UA / RU
Підтримати ZN.ua

Нерукопотискувані, або Про гомосексуалізм і розпалювання ворожнечі

Виходить цікава картина — толерантність, яка дає можливість спільноті різних людей, які нехай і недолюблюють одне одного, жити відносно мирно, виявляється, суперечить інтересам держави.

Автор: Катерина Щоткіна

Передвиборний період традиційно стає часом небаченої парламентської продуктивності. А як інакше? Треба й рейтинг собі підростити, і протягти через сесійну залу все, що ще не встигли, але дуже кортить. На щастя для законодавців, одне цілком узгоджується з іншим. Хорошим уроком став закон про мову, під прогнозований шумок якого було ухвалено низку потрібних суто економічних нововведень. Наступний етап ми спостерігаємо зараз. Удар масований - один за одним на робочі столи депутатів лягли закони про наклеп і про заборону пропаганди гомосексуалізму. Від «наклепу», на щастя, відмовилися (принаймні до часу), а от у гомосексуалістів не вийшло. Заздалегідь скандальний законопроект №8711 ухвалили в першому читанні.

Обмеження прав гомосексуалістів викликало новий вибух обговорень: «як це узгодиться з політикою Росії?» (та узгодиться - вона нас у цьому випередила) і «як на це подивляться в Європі?» (подивляться косо, звісно, але ж нам не звикати). Тобто проблема якось сама собою перевелася на ниву зовнішньополітичну. Попри те, що її «внутрішнє» звучання значно цікавіше. Навіть крім безпосередньо інтересів людей зі специфічною сексуальною орієнтацією.

Власне, про їхні інтереси думати не випадає. Бо, згідно з поясненнями авторів закону, ці люди становлять серйозну проблему для національної безпеки країни. Вони не просто «підривають підвалини» й негативно впливають на «інститут сім’ї». Саме вони, переконані автори законопроекту, відповідають за поширення епідемії ВІЛ/СНІД. Вони, а не наша дуже дорога й при цьому жахливо вбога медицина та державна політика в цій галузі. І це правильно. З «аморальністю» та «розбещувальним впливом» боротися завжди простіше й ефектніше, ніж, наприклад, із корупцією в медицині.

Власне, СНІД і подібні хвороби - це ж не просто собі звичайні медичні факти. Усім відомо, що це - хвороба наркоманів, гомосеків тощо. Це ж у розумінні багатьох і багатьох українців, не хвороба навіть, а кара небесна! Яка знаходить тих, хто її заслуговує. Це «медичне мракобісся», як бачите, пречудово підтримується не тільки середньостатистичним споживачем телевізійного мила, а й парламентарями. Здається, соціальна стигматизація деяких хворих, на їхню думку, цілком уписується в «інтереси держави».

А хіба це новина для нас? Що там СНІД і туберкульоз, коли в нас абсолютна більшість хворих - навіть тих, у кого цілком «моральні» захворювання, - опиняється на узбіччі життя віч-на-віч зі своїми маленькими трагедіями.

Цікаво й те, що, на думку авторів, цей закон «унеможливить соціальні конфлікти в Україні та сприятиме реалізації стратегії захисту національної безпеки України». Про соціальні конфлікти - особливо сильне місце, як на мій смак. Адже очевидно, що законопроект розрахований якраз на те саме «розпалювання розбрату», яке так часто повторюється у відредагованих законопроектом статтях. Причому автори й не приховують, що розпалювання ворожих почуттів до гомосексуалістів - одна з цілей їхнього витвору: «Деякі засоби масової інформації, всупереч інтересам суспільства і держави, формують толерантне ставлення до таких явищ, як стосунки сексуального характеру осіб однієї статі». Виходить цікава картина - толерантність, яка дає можливість спільноті різних людей, які нехай і недолюблюють одне одного, жити відносно мирно, виявляється, суперечить інтересам держави.

Та і це ж для нас не новина. Останнім часом мало не основним чинником розпалювання ворожнечі стає саме парламент із його невгамовною законодавчою сверблячкою в найболючіших галузях нашого з вами спільного життя. Згадаймо хоча б закон про мову. І в інші «законодавчі» тенденції останнього часу цей законопроект уписується досить органічно: послідовний наступ на права людини, послідовне розпалювання скандалів і ворожнечі, послідовний наступ на свободу слова.

У цьому випадку об’єкт для такого наступу законодавці обрали вдало. Україна залишається досить гомофобською країною, схильною справді бачити у хворобах кару небесну - тут в авторів проекту в суспільстві знайдеться чимало прихильників. Не додають симпатії до ЛГБТ-спільнот їхні пропагандистські стратегії, особливо спрямовані на школярів. Але, навіть не маючи ані найменших ніжних почуттів до геїв і їхньої самореклами, до законопроекту №8711 відчуваєш підозру, що межує з відразою. Гомосексуалізм зрівняли в «інформаційних» правах із культом «насильства й жорстокості, расовою, національною та релігійною нетерпимістю і дискримінацією». Усе це видали за вагомий привід для обмеження свободи слова, якою «загралися» ЗМІ.

