Про те, що в класі мого сина з’явилася нова дівчинка, я довідалася під час новорічного спектаклю, в якому та грала одну з головних ролей. Хоч часу для підготовки в малої було значно менше, ніж у решти дітей, вона без запинки вимовляла довжелезні як для першокласниці монологи, граючи голосом, мімікою і жестами.
— Чому ти мені не розповів, що в класі з’явилася ще одна дівчинка? — запитала я в сина, який звичайно всі шкільні новини викладав відразу.
Малий зам’явся.
— Забув.
Допитуватися я не стала, однак причину такої забудькуватості з’ясувала вже через кілька днів, коли прийшла забирати дитину зі школи. У класі стояв переполох: дві дівчинки ридали вголос, а Марина (так звали юну артистку) сиділа під задньою партою і зирила на всіх злими очима. Вихователька (у нас садок-школа) пояснила: «Сиділи, спокійно розмовляли, а тоді раптом Марина підхопилася, обізвала подруг останніми словами, зламала чужу ляльку, якою вони бавилися, і кинулася додому. Я не пустила саму, тож вона забилася під парту і чекає маму».
Зрозуміло, чому дитина не хотіла мені розповідати про новеньку: напевно, теж потрапила їй «під гарячу руку» і тепер не дружить із нею, а як не дружить, то й розповідати ні про що.
— Що ж ви хочете, богема, — зауважила літня жінка, яка прийшла забирати свого онука. І, помітивши мій здивований погляд, пояснила: — Її батьки — артисти якогось не дуже відомого театру, самі постійно сваряться, усе колотять. Ми сусіди, і тому я все про неї знаю. До ночі в них гулянки. Не дивно, що дитина нервова. Жаль дівчинку.
Чесно кажучи, я сама часто заздрила дітям так званих богемних батьків. Так склалося, що серед моїх знайомих було кілька з таких родин. Їхні батьки, як мені тоді здавалося, вирізнялися завидним демократизмом і все дозволяли: малювати на шпалерах, не їсти за розкладом, влаштовувати в квартирі безлад, пізно лягати спати і навіть не робити уроки, мотивуючи це творчою кризою. Як з’ясувалося, вся ця «вольниця» має й зворотний бік, і бути дитиною творчої особистості — нелегко. Це підтвердила і дитячий психолог Світлана Котурга, яка неодноразово працювала з дітьми богеми.
— Як правило, діти богемних батьків — теж творчі особистості, що обумовлюється як генетично, так і способом життя та виховання. Батьки розуміють, як важливо вміти знаходити власні канали для творчої реалізації, і створюють дитині всі необхідні умови. Відомо, що в ранньому дитинстві багато хто пише вірші, малює або ліпить. Пояснюється це просто: оскільки в дошкільників головна — ігрова діяльність, то й фантазія у цьому віці розвинена максимально. На наступному етапі, шкільному, фантазії починають поступатися місцем реальному світові. І тут дуже важливо не дати згаснути уяві, грамотно стимулювати здібності дитини, щоб не відбити бажання творити. Здебільшого богемним батькам це вдається, але в дітей виникають проблеми іншого характеру.
— Напевно, викликані вільним режимом дня та імпульсивністю батьків, як, приміром, у Марини?
— Не тільки. Хоча, звичайно, у дітей на різних етапах розвитку відбувається процес ідентифікації, ототожнення себе з батьками. Дитина копіює спосіб життя, манеру поведінки і реакцію на різноманітні життєві ситуації. Оскільки творчі особистості здебільшого імпульсивні, то немає нічого надзвичайного в тому, що їхні діти також діють, піддавшись першому пориву.
На мій погляд, процес виховання в богемних сім’ях повинен розпочинатися з уміння батьків керувати своїми емоціями. Адже чому імпульсивність і емоційність захльостують здоровий глузд? Люди відразу усвідомлюють лише свої бажання, а не емоції і почуття. Якщо дитина виводить із себе, то перша реакція багатьох батьків — ударити або накричати. Вміння ж опанувати себе полягає в тому, щоб спробувати усвідомити емоції й почуття, які володіють вами в ту хвилину. Приміром, ви зрозуміли, що гніваєтеся. Та реагувати на злість можна по-різному. Погодьтеся, коли ви гніваєтеся на чоловіка або начальника, то не намагаєтеся їх відразу вдарити чи висловити все, що думаєте. Так само і в поведінці з дітьми: завжди можна знайти конструктивніший вихід емоціям.
