Непереможений

Через рік ми відзначатимемо 60-ту річницю Перемоги. Зовсім мало залишилося тих, хто, пройшовши всю війну, здобував Перемогу. Серед них — Яків Некрасов, який пішов на фронт зі шкільної лави. Його бойовий шлях від берегів Волги до столиці Австрії завершився ще одним госпіталем, а всього за роки війни їх було чотири, і кожен із них міг стати останнім...

У сім’ї Некрасових було семеро дітей. Усі вони вивчилися, стали фахівцями: Ангеліна — медичною сестрою, Іван — бухгалтером, Микола — вчителем, Марія — кранівницею, Олександр — трактористом, Ганна — інженером. Наймолодший, Яків, на літо 1941 закінчив десятирічку.

Коли вибухнула війна, п’ятеро з них стали на захист Вітчизни, розділивши свою долю з долею народу.

Ангеліна Некрасова. Медична сестра. Загинула в перші дні війни на західному кордоні.

Іван Некрасов. Артилерист. Загинув 1944 року, визволяючи Севастополь.

Микола Некрасов. Танкіст. Інвалід Вітчизняної війни.

Олександр Некрасов. Учасