Нереалізований шанс

90 років тому було укладено союз між Польщею та Українською Народною Республікою

21 квітня 1920 року у Варшаві було підписано договір між урядами Польської Республіки та Української Народної Республіки, відомий ще як угода Пілсудський—Петлюра. Згідно з ним дві нещодавно створені (чи відроджені, якщо комусь більше подобається таке формулювання) держави, котрі вже встигли вступити у збройний конфлікт між собою, взаємно визнавали незалежність одна одної, укладали мир, врегульовували питання про кордон між собою, і, головне, домовлялися про військовий союз у боротьбі проти спільного ворога — більшовицької Росії. І тоді, і нині ставлення до цього договору і в Україні, і в Польщі не є однозначним. І Пілсудського, і, особливо, Петлюру в їхніх власних країнах звинувачували у занадто великих, неприпустимих поступках «історичному ворогові», навіть у прямій зраді національних інтересів. Реалізувати історичний шанс, який давав Варшавський договір українцям, не судилося, —менше ніж за рік більшовикам вдалося примусити Польщу відмовитися від союзу з УНР.

Історія не знає умовного способу. Немає сенсу розмірковувати про те, що було б, якби… І все ж уроки подій 90-річної давності актуальні й для сьогоденної України.

Українська Центральна Рада проголосила повну незалежність своєї країни від Росії IV Універсалом 19 січня 1918 року в умовах збройної боротьби з більшовицькою Москвою. 11 листопада 1918 року, коли поразка Німеччини та Австро-Угорщини в Першій світовій війні стала вже доконаним фактом, у Варшаві після 123 років небуття було відновлено Польську державу. А 13 листопада було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Проте збройний конфлікт між українцями та поляками у Східній Галичині почався ще 1 листопада, — адже обидві нації вважали цей край невід’ємною частиною своєї майбутньої держави. У Наддніпрянській Україні тоді ж було ліквідовано гетьманський режим і встановлено владу Директорії, проти якої негайно розпочала війну Радянська Росія.

На самому початку нового, 1919 року Антанта спробувала виступити посередником і припинити українсько-польську війну в Східній Галичині та на Волині. Українцям і полякам було запропоновано припинити вогонь. Розділити їх мала тимчасова демаркаційна лінія (лінія Бертелемі), яка проходила по Західному Бугу, а в Галичині — на схід від Львова, Дрогобича та Борислава. Пілсудський погодився з цією пропозицією Антанти, проте керівництво ЗУНР категорично відмовилося передати полякам свою давню столицю і найважливіший промисловий район Галичини — нафтові промисли Борислава. «Хай нас (з поляками. — Авт.) розсудять залізо та кров», — патетично заявили галичани. Керівництво ЗУНР не бажало визнавати факту, що в умовах співвідношення сил, яке склалося на той час, і підтримки Польщі з боку Антанти вони практично не мали шансів перемогти чи хоча б «зіграти внічию» у збройному конфлікті з поляками. Завдяки Акту злуки 22 січня 1919 року війська Директорії, які спливали кров’ю у боротьбі з більшовиками, змушені були надавати допомогу й галичанам у їхній війні з поляками. Попри те, що Петлюра наполегливо радив керівництву ЗУНР погодитися на припинення вогню на лінії Бертелемі.

Головний отаман вважав основним ворогом не Польщу Пілсудського, а Росію Леніна. Адже конфлікт із поляками мав виключно територіальний характер: західні сусіди прагнули прилучити до своєї держави значні території зі змішаним українсько-польським населенням і українською більшістю, проте не ставили під сумнів саме право українців на створення власної держави, а, навпаки, підтримували таку ідею. У цьому їхня позиція докорінно відрізнялася від підходів Франції та Великої Британії, які однозначно ставили на відновлення «єдіної і нєдєлімої» Російської імперії. Так само, як білогвардійці, категорично не бажали створення незалежної Української держави російські більшовики. Попри димову завісу ленінських декларацій про «право націй на самовизначення аж до відокремлення», Радянська Росія робила все можливе, щоб силою утримати під своєю владою Україну, хай і надавши їй якусь автономію.