Та це все - недобрі підозри. А тепер про відразу. Закон ухвалювався не просто в рамках абстрактної турботи про суспільну мораль, сім’ю та державну безпеку. А в ім’я «святого» - захисту права дітей на безпечний інформаційний простір. У всякому разі, так сказано в назві проекту закону.

Цікаво, це «Ялинка в Сокольниках», прочитана в дитинстві, переконала комуністів, що дітьми можна прикрити й виправдати все що завгодно? «Ленін і діти» - як і раніше, для когось культова картина, і байдуже, яка «правда життя» за нею стояла й стоїть?

Ну що ж, діти так діти. Їх захист - справді річ першорядної важливості. Було б благородно, якби люди при владі поклали життя на вівтар захисту прав дітей. Скажімо, на доступну освіту (в реальності, а не на папері) або на охорону здоров’я (що там у нас із забезпеченням дитячих лікарень ліками, фахівцями й обладнанням?). Та що там - бодай на елементарну безпеку дітей на вулиці! Чи треба нагадувати - все, що пов’язане з народженням, вихованням, навчанням, усиновленням, захистом прав дитини залишається в нас у країні галуззю, корумпованою до краю. І от люди, які нічого не зробили, щоб хоч щось змінити в цій ситуації й захистити дітей від реальних загроз їхньому здоров’ю, психіці й навіть самому життю, кинулися захищати бідних крихіток від «пропаганди гомосексуалізму» як найстрашнішої небезпеки.

Та що взяти з Комуністичної партії? «Своєчасність» цього закону й одностайність, з якою колеги-парламентарі за нього проголосували, колють очі. Закон ухвалили в першому читанні, попри рекомендації експертної комісії, яка вказала на низку юридичних «ляпів» та необґрунтованість поправок загалом. Але що робити, якщо вибори на носі, а парламентарі-комуністи, попри своє міцне входження в парламентську більшість, так і не поліпшили становища робітничого класу, не виконали навіть розумного мінімуму своїх передвиборних обіцянок? Усі лаври «підвищення статусу російської мови», як ви пам’ятаєте, пожали «регіонали». Що залишалося комуністам? Геї виявилися просто порятунком.

Цікава деталь: у цьому раунді непримиренної боротьби Комуністичної партії за суспільну мораль її підтримала церква. В єдиному пориві - як і годиться у випадку з комуністичними ідеями - піднялися найрізноманітніші християнські конфесії. З огляду на цю солідарність захотілося пустити скупу комісарську сльозу. Якихось тридцять років тому гомосексуалісти та християни СРСР перебували приблизно в однаковому становищі - їх переслідували, примусово лікували, засилали, перетворювали на сексотів. І ось ті, хто тепер опинився у фаворі, анітрохи не вагаючись, об’єднуються зі своїми вчорашніми гонителями проти недавніх товаришів по переслідуванню. Звичайно, християнська доктрина засуджує гомосексуалізм, і християнські церкви цілком природно його не сприймають і сприйняти не можуть. Але в цьому випадку річ не в доктринах. А в тому, що повинна бути межа моральному релятивізму, продиктованому «спільністю інтересів». Як у сімдесяті християни не могли солідаризуватися з геями в протистоянні комуністичній ідеології, точно так само тепер комуністи мають залишатися для християн, як висловився один видний церковний сановник, «нерукопотискуваними». Адже саме комуністи відповідають за безбожний режим, за висаджені в повітря церкви, за знищення вірян і священнослужителів. КПУ не соромиться визнавати себе спадкоємцем «великих перемог» минулого режиму, з чого можна зробити висновок, що спадкоємцем його злочинів вона теж є повною мірою.

Участь християнських організацій видається сумною не тільки «з історичних» міркувань. А й через те, що тим самим вони підписуються під своїм безсиллям, намагаючись змусити людей відповідати християнським уявленням про мораль і гріх. Намагаючись загнати людей у Царство Небесне не Словом, а міліцейськими кийками. Можна скільки завгодно посилатися на неприйняття гріха содомії та «спільність інтересів» із політиками, але треба пам’ятати, заради чого політики роблять те, що роблять, і мати на увазі наслідки. І мета, і наслідки нинішньої законодавчої ініціативи очевидні - привернути до себе увагу, нехай і шляхом підтримки в людях ворожості одне до одного, використовуючи для цього будь-який можливий привід. У нас усілякої ксенофобії і без того надмір, але, замість нас мирити, у вогонь нашої «війни всіх проти всіх» підливають оливи. Коли цим займаються політики, їх можна зрозуміти - поки люди відчувають ворожість одне до одного, їм важче об’єднатися заради захисту своїх політичних і соціальних інтересів. Але чому в цьому бере участь Церква Христова?

Ще про одне варто було б пам’ятати церкві, коли вона береться бути союзником у «закручуванні гайок». Якщо сьогодні, коли релігійність знову «ввійшла в моду» в суспільстві, можна заборонити згадку про гомосексуальні стосунки в ЗМІ (пропаганда!), завтра, коли маятник моди гойднеться в інший бік, стане можливим заборонити і щось іще, визнавши «шкідливим» для суспільної моралі. Цим «чимось» цілком може виявитися «попівська пропаганда». Чи нам із нашим «світлим комуністичним учора» цього не знати?