Крим наприкінці весни містичний. Гори сповнені духами, туманами і ніжними пахощами рідкісних квітів… У печерах оберігає місячні камені від рук вандалів Білий спелеолог… А на поверхні у світлі місяця над головою пролітають хижі птахи…
Саме в цей час на півострові оживає світ потойбічного. І навіть на одних і тих самих гірських стежках щоразу можуть трапитися зовсім несподівані пригоди...
Орієнтир — Скелет динозавра
Поки на плато Карабі немає юрб туристів, наша спелеологічна команда вирушає до печер. Максимально підняти нас в гори може тільки всюдихід рятувальної служби Криму. Водій Андрій розповідає останні новини з буднів рятувальників. Цієї весни вже витягали одного «спортсмена» з водоспаду. Уявіть: чоловік займався каньйонінгом (спуск у водоспад) на… білизняній мотузці і без страховки! Звісно, зірвався, пролетів 27 метрів... На щастя, обійшлося лише поламаними ногами. Гірше було б пошкодити мобільний, тоді бідолаха не зміг би набрати «01» і шукати його б кинулися не раніше літа…
Дорога закінчується біля метеостанції. Татари збудували її ще до революції, але радянська влада, знищуючи пам’ять про націю, зачепила і метеостанцію, зведену в татарському стилі. Нині тут височіє двоповерхова бетонна коробка — доволі популярна як притулок для туристів, особливо взимку, коли в наметах холодно. Ліжко тут коштує від десяти гривень за добу.
Нас спокусити комфортом важко — ми обираємо «тригодинний піший тур» у глиб Карабі-яйла (у перекладі з татарської — Чорного пасовиська). Колись ця земля була віддана під колгоспи, тепер популярна серед українських та іноземних експедицій. Перетинаючи пагорби, простуємо до плато Карабі. Орієнтири — скеля Скелет динозавра і викладені з каміння гірки. Врешті-решт ми повертаємо у лісок і нам відкривається казкова галявина, встелена торішнім листям. Квіти, що ростуть на території табору, акуратно збираємо. Їх вкладаємо у сторінки улюблених книжок, незабаром уся взята з собою література йде на збирання гербарію.
Половецькі баби у… печерах
Уранці гори загортаються в особливий туман — «мавпу». Він насувається на табір дуже швидко і вже за якісь хвилини зникає обрій, скелі, дерева і врешті-решт власна простягнута рука. Гори одразу наповнюються магією і стають «живою зоною», яка може ув’язнити в таборі навіть найдосвідченіших сталкерів. От і наші чергові повернулися з ранкового походу до колодязя без води — заблукали. Було вирішено йти по воду до найближчої вертикальної печери Кастере.
Щоб знайти дорогу назад, свій шлях позначаємо кольоровими стрічками на кущах. Завдяки досвідченому спелеологу Сергію Лисенку, вже за п’ятнадцять хвилин ми на місці. Перед очима — величезна, розміром з кімнату, «воронка» до печери Кастере. Вона була відкрита 1999 року і названа на честь французького спелеолога, який описав подібні до дисків мінеральні утворення. Такі самі були виявлені і в цій кримській печері.
Перевіривши спорядження і закріпивши мотузку, намагаєшся не думати про 67 метрів спуску. Печерні схили вкриті мохом. Але в якийсь момент вони закінчуються і далі лізти доводиться по самій мотузці. Це так звана пляшка. Поки йдеш по «горлу», впираєшся у стіну. Зате на дні «пляшки» опиняєшся у просторій галереї.
У печері зовсім темно, тож відкриваєш її поступово, висвітлюючи ліхтариком то кажана, то чисті калюжі з питною водою, то... половецьких баб! Принаймні так фантазія одухотворює мокрі пузаті сталагміти, що підіймаються де-не-де. У печері не полишає відчуття, що за вами весь час спостерігають. Трохи моторошно шукати ліхтариком по темних кутках чиїсь очі… В голові крутиться оповідь про печерного духа — Білого спелеолога. Аби не розгнівати його, треба знати три головні правила: у печері забороняється жартома згадувати Білого спелеолога, казати щось на кшталт: «Хух, таки зліз, а думав, що вб’юся» і вже геть не припустимо відбивати на згадку шматочок сталактита або брати місячний камінь. У разі порушення настанов Білий спелеолог може завести людину на Червону тропу — прохід у глиб печери, звідкіля не повертаються…
Виносити з печер можна лише воду і глину. Остання потрібна для ритуалу «посвяти у спелеологи». На поверхні біля багаття глиною мастять лоба тим, хто спускався вперше.
Ядерні гриби на Казантипі
Є серед нашої команди й затяті індустріальні спелеологи. Усю подорож вони марять 125-метровим підйомним краном, покинутим на недобудованій атомній станції.
За даними інтернет-сайтів, кран вібрує й гойдається, тож підкорити його — випробовування для справжніх екстремалів. Табір плануємо розбити прямо в реакторі. П’ять годин медитативної подорожі на «всюдиході» рятувальної служби, і ми нарешті в Щолкіно. Однак, ступивши у промзону, нашому розчаруванню немає меж: атомну станцію окупувала група робітників, працюють бульдозери, крани вантажать на машини чудернацькі металеві конструкції… З будки до нас вилазять чолов’яги у спортивній формі, кажуть, мовляв, кран зрізали минулого року, але за якихось 120 гривень вони організують екскурсію по станції.
Озброївшись ліхтариком, заходимо за мовчазним провідником у величезні ворота. Всередині — вогко і доволі небезпечно: зі стелі звисають важкі дроти, підлога вся в шлюзах — глибоких і не дуже, з кришками і без. Ліворуч і праворуч кімнати з важезними товстими залізними дверима. «Двері тут по шість тонн кожна», — говорить наш провідник і просить сховати камеру на підході до енергоблоку, де мав би працювати ядерний реактор.
Враження станція справляє містичне, — гігант, що поглинув енергію і гроші мільйонів людей, а жодного дня не працював… Кращої місцини для філософських роздумів на Казантипі немає.
Вилізши на дах станції і окинувши оком незліченну кількість будівель-супутників навколо, бетонний підземний хід, що веде в озеро, яке створили спеціально для охолодження турбін, на покинуту техніку, ми в один голос запитали: а що буде зі станцією? Провідник глянув на нас загадково і сказав: «Тут вирощуватимуть гриби, у нас навіть у документах це значиться». «Які гриби, ядерні?» — перепитав хтось із наших. Але провідник лише криво посміхнувся. Не треба бути Холмсом, аби зрозуміти, що станцію розбирають на брухт. А шкода, цей об’єкт міг стати корисним і принести неабиякий прибуток, якщо перетворити його на екскурсійний.
Новий Старий Крим
Вертатися до Сімферополя вирішили через містечко Старий Крим. Тут жив з родиною опальний письменник Олександр Грін. Сюди у 1950-х приїжджав Костянтин Паустовський — великий прихильник його творчості — щоб підтримати родину Гріна після його смерті. Пробув Паустовський тут усього три тижні. Виявилося, достатньо, аби відкрити музей. Цей зворушливий будиночок, у якому зупинявся письменник, обнесений невеличким садом. Тут є сторічний горіх, під яким сидів Паустовський. В музеї — дуже привітна екскурсовод дозволить присісти на кушетці, що на ній спав письменник, і розповість найцікавіші історії з його життя.
У трьох кілометрах від Старого Крима, в глибині Кримських гір знаходиться ще одне наше «відкриття» — вірменський монастир Сурб-хач ХIX століття. Доглядач обителі Акоп полишає заради нас трактор і йде відчиняти ворота. Гроші в руки він не бере, просить покласти по три гривні за екскурсію у скриню на вході.
Проходимо через арку у внутрішній дворик. Акоп розповідає про кожну нову цеглину, знайдену під час розкопок, водить нас по братському корпусу, заводить до колишньої трапезної ченців, піднімається на браму. В центрі монастиря височіє храм Сур-Ншан. На стіні підвішено дзвін — сучасну легенду храму. Нещодавно Сурб-хач готували до з’їзду вірменської спільноти, на який до Криму мало прибути близько тисячі осіб. Та у храмі не було дзвона. Акоп згодився зробити його власноруч зі… звичайного газового балона. Незважаючи на непривабливий матеріал, дзвін гарно звучав. Однак, щойно його пофарбували, він замовкнув. Задля бутафорії його все ж підвісили. Дивина, але через місяць він таки «заговорив». Майстер Акоп твердить, що дзвін ожив завдяки храму. Справді, входячи у його двері, відчуваєш неймовірно потужну енергетику.
З часів Середньовіччя й донині біля проходу до вівтаря вірмени замовляють особисті хрести «хачкари», аби ті підтримували їх. Храм намолений. Тут не служить батюшка, проте парафіяни зносять сюди образи і ставлять біля них свічки. А молитви вірменською мовою дуже мелодійно співає сам Акоп. Зовсім не соромиться своєї музичної безграмотності, згадує Шаляпіна, що заповідав співати всім, головне — голосно…
Акоп схожий на дух монастиря, тільки в людській подобі. І цей сивий чоловік, який присвячує своє життя храму, вразив нас не менше, ніж сама обитель...