Відтак у конфлікті з Росією, як білою, так і червоною, жодні компроміси для українських самостійників були неможливі: незалежна держава або ж є, або ж її немає. Цього не розуміла (чи, радше, не хотіла розуміти) значна частина діячів Директорії на чолі з її першим головою Володимиром Винниченком, які всіляко прагнули «якось домовитися» з більшовиками і сподівалися в союзі з ними завдати поразки полякам у Галичині та на Волині. Зрозумівши неможливість компромісу з червоною Москвою, Винниченко подав у відставку, і Директорію очолив Симон Петлюра. Він намагався добитися визнання Української Народної Республіки з боку Антанти хоча б де-факто, але марно. Антанта фактично встановила блокаду території УНР, не пропускаючи в Україну навіть гуманітарної допомоги, не кажучи вже про озброєння, і не бажала вести з Директорією жодних предметних перемовин. Така позиція була обумовлена, з одного боку, жорсткою протидією російських білогвардійців-«нєдєлімщиків», з іншого — пам’яттю про сепаратний Берестейський мир, підписаний Центральною Радою з німецько-австрійським блоком 9 лютого 1918 року та пронімецьку зовнішньополітичну орієнтацію Української держави гетьмана Скоропадського.

Натомість переговори з поляками мали перспективу. Ще на самому початку 1919 року в Києві розпочала роботу Польська військова місія, яку очолював спершу майор Юліуш Клеєберґ, а потім генерал Ґустав Остапович. Місія зондувала можливість примирення і навіть союзу з Директорією. Тим більше що остання ніколи офіційно не оголошувала, що перебуває у стані війни з Польщею. Проте запекла і кривава українсько-польська війна в Галичині на той час робила порозуміння неможливим. Так, після того, як представник уряду УНР Борис Курдиновський 24 травня 1919 року досягнув у Варшаві домовленості, згідно з якою уряд УНР зрікався всіх прав на Галичину, а на Волині українсько-польський кордон мав пройти по річці Стир (це означало, що майже вся нинішня Рівненська область і значна частина Волинської залишалася у складі України), його було звинувачено в перевищенні своїх повноважень і навіть у державній зраді. Угода чинності не набрала. Тим часом великою дипломатичною поразкою України стало рішення голови Паризької мирної конференції Жоржа Клемансо, який 25 червня 1919 року дозволив полякам «тимчасово» окупувати всю Східну Галичину. І до кінця липня того ж року поляки витіснили Українську Галицьку армію за Збруч.

На початку осені 1919 року армія та уряд УНР потрапили у «трикутник смерті» на Поділлі, затиснуті на території однієї губернії червоними росіянами на північному сході, денікінцями на південному сході та поляками на заході.

1 вересня 1919 року міністр закордонних справ УНР Андрій Лівицький домовився у Варшаві про перемир’я з Польщею. Проте він категорично не погоджувався з вимогою Варшави визнати її права на Східну Галичину.

У листопаді 1919-го УНР опинилася перед загрозою повної катастрофи. Територія, контрольована її урядом, скоротилася до мінімуму. А тут ще командир Гайдамацької бригади Омелян Волох вчинив заколот проти головного отамана — під червоним прапором і гаслом «іти бити світову буржуазію разом з Червоною армією». Хоча заколот отамана Волоха було придушено, триматися далі без союзників стало неможливо… 26 листопада Петлюра віддав свою тимчасову столицю Кам’янець-Подільський полякам — з тим, щоб не допустити захоплення цього міста більшовиками, і виїхав до Любара над Стирем — відроджувати армію…

Саме тоді Паризька мирна конференція ухвалила рішення передати Польщі всю Східну Галичину. Щоправда, лише як підмандатну територію терміном на 25 років. 2 грудня 1919 року Лівицький таки змушений був підписати декларацію з поляками, якою визнавався кордон по Збручу. «Висилаємо копію декларації, яку підписали з великим жалем і болем», — писав Лівицький до Петлюри. Скориставшись катастрофічним становищем своїх українських партнерів у переговорах, поляки, власне, добилися від них усього, чого хотіли. «Дуже жалкую, що тих переговорів ми не почали раніше: може б, мали сприятливіші умови для підписання порозуміння з Польщею», — відповів Лівицькому Петлюра.

