Ім’я академіка Кирила Студинського радянська влада намагалася не згадувати. Обминають його і ультра-патріоти часів незалежності. Для червонозоряних політиків та чиновників видатний вчений-славіст, літературознавець, письменник, філософ, етнограф був українським націоналістом. Сучасні ж керманичі з обмеженим світоглядом не можуть вибачити йому участі в подіях осені 1939-го, у возз’єднанні західноукраїнських земель з УРСР, і вважають колишнього голову Народних зборів Західної України, що проголосували за цей акт, зрадником, агентом НКВС.
Але пам’ять про непересічну особистість у незалежній Україні все-таки шанують. У реконструйованому парафіяльному будинку, де минули дитячі роки Кирила Студинського, ще п’ятнадцять років тому обладнано музейну кімнату, її експозицію поновлюють працівники обласного краєзнавчого музею. Тоді ж на подвір’ї було встановлено пам’ятник видатному вченому (скульптор Іван Мулярчук). А цими днями з нагоди 140-річчя від дня народження вченого тернопільські дослідники Євген Дорош і Володимир Слюзар видали книжку «Кирило Студинський: документи, спогади, світлини» (видавництво «Підручники і посібники», 2008). У Тернополі відбулося спецпогашення іменного конверта Кирила Студинського. А на малій батьківщині академіка, в селі Кип’ячка, обласна рада і обласний осередок Наукового товариства ім.Шевченка організували наукову конференцію.
Кирило Студинський народився 4 жовтня 1868 року, він походить зі священицького роду як по лінії батька, так і по матері. Батько Йосиф був парохом Кип’ячки протягом 44 років. Мати Вікторія — дочка священика і відомого політика, історика й письменника, депутата Галицького сейму і парламенту Австро-Угорщини Степана Качали.
Після сільської школи та народної школи в Тернополі Кирило вступає до Тернопільської гімназії. З великою теплотою він згадуватиме про українських професорів — історика і географа Льва Рудницького, катехита Василя Копитчака, директора гімназії Льва Сілецького, який викладав старогрецьку мову. З цієї ж гімназії вийшли у світ і стали відомими людьми друзі Кирила Студинського: Станіслав Дністрянський — юрист, академік; один із фундаторів українського театру, актор Антін Крушельницький, брат співачки Соломії Крушельницької; диригент і музичний критик Володимир Садовський.
Хлопець продовжує навчання в Український академічній гімназії у Львові. І знову йому пощастило: серед учителів — когорта патріотично налаштованих професіоналів. Це історик та письменник отець Василь Іваницький, письменники Іван Гушалевич і Григорій Цеглинський, історик Михайло Полянський, композитор і співак Анатоль Вахнянин та ін. У 1885 році за ініціативою віденської «Січі» студентське товариство Львова «Академічна громада» влаштувало мандрівку молоді з Галичини на Поділля із концертами та розповідями про історичне минуле українського народу, творчість Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича, у якій узяв участь і сімнадцятирічний Кирило.
Після закінчення гімназії батьки вирішили: за сімейною традицією син студіюватиме теологію. Юнак вступив до Львівської духовної семінарії, що існувала тоді як факультет Львівського університету. А через два роки завдяки ректорові семінарії Омеляну Бачинському вирушає до Відня вивчати богословські науки в університеті. Але Кирило мріє про славістику. Не минуло й трьох років, як талановитий юнак з Галичини захистить у відомого славіста професора Ватрослава Ягича докторську працю «Картини духовного життя у малоросів XVI—XVII століть зі зверненням особливої уваги на календар». Згодом, навчаючись у Берлінському університеті, під керівництвом професора Олександра Брюкнера, Кирило Студинський починає дослідження літературно-історичної пам’ятки XVII ст. «Пересторога».
Оцю працю, а також дослідження граматики 1581 року «Адельфонтес» молодий учений подає як габілітаційні на посаду професора Львівського університету. І ось — прикра невдача. Кирило Студинський повторює долю свого духовного наставника Івана Франка: обидва завдяки старанням професорів-поляків не були прийняті на кафедри. Через рік, у 1896-му, К.Студинський, захистивши у Ягеллонському університеті працю «Характеристика і генеза поезій Амвросія Метлинського», все ж таки дістає право читати лекції з української мови і літератури. А паралельно викладатиме цей предмет у краківській гімназії імені Яна Собеського.
