Недавно, гортаючи улюблені з дитинства книжки, автор по-новому відкрив для себе чудового письменника Олексія Миколайовича Толстого. 10 січня 2005 року йому виповнилося б 122 роки. Хоч би які ярлики тепер навішували на Олексія Толстого, творчість «пролетарського графа» житиме довго, а може, й вічно. Особливо на тлі сучасної літератури, як імпортного, так і вітчизняного зразка, з висмоктаним із пальця «фентезі», дутими постмодерновими «авторитетами», істеричною «гендерною тематикою» тощо. Твори «робітничо-селянського графа», навіть попри їхню ідеологічну заангажованість, — це Творчість. Вони часто мають фантастичні й авантюрні сюжети, але письменник будує їх на реальних подіях свого часу — страшного й переломного. Толстому вдавалося двома-трьома фразами передати таку філософську глибину, яка часто важить більше, ніж тонни псевдонаукової писанини. 2005 року виповнюється 60 років відтоді, як граф Олексій Толстой залишив цей світ...
* * *
Усі відомі представники роду, у тому числі письменники Олексій Костянтинович, Лев Миколайович і, власне, Олексій Миколайович, виводили свій родовід від Петра Андрійовича Толстого, який нагородив нащадків графським титулом. Легенда гласить, що він одержав його за виконання делікатного завдання Петра I — «депортацію» в Росію царевича Олексія під обіцянку тому недоторканності. Розп’ятий на дибі царевич прокляв рід Толстих до двадцять п’ятого коліна, після чого в роду Толстих народжувалися або генії, або негідники, або юродиві, але люди всуціль одержимі.
Олексій Толстой народився 10 січня 1883 року в місті Ніколаєвську, нині — Пугачовськ, Самарської губернії. Батько Толстого — Микола Олександрович — був людиною буйної вдачі; тому мати, Олександра Леонтіївна, уроджена Тургенєва, пішла до ліберального земського діяча Олексія Аполлоновича Бострома, залишивши на руках у батька трьох дітей і будучи вагітною Олексієм. Граф Микола Толстой викликав Бострома на дуель і поранив його.
Дитинство письменника минуло в маєтку вітчима, на степовому хуторі. Товаришами Олексія були селянські діти. Верхова їзда степами серед курганів, мрійливість, космічний колообіг пір року — джерела фантастичного струменя у творчості письменника. Тринадцятирічним його віддали навчатися, але не в класичну гімназію, як панських дітей, а в Сизранське реальне училище. Потім — Петербурзький технологічний інститут; спеціальність — механіка. Під час революції 1905—1907 років він вивчає у знаменитій Дрезденській Політехніці механіку й німецьку мову. До початку Першої світової війни інженер-механік граф Толстой (смішно, чи не так?) відомий як письменник-«почвеннік», автор творів про життя поміщицького Заволжжя. Його талант помічають Іван Бунін, Федір Сологуб, Олександр Блок, Максим Горький.
Якщо богема Срібного віку втікає від соціальних катаклізмів у свій штучний світик, то Олексій Толстой вирушає на фронт кореспондентом. Його проза набуває відтінку викривального сарказму, а захоплення Лютневою революцією швидко змінюються характерними для російського нігілізму сумнівами в цінностях цивілізації як такої. Цей мотив властивий великим росіянам — Герцену, Достоєвському, Леонтьєву, Бердяєву... Восени 1918 року письменник їде з голодної Москви в Україну.
У повісті «Пригоди Нєвзорова, або Ібікус» є цікавий погляд Толстого на Україну часів «ясновельможного пана гетьмана Павла Скоропадського». Режим Гетьманату тримався на невеличкому прошарку української інтелігенції та знаті, але переважно на німецьких багнетах. В Україну втікав не лише цвіт Російської імперії, втікали й голодні маси ледачого та пихатого російського панства, аферистів, безголосих співачок, офіцерства, політиканів зруйнованої імперії. Їхнє перше враження на вокзалі в Харкові: «Боже! Білі булочки!!!» Гетьманат давав маєтки із землею — хоч і великоросійські шовіністи, але класово близькі, з «благородій»; дехто навіть брався за вивчення української мови. По Харкову розвальцем ходять німецькі вояки, зневажливо поглядаючи на аборигенів. На баских конях гасають нащадки української шляхти. Ділки ганяють по Україні вагони з аспірином і касторкою. Кав’ярні й кабаре напхані навколодекадентською публікою. Цю ораву мусили годувати наші українські селяни, яких німецькими багнетами примушували повернути новим хазяям поділену вже панську землю.