Чому ж від підписання декларації до Варшавського договору минуло майже п’ять місяців? Це було викликано внутрішньополітичною боротьбою в Польщі. Начальник Польської держави Юзеф Пілсудський ще від початку ХХ ст. був прибічником створення на руїнах Російської імперії федерації східноєвропейських держав, звільнених з-під панування Москви. До цієї федерації, за Пілсудським, мали увійти Литва, Україна, Латвія, Естонія, за можливості — навіть країни Закавказзя та Фінляндія. Ну і, звичайно ж, Польща, яка повинна була стати найпотужнішим елементом нового державного утворення. Тільки за цих умов відроджена Польща могла, на думку Пілсудського, нейтралізувати реваншистську загрозу з боку Росії. Натомість народові демократи на чолі з прем’єр-міністром Ігнаци-Яном Падеревським та Романом Дмовським вважали федералістські ідеї Пілсудського «шкідливою утопією».

Восени 1919 року Володимир Ленін висунув ідею «міні-Бреста». Заради отримання «мирної передишки» перед наступним етапом «світової революції», тобто встановлення панування більшовизму на всій Землі, він вирішив укласти мир із країнами Балтії, Фінляндією та Польщею. Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія такі договори підписали. Польський націоналістичний уряд так само був прибічником миру з червоною Москвою. Тим більше що Радянська Росія погоджувалася провести лінію кордону набагато східніше, ніж це було передбачено навіть такими невигідними для України домовленостями між Пілсудським та Петлюрою: до Польщі мали відійти сучасна Хмельницька та більша частина Житомирської області, а також практично вся нинішня Мінська область Білорусі. Єдиною принциповою поступкою з боку Варшави мала стати відмова від союзу з УНР, визнання Польщею «Української Соціалістичної Радянської Республіки», тобто влади більшовиків над Україною. І попри це Пілсудському все ж таки вдалося, за словами Дмовського, «втягнути державу в шкідливу авантюру» — війну «не заради захисту Польської держави, а задля інтересів чужої держави (УНР. — Авт.)».

Варшавська угода 21 квітня 1920 р. (точніше — 22 квітня, позаяк її було підписано через кілька хвилин після опівночі, але змінювати дату в документі вже не стали) — невеликий за обсягом документ, який складається лише з семи статей. Найважливішим здобутком української дипломатії стало офіційне визнання незалежності України Польщею. Тим самим було прорвано дипломатичну ізоляцію УНР з боку Антанти та близьких до неї країн. Стаття 4 Угоди передбачала, що «Український уряд зобов’язується не укладати жодних міжнародних угод, спрямованих проти Польщі; те саме зобов’язується не робити уряд Польської Республіки стосовно Української Народної Республіки». А 7-ма стаття передбачала негайне укладення військової конвенції. Плюсом для України можна вважати і принцип «дзеркальності» в задоволенні національно-культурних потреб польської меншини в Україні і української в Польщі. Адже лінія кордону передбачала перехід під владу «білого орла» практично всіх регіонів зі змішаним українсько-польським населенням, навіть тих, де українці становили абсолютну більшість. Цим кордоном стала лінія, яка потім розділяла Польщу і Радянську державу в 1921—1939 роках. Слабкою втіхою для українців була згадка про те, що «стосовно повітів Рівненського, Дубненського та частини Кременецького, які наразі припадають Польській Республіці», пізніше буде досягнуто якогось «точнішого порозуміння». Не вдалося українцям виторгувати у поляків і хоча б якусь обмежену автономію для Східної Галичини у складі їхньої держави. Укладена 24 квітня військова конвенція передбачала, що у спільній війні проти більшовиків на території Правобережної України польські та українські війська виступають як союзники під «загальним керівництвом» Командування польських військ. Уряд УНР брав на себе також зобов’язання постачати для польських військ в Україні протягом усієї війни «м’ясо, жири, борошно, крупи, картоплю, цукор, овес, сіно, солому тощо». За всі ж продукти, поставлені поляками для своїх військ із Польщі, уряд УНР мусив своїм союзникам платити. Польща перебирала на себе до закінчення війни керівництво всіма залізницями України. Влада на визволених від більшовиків територіях мала передаватися «військовим та цивільним урядникам УНР», окрім «тилу» польських військ.

