століття, батько із сином Сашком пливуть човном Десною, і мова заходить про національну ідентифікацію. «А якi ж ми, тату? Хто ми? — А хто там нас знає, — якось журливо проказує менi батько. — Простi ми люди, синку... Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось». Все існувало в такому досить аморфному стані… А що ж еліта? З елітою відбувалися дуже характерні трансформації. Після того, як вийшов указ Катерини II 1762 року про перехід у дворянство, почалося масове «перелицювання» української козацької старшини. Це не було українським винаходом. Вічна проблема — асиміляція, уподібнення переможеного — сильному. Коли етрусків поглинули римляни, то аристократи «побігли» в римські патриції. Але існувало кілька феноменів: передусім, не тільки зміна ідентичності з української на російську, а й те, що можна було б назвати подвійною ідентичністю, яка полягала в усвідомленні частиною малоросійського дворянства своєї «інакшості», порівняно з великоросами».
У виступі кандидата історичних наук Ігоря Гирича промайнула думка, що українці на початку XX ст. були приречені на поразку через брак впливової національної еліти. Оскільки місто в Україні було зденаціоналізоване, урбанізація в Російській імперії «перемелювала» українців і робила з них взірцевих чиновників…
Як приклад наводилася Чехо-Словаччина. Чехи і словаки перебували не в набагато кращому становищі. Міста у XIX ст. поступово «чехізувалися», але була потужна і впливова німецька громада (в Чехії і Моравії німців 1900 р. жило 3,3 млн. проти 5,8 млн. чехів). Проте чехи мали такого харизматичного лідера як Томаш-Гарриг Масарик (Симон Петлюра, Володимир Винниченко і Михайло Грушевський — постаті, не сумірні з «батьком» ЧСР). Завдяки його здоровому «волюнтаризму» з’явилася державна нація — чехо-словаки. Вони билися і з червоною Угорщиною, і з поляками за Тєшин, і з німецькими загонами в Судетах. Ті ж таки поляки на чолі з соціалістом, «Комендантом» Юзефом Пілсудським, вирішували кілька територіальних ребусів протягом 1918—1920 рр.: вели війну за Тєшин (єдину програну), за Вільно (Вільнюс) із литовцями, за Галичину й Волинь з українцями (ЗУНР), з німецькими фронтовиками за Сілезію і Померанію. Чи легше було царському генералу, шведу Маннергейму, який збудував незалежну Фінляндію в боротьбі з місцевими «червоними», підтриманими Петроградом? Або естонцям і латишам, які, крім «червоної загрози», подолали опір німецьких «фрайкорів»?..
Процитуємо дуже промовисті слова українського консервативного мислителя В’ячеслава Липинського з «Листів до братів-хліборобів» (1926), які показують справжні причини поразки Національної революції: «Народ за манну землі відрікся од усіх «українських націй», про які він і уявлення не мав. І не міг мати, оскільки інтелігенції вистачило однієї більшовицької нагайки (згадайте долю Володимира Сосюри — від бійця гайдамацького полку армії УНР до червоноармійця, «рвали душу мою два Володьки в бою… комунар і націоналіст», або «генезу» Павла Тичини — від поеми-ораторії «Золотий гомін» до «Партія веде».— С.М.), щоб вони поміняли самостійність на фіктивну федерацію… Якби ваш Гетьман (Скоропадський) мав серед українських інтелігентів стільки соратників, скільки явних і тайних агентів серед них маємо ми та більшовики, то ви, можливо, і здобули б державу. За яким-небудь літературним горе-отаманчиком, президентиком, диктаториком інтелігенція, може, і піде. Та й то ненадовго, і лише для того, щоб їм кілочки на голові тесати, а потім зрадити, а після їхньої смерті їхніми іменами спекулювати».
Національний рух встиг пустити коріння в масах народу, але провідники виявилися неготовими до організації держави, вони, як щирі соціалісти, спекулювали на інстинктах маси (робили це бездарно, на відміну від більшовиків) і апелювали до «демократичної Росії». Навіть тоді, коли там до влади прийшли більшовики: сумнозвісний «федералістський» III Універсал УЦР.
І все ж таки саме XIX століття подарувало нам такі імена, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш… Подарувало надію на ренесанс нації в умовах імперського диктату Петербурга і Відня й відкрило якісно нову сторінку історії України.
Автор дякує книгарні «Є», Центру соціогуманітарних досліджень ім. В.Липинського та видавництву «Темпора» за допомогу у підготовці матеріалу.