Село збунтувалося, кайзера повалили, у Німеччині почалася революція, і німці відбули, прихопивши з собою гетьмана. Почалася «отаманщина»: грабунки поїздів, заграви пожеж... Хаос! У цей час із півночі вдарили більшовики. Імперія стиснулася до маленького п’ятачка навколо Одеси, де вигадливо уживаються білогвардійці, гетьманська варта, грецький корпус і французькі чорношкірі зуави. Але «червона зараза» уражає й окупантів із їхніми танками та аеропланами. Греки кричать голодним, голим і вошивим червоноармійцям: «Рус, давай миритися! Ленін — карашо!» Французи вибирають ради солдатських (зуавських?) депутатів. Усе! Finita la imperia! Починається виїзд у еміграцію.
У цьому бедламі Толстой пише знамениту повість «Каліостро». У березні 1919 р. він відпливає на пароплаві до Константинополя. Враження від подорожі — у тому ж таки «Ібікусі».
На кораблі колишня «еліта» опускається дедалі нижче. Генерали, політики й дами в хутрах з’ясовують стосунки через чергу в нужник. Схиблені монархісти ловлять на борту якихось міфічних революціонерів. Губернатор «керує» двома валізами, що залишилися від його губернії. Штаби неіснуючих армій видають накази і вивішують їх для ознайомлення. У Константинополі еміграція здебільшого промишляє: дами — проституцією, офіцери — сутенерством і дрібною комісією в нетрях Галати — передмістя Стамбула. Герой повісті Нєвзоров робить гроші на тарганячих перегонах із тоталізатором і мріє влаштувати в престижному районі Пера бордель із російськими дівицями шляхетного походження, такий собі «сераль принцес московіт». Усе, «загибель Рассєї»!
З Константинополя Толстой відпливає до Марселя. Цій подорожі присвячене його чудове оповідання «Древній шлях». Тут значно менше соціального моралізування, але є історіософський підтекст і глибина емоцій. Смертельно поранений французький офіцер, ніцшеанець Поль Торен, пливе пароплавом «Карковадо», як і сам Толстой у реальності, шляхом аргонавтів. Позаду, в Гіпербореї, палає революція. Геллеспонт (Мармурове море), береги Фракії й Анатолії, Дарданелли, Троя, Егейський архіпелаг, Пелопоннес, вогнедишна Етна... Колиска європейської цивілізації. Тисячі років щонайвищої напруги фізичних і ментальних сил. У фіналі — світова війна, стародавнє каміння перемішане з кров’ю, залізом, екскрементами і трупами. Війна тимчасово перервана, народу дозволено веселитися, і ось на руїнах виростає жалюгідний продукт цивілізації — міщанське стадо. Толстой відчайдушно полемізує з ідеями Шпенглера про колообіг і загибель цивілізацій, намагаючись знайти вище начало в homo sapiens...
І в еміграції письменник заповзято працює. 1919 року у Франції він починає писати трилогію «Ходіння по муках» про споконвічні метання російських інтелігентів.
«Росія-мати» викинула блудних дітей-емігрантів, Європа ж виявилася лихою мачухою. Ще Олександр Герцен і Федір Достоєвський попереджали російських інтелігентів, що Захід — це не тільки спадщина античності, лицарства та Просвітництва. Це й царство в міру ситого, задоволеного і пихатого торгаша, який відринув жагу свободи та пізнання й вимагає сильної влади. Міщанство наслідує аристократію в розкошах та марнославстві, що грубо й вульгарно. Залишки аристократії «оміщанилися» і облишили свої переживання про долю світу. Все це є в «емігрантському циклі» Толстого: «мерзота запустіння» у моторошному романі «Емігранти», нищівний сарказм на адресу деградуючого російського дворянства у «Рукописі, знайденому під ліжком», гримаси західної цивілізації в її паризькій («Убивство Антуана Ріво») і берлінській («Чорна п’ятниця») редакціях, апокаліпсична фантасмагорія «Гіперболоїда інженера Гаріна». Все це бачать нинішні заробітчани: рештки нашого розуму та шляхетності Заходу не потрібні, а потрібні — чистильники нужників і няньки, у крайньому разі — наш псевдоінтелектуальний мотлох...