Однак чи не найбільш дошкульною для українців умовою Варшавської угоди (крім втрати Галичини та більшої частини Волині) стало фактичне відновлення польського поміщицького землеволодіння на Правобережній Україні. Угода передбачала, що аграрне питання в Україні буде вирішене після війни українськими Установчими зборами, а доти щодо землевласників польського походження зберігатиметься status quo ante bellum: становище, яке існувало до початку війни. Але ж на Правобережжі більшість поміщиків були поляками, і селяни поділили між собою їхні маєтки ще у 1917— 1918 роках! Забігаючи наперед скажемо: відновлення того status quo ante bellum польські війська в Україні не «довірили» урядові УНР, а здійснювали його самі, до того ж інколи абсолютно варварськими методами. Наприклад, князь Сангушко, який повернувся у свій маєток на західному Поділлі в супроводі польських жовнірів, примусив усіх мешканців села вісім годин стояти перед ним навколішки, а кожного, хто не став на коліна або підвівся без дозволу пана, вояки «союзників» безжалісно вбивали. Цікаво, скільки добровольців дало це село (а також околишні) до армії УНР, яка повернулася в Україну з такими союзниками?

Варшавська угода, а особливо те, як вона реалізовувалася на практиці, викликала тоді, в далекому вже 1920 році, в українському суспільстві переважно негативну реакцію. Багато кому навіть із переконаних самостійників здалося, що якщо вже вибирати «менше зло», то таким буде саме більшовицька Росія Леніна, а не «панська» Польща Пілсудського. (Ніхто тоді не міг навіть уявити, що всього через 12 років більшовики ламатимуть хребет українському селянству жахливим геноцидом-голодомором, а більшість національно свідомої інтелігенції просто розстріляють чи згноять на Колимі та в Карелії.) Так, міністр уряду УНР Сергій Шелухін назвав Варшавську угоду «злочином, за який Україна заплатила своєю свободою і кров’ю своїх синів». Проте зовсім інший погляд озвучив перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгін: «То була революція в нашій тогочасній зовнішній політиці, і треба було мати велику громадянську відвагу, щоб на неї зважитися. Петлюра ту відвагу мав».

А поки що нові союзники, брати по зброї, вирушили у спільний похід проти більшовиків. На світанку 25 квітня 1920 року польські і українські війська перейшли в наступ по всьому українському фронту, а вже 6 травня, практично без опору, більшовицькі армії залишили Київ. Голоси всіх тих, хто називав війну з Радянською Росією шкідливою авантюрою, вмовкли. «Честь і слава верховному вождю нашої армії», — змушений був проголосити у сеймі його голова, один з основних противників цієї війни і взагалі Пілсудського Войцех Трампчинський.

9 травня генерал Едвард Ридз-Смігли приймав на Хрещатику «парад переможців-визволителів». Скільки захоплення це викликало у поляків тоді і згодом! Лише один учасник того блискучого параду, ротмістр Тадеуш Махальський, охарактеризував його як грубу політичну помилку: «Український народ, що бачив у своїй столиці чужого генерала з польським військом замість Петлюри на чолі власних військ, усвідомлював цей акт не як визволення, а, швидше, як різновид нової окупації. Отож українці, замість ентузіазму й радості, зберігали понуре мовчання і замість того, щоб схопитися за зброю на захист отриманої свободи, залишалися пасивними глядачами». Тим більше що поляки так і не дозволили Директорії в’їхати до Києва і всіляко зволікали з передачею влади на визволених від більшовиків територіях українській адміністрації. Польські генерали ставилися до своїх українських союзників, скажемо м’яко, не найкращим чином. «Ігнорування елементарних прав незалежності Української держави, зневажання її юридичних актів, мови, урядових інституцій; непотрібні, нічим не обґрунтовані поневіряння військових і цивільних захисників цієї держави, безсоромне захоплення і привласнення державного майна, що коштує мільярди карбованців — усе це може викликати і викликає справедливе обурення», — писав Петлюра в меморандумі до Пілсудського. Може, саме тому ситуація на фронті змінилася блискавично. Вже 26 травня радянські війська перейшли в контрнаступ спершу в Україні, а тоді в Білорусі, а через два з половиною місяці поляки не лише втратили Київ, Мінськ та Вільнюс, а й побачили ворога за 13 кілометрів від Варшави. А тоді сталося «диво на Віслі»...