Саме у відомих європейських університетах розширилися наукові зацікавлення Кирила Студинського. Він порине у слов’янську етнографію, досліджуватиме пам’ятки української полемічної літератури XVI— XVII століть, творчість багатьох українських письменників. Учений заглибиться у філософію та історію християнства, патрологію церкви, історію громадських рухів, взаємозв’язків Наддніпрянщини і Галичини… І залишить багату наукову спадщину — понад 500 праць із різних галузей знань. Кирило Студинський проводить і громадську роботу. Він редагує просвітницькі видання, очолює хорове товариство «Боян» у Львові, учительську громаду в місті Лева, бере участь в інших організаціях.
Протягом восьми років талановитий вчений обіймав посаду надзвичайного професора філософського факультету, а з 1908 по 1918 рік — звичайного професора Львівського університету. У нетривалий період ЗУНР українська влада у Львові призначає його комісаром університету. Коли після окупації Галичини Польщею університетську автономію ліквідували, відомий навчальний заклад став одним із осередків проведення шовіністичної політики. Професор-українець відмовився співпрацювати з урядом Пілсудського. Його звільняють з університету. У 1919-му польська влада на півроку запроторює вченого у концтабори Тарнова і Домб’є біля Кракова.
Повернувшись на батьківщину, Кирило Студинський бере активну участь в антипольських маніфестаціях Української християнсько-суспільної партії, яку він очолює, редагує партійний журнал «Руслан». Але двері Львівського університету перед ним зачинилися аж до 1939 року.
Протягом семи років (1923—1931) Кирило Студинський очолює Наукове товариство ім.Шевченка, яке було неформальною Академією наук на українських землях під Польщею. Біографи вченого напишуть, що за цей час голова НТШ заснував власну філологічну школу, активізував дослідження у гуманітарних галузях, розширив видавничу діяльність товариства. Але вони згадують лише побіжно, що за згаданий проміжок часу були встановлені тісні контакти між НТШ і Всеукраїнською академією наук. Недаремно ВУАН запрошує Кирила Студинського спочатку як позаштатного академіка на кафедру давньоукраїнського письменства, а з 1929 року — як штатного. Свідченням високого міжнародного авторитету НТШ в цей період було прийняття у члени поважної наукової інституції трьох нобелівських лауреатів — Альберта Ейнштейна, Фріца Прегля та Макса Планка.
У сумнопам’ятному 1933 році президія ВУАН винесла рішення-вердикт — виключити зі складу академіків Михайла Возняка, Філарета Колессу, Кирила Студинського і Василя Щурата «як ворогів трудящих мас України». Громадські та культурні зв’язки між Радянською Україною і Галичиною звелися до мінімуму. Кирило Студинський пише в одному з листів: «За мої зв’язки з Україною потерпів я багато (…) Все ж думка про потребу зв’язків усіх українських земель залишається в моєму мозку і серці до кінця життя…»
Радянські можновладці добре усвідомлювали авторитет академіка Студинського в Україні. Після приходу на західноукраїнські землі Червоної Армії більшовики поновлюють ученого у дійсних членах Академії наук УРСР, обирають деканом філологічного факультету, призначають проректором з наукової роботи Львівського університету. Кирила Студинського «просувають» у депутати Народних Зборів Західної України, які проголосували за входження західноукраїнських земель до складу УРСР, а невдовзі — депутатом Верховної Ради СРСР.
Михайло Грушевський та Кирило Студинський (1927 р.) |
28 червня 1941 року під час наступу німецьких військ частину української інтелігенції вимушено перевозили зі Львова до Харкова. В одному вагоні поїзда їхали Кирило Студинський з дружиною Леонтиною та син Івана Франка Петро. Подальша їхня доля невідома. За однією з версій, енкаведисти розстріляли їх, наближаючись до Харкова. Інша припускає, що конвоїри вбили Студинських та Петра Франка під час бомбардування німецькою авіацією санітарного поїзда в Тернополі.
19 липня 1941 року глава УГКЦ митрополит Андрей Шептицький видасть дочці Кирила Студинського Ірині, яка шукала батька, довідку: «Посвідчається, що пані Ірина Тисовська їде до свого хворого батька в Сущині п.Прошова. Поручаємо її доглядам Всечесних отців, Парохів, та прохаємо по змозі її помочи, щоби без перешкод могла там доїхати». Отже, владика не відав про долю Кирила Студинського, «неправильного» вченого з Тернопільщини.