Імперіалізм ХХ століття надав усьому цьому нових рис. Минув час буржуа, що вдає з себе «пупа землі». Настав час гвинтика величезної соціальної машини, яким керують із допомогою маскульту й мас-медіа. Не всі гвинтики хочуть мати благі наміри: дурні гинули й калічилися у світовій війні за «ідеали демократії та гуманізму», а тепер щодня вдосвіта простують у брезентових робах до темних заводських корпусів; розумні не марнували часу в тилу, і тепер удосвіта їдуть із нічних закладів додому в лімузинах, у зім’ятих за бурхливу ніч смокінгах. В Угорщині й Німеччині революції. Бунтують робітничі околиці Парижа — «червоний пояс» французької столиці, в її центрі «гастролюють» банди анархістів.
На полях війни в отруєній гірчичним і наривним газами землі разом із вищими досягненнями європейського духу гниють мільйони трупів, на вулицях жебрають мільйони інвалідів... Щоб абстрагуватися від усього цього — нескінченні свята, гуляння, феєрверки, істерія газетних сенсацій, танці й стриптиз. Мир у Версалі ще не укладено, Німеччина блокована, німці харчуються сирою бруквою і тисячами мруть від виснаження...
У цього механізму є стернові. Великі держави та сателіти хочуть увірвати якомога більше в переможених. Ось і увірвали поляки — новоявлені сателіти Антанти — Галичину й Волинь. Україна ж і досі пояснює, що це не «креси всходні», а споконвічні землі Київської Русі. Глава розпухлої за час війни від золота Америки Вудро Вільсон щось глаголить про братню любов народів у Лізі Націй. Франція (Клемансо), Англія (Ллойд Джордж), Італія (барон Соніно) і Японія (барон Макіно) нав’язують Німеччині грабіжницький Версальский мир. Найбільші апетити у Франції, і вона оплатить-таки рахунки 1940 року, коли ганебно капітулює в тому ж вагончику в Комп’єні, де було повергнуто 1918 року Німеччину. А поки що «шістдесят мільйонів німців упали на коліна. З-за Рейну до Франції... потягнулися тужливо довгі поїзди з вугіллям, сировиною, гарматами, машинами. Худі, із землистими щоками німці, кістляві німкені, діти, покриті болячками, дивилися вслід цим поїздам, услід надії попоїсти, відпочити, яка відлітала на довгі роки»... Тепер у нас деякі «розумники» розповідають байки про те, як кровожерливі більшовики потрясли моральність і гуманізм Заходу. Світові війни й коричневу чуму в Німеччині видумали аж ніяк не Ленін із товаришами! «Німецький фашизм лютий, мстивий і... не знатиме пощади... Німцям, налаштованим по-фашистському, нічого більше втрачати», — пише (провидницьки!) Олексій Толстой уже 1923 року.
Російська еміграція остаточно опускається. Деякі багачі, котрі зуміли вивезти капітали, просаджують їх у гулянках і на біржі. Монархісти істерично сперечаються про те, хто з великих князів стане майбутнім «імператором Великої, Малої і Білої». Емігрантські газети верещать: «Осиковий кіл вам, більшовики!» Білогвардійські інтенданти наживаються на поставках тухлих консервів і згнилої спідньої білизни. «Демократи» Тимчасового уряду торгують непідвладною їм країною. Офіцери пускаються берега, князівни й графині заробляють проституцією. Не бажаючи занурюватися в це болото, частина росіян подумує про повернення в Совдепію — дітися більше нікуди! Втримався Бердяєв і прожив до кінця життя у Франції в бідності. Заявляє про повернення й Толстой, за що підданий обструкції з боку відомого «дідуся російської революції» М.Чайковського. У знаменитій відповіді Чайковському Толстой каже, що сам ненавидів більшовиків, вважаючи їх причиною всіх бід, загибелі двох рідних братів, розстрілу дядька, смерті восьми чоловік рідні від голоду і хвороб, але якраз російська «еліта» штовхнула імперію в хаос. Із кінця 1921 року Толстой живе в Берліні, а в серпні 1923 р. повертається до СРСР.
Ще в еміграції Толстой пише «Аеліту». Геніальний, «не від світу цього», винахідник космічної ракети інженер Лось схожий на Ціолковського. Принцеса Аеліта й l’amour по-марсіанському. Планетою керує фашистська кліка, яку намагається повалити «марсіанська пролетарська революція» на чолі з плакатним вождем — червоноармійцем Гусєвим. Толстой веде давню суперечку зі Шпенглером про розквіти й занепади цивілізацій: друга назва «Аеліти» — «Занепад Марса», за аналогією зі шпенглерівським «Занепадом Європи». Але найголовніше — людина зобов’язана вирватися зі свого ж соціального болота і прокласти шлях у світобудову.
«Гіперболоїд інженера Гаріна», 1926 рік. (Незграбні, незалежно від акторських удач, екранізації цього незвичного твору завершувалися тільки спотворенням як сюжету, так і змісту.) В анонсі Толстой писав, що дія роману відбувається напередодні нової світової війни, — як у воду дивився! Америка в особі плакатної «акули імперіалізму» містера Роллінга прибирає Європу до рук. Утікши від революції, російський інженер і мерзотник Петро Гарін створює суперзброю — гіперболоїд. Геніальна здогадка: лазери концентрують електромагнітну енергію, тільки на принципах не геометричної, як у Толстого, а глибшої, квантово-хвильової оптики. Ціною масового вбивства людей Гарін опановує мільярдами Роллінга. На океанському острові інженер видобуває з шахти тонни золота і стає «диктатором усього цивілізованого світу». Світова «еліта» підносить Гаріну титули — царів, королів, султанів усіх країн та континентів. «Демократична» Америка, де титулів цураються, присуджує звання business-man of God. Знецінивши золото, Гарін замишляє світове багатство перерозподілити на свою користь, а потім повернути золоту справжню ціну. Мета — втамувати патологічну жагу абсолютної влади.
До речі, шлях Гарін обрав дуже грамотно: зруйнувавши систему економічних відносин, можна дестабілізувати світ, а то й заволодіти ним, особливо якщо світові фінанси монополізовані в одному центрі. У планах Гаріна — формування каст «патриціїв», які насолоджуються життям. «Трудовики» ж безмовно працюють за миску юшки. Їх «отримують» зі звичайних осіб шляхом «мозкової кастрації» (а велика частина нинішніх маскульту й мас-медіа і є «мозкова кастрація»). Інших знищать через непотрібність. На чолі цієї параної — «його божественність» інженер Гарін і його коханка, вона ж «володарка світу» Зоя Монроз, вона ж мадам Ламоль. Образ її — зла карикатура на таку модну нині тему «емансіпе», «вамп», «бізнес-леді» et cetera... Почавши свою кар’єру в балетній школі Петербурга, пройшовши панелі та борделі Парижа, помінявши дюжину коханців — один за одного «крутіших», — вона добралася до вершини — уклала «шлюбний контракт» із мільярдером Роллінгом. Але з’ясувалося, що цей, як тепер модно казати, «олігарх» має примітивну психологію обивателя, а тут трапився убогий параноїк Гарін із його «манією світового панування».
Перетворившись на «володарку Всієї Землі», мадам мріє купити — із душею й тельбухами — найкращих філософів, поетів, художників, науковців світу й оточити ними свою нікчемну постать. Вона формує свій почет із професорів та принців крові, розробляє церемоніали й ритуали двору «божественної Зої». Бракує лише суші-барів! Одне слово, «із хама — в пани»!..
Однак Гарін закінчує свою історію «з тріском» — розпочалася «світова пролетарська революція». Вони з Зоєю потрапляють на безлюдний острів, де «молодята» ведуть первісне життя. Кінець історії і знову Шпенглер!
Здавалося б, бойовик у стилі «короткого курсу марксизму-ленінізму»! Але в Толстого звучить щонайглибша екзистенціальна ідея про космічний смисл життя людини: «Що ж таке людина?.. Мізерний мікроорганізм, який вчепився в невимовному жаху смерті в глиняну кульку землі й летить із нею у крижаній пітьмі. Чи це — мозок, божественний апарат для вироблення особливої, таємничої матерії, один мікрон якої вміщає в себе весь усесвіт»!
У пошуках цього сенсу Толстой повернувся в більшовицьку Росію, де було зроблено спробу облаштування світу під гаслами про свободу в ім’я творення. Тільки потім стало зрозуміло, що ура-революційність натовпу, попри найблагородніші гасла, активізує хаос, а потім веде до тоталітарії, яка поступово вироджується в застійний маразм із наступною деградацією. Цинічна безалаберність Толстого совдепівського періоду свідчить про те, що його розчарували і «комунізм», і «комуністи», які дискредитували ідею. Створивши талановитий, але великодержавний роман «Петро Перший», Толстой уникнув репресій і помер своєю смертю в 1945 році...
Історія повторюється. Коли наприкінці ХХ століття розвалилася «система комунізму», всі страшенно зраділи — мовляв, зруйновано «світове зло», на планеті гряде ледь не рай! Чи так це? Тепер, на початку ХХІ століття, світ разюче скидається на «світ» початку ХХ. Саме час сідати за написання фантастичної антиутопії...