Армія УНР, яка складалася на той час із шести стрілецьких дивізій і чисельністю поступалася діючим частинам Війська Польського разів у п’ять, проявила себе і під час наступу на Київ, і в оборонних боях проти більшовиків найкращим чином. Практично всі польські генерали, які ще за рік до того воювали проти українців і не надто довіряли новим союзникам, визнавали і тоді, і згодом, що українці воювали «хоробро». Багато хто з аналітиків, зокрема французький генерал Людовік Форі, стверджує, що чи не найважливішою причиною нищівної поразки, завданої арміям Тухачевського під Варшавою, стали події на південній ділянці польсько-більшовицького фронту, в ході яких була виснажена і втратила наступальний запал головна ударна сила червоних — Перша кінна армія Будьонного. Вона так і не спромоглася підтримати війська Тухачевського під Варшавою, втягнувшись у дуже тяжкі бої проти українців та поляків у Галичині. Важко переоцінити значення героїчної оборони Замостя наприкінці серпня 1920 року, під час якої було «перемолото» чотири найкращі дивізії Будьонного. А загальне командування угрупованням українських та польських військ у Замості здійснював командир 6-ї стрілецької дивізії УНР полковник (пізніше генерал) Марко Безручко.

Потім були ще перемоги над більшовиками на Німані. Але 18 жовтня варшавський сейм уклав перемир’я з Москвою, а 18 березня 1921 року — і мирний договір у Ризі. Те, що мир, якого якомога скоріше прагнули і Москва, і Варшава, було укладено аж через п’ять місяців, викликано перш за все протидією Пілсудського. За свідченнями одного з його соратників, Медзінського, він «ще шукав можливості продовження війни далі, вже не так для короткострокової польської оборонної політики, як для реалізації договору з Петлюрою і звільнення від більшовицької влади земель наддніпрянської України». Але вся Польща об’єдналася проти нього. Країна була змучена шестирічною війною, федералістські плани Пілсудського видавалися химерою, а польська мирна делегація, що складалася з його політичних противників, докладала всіх зусиль, аби нову лінію кордону було проведено не надто далеко на сході: у сеймі просто не хотіли, щоб підданими Польщі стало забагато українців та білорусів. Головною ж умовою радянської делегації була відмова поляків від підтримки незалежності України. Після того як польська делегація погодилася з цим, проблем, практично, не залишилося.

Проте обидва ці походи закінчилися повними поразками. Той, хто зміг пробитися назад на польську територію, був інтернований. 15 травня 1921 року Пілсудський з’явився в таборі для інтернованих українських старшин у Щипьорні, віддав честь вишикуваним перед ним у дві шеренги офіцерам і сказав: «Панове, вибачте мені. Я вас дуже перепрошую. Так не повинно було статися».

То чим же була Варшавська угода 1920 року? Злочином, помилкою чи останнім шансом зберегти Українську державу і єдино правильним рішенням у тих тяжких умовах?

І нині в Україні можна чути діаметрально протилежні її оцінки. Проте важко сперечатися з тим, що тільки вона давала 1920 року можливість продовження збройної боротьби українського народу проти більшовицького режиму, можливість, хай, зрештою, й не реалізовану, зберегти незалежність України. Окрім того, спільна героїчна боротьба поляків і українців не дала 1920 року змоги більшовицьким полчищам понести «через труп білопанської Польщі на своїх багнетах вогонь Світової революції на Захід Європи», до чого цілком відверто закликав своїх бійців Тухачевський. 1242 року монгольські орди втратили більшу частину свого наступального запалу саме у боротьбі з населенням України-Русі, яке, гинучи само, опосередковано врятувало Західну Європу. А 1920 року козаки армії УНР на берегах Дністра та Західного Бугу прикрили своїм тілом Європу від навали новітнього Чингісхана.