Першим поривом Марини було зламати ляльку, що вона й зробила. Потім зрозуміла, що вчинила неправильно, скривдила подруг, та як вийти з такої ситуації з честю, вона не знала, і вирішила (знову-таки, піддавшись першому пориву) втекти додому. Подібна поведінка веде до певної ізольованості таких дітей. Однолітки вважають їх агресивними, трохи дивними й намагаються якнайменше спілкуватися. Тут на допомогу має прийти психолог, який допоможе відновити баланс емоційної і вольової сфер, навчить дитину керувати емоціями і знаходити для них правильний вихід.
Взагалі в людини творчої (як дорослої, так і дитини) проблема соціалізації часто виходить на перший план. Їй буває дуже складно «втиснутися» в узвичаєні життєві рамки. Жорсткий розпорядок дня, неухильне виконання вимог — усе це дається їм набагато складніше, ніж дітям звичайних батьків. Особливо ці труднощі виявляються в початкових класах школи, де діти вперше зіштовхуються з незвичним способом життя (у садок багато хто не ходить). І тут батьки мають виявити терпіння, щоб допомогти дитині успішно пройти період адаптації.
— Наскільки я знаю, у представників богеми весь час іде на фахову діяльність, а тут така серйозна і складна робота, яка потребує чимало часу.
— Це серйозна проблема багатьох сучасних сімей, не обов’язково богеми. Батьки зосереджені на виключно власних справах, а дитині, за великим рахунком, абсолютно однаково, чим зайнята мама: власним внутрішнім світом чи пошуком роботи, адже в кожному разі вона залишається наодинці зі своїми переживаннями та проблемами. А саме із душевної самотності починаються всі дитячі й підліткові проблеми. Тим часом дитині імпульсивній, чутливій особливо потрібна підтримка дорослого, здатного зрозуміти і дати грамотну пораду.
Трапляється і прямо протилежне, коли дитина буквально «роздавлена» батьківською опікою та вимогами. Спочатку маля з задоволенням малює, ліпить або танцює. Та згодом інтереси можуть змінитися, і те, що раніше приносило задоволення, тепер виконується лише під тиском дорослих, які у мріях уже бачать свою дитину великим музикантом чи художником і хочуть від неї повної самовіддачі.
Не треба мучити малюка. Хай він не стане музикантом чи художником, але здобуте вміння не один раз знадобиться йому в житті, збагатить його особистість, зробить її гармонійною, цілісною і цікавою для оточення. До речі, саме до гармонійного розвитку особистості дитини — наявності своєрідного балансу емоційної, вольової та інтелектуальної сфери — мають, на мій погляд, прагнути всі батьки. Якщо батьки переконані, що в дитини у цій галузі незаперечні здібності, то вони можуть допомогти їй. Але не тим, що змушуватимуть її працювати без найменшої зацікавленості.
Відомий психолог Лев Виготський відкрив психологічний закон, назвавши його зоною найближчого розвитку дитини. Щоб легше було його зрозуміти, спробуйте намалювати просту схему: одне коло всередині другого. Маленьке коло позначатиме всі справи, які дитина може виконувати сама, а зона між малим і великим колом — справи, які дитина робить лише разом із дорослими. За межами великого кола будуть завдання, яких дитина не зможе виконати ні сама, ні разом із батьками. Таким чином Виготський показав, що в міру розвитку дитини коло справ, які вона починає виконувати самостійно, збільшується за рахунок тих справ, які вона раніше виконувала разом із дорослими, а не тих, які лежать поза межами кіл. Інакше кажучи, завтра дитина з задоволенням сама робитиме те, що сьогодні робила разом із татом чи мамою. Спільною діяльністю можна не лише зацікавити дитину, а й дати потужний поштовх її самостійній творчості.
Нерідко трапляється так зване умовне прийняття дитини, коли малюка приймають і люблять лише тому, що він такий здібний і працьовитий. Дитина в такому разі постійно боїться не відповідати вимогам батьків і втратити їхню любов. Звичайно, здібності, талант — це ще й відповідальність. Дитину потрібно привчати до серйозної і кропіткої праці над собою. Та й занадто перевантажувати також не слід. Завищені вимоги можуть викликати невроз і стійку відразу до улюбленого колись заняття.
І ще один момент, на який хотілося б звернути увагу. Це формування правильної самооцінки і вміння стійко витримувати невдачі, «тримати удар». Саме у творчих особистостей ці проблеми часто виходять на перший план. Копіюючи поведінку своїх батьків, такі діти з дитинства вважають себе «особливими», «винятковими», люблять спілкуватися лише з тими, хто дотримується такого самого погляду на них. Думки інших цікавлять їх рівно настільки, наскільки вони відповідають їхній власній. Тим часом дитина повинна реально оцінювати як свої переваги, так і вади. Тільки в такому разі вона зможе витримати неминучі в будь-якій творчості злети і падіння, зберігти себе та свій творчий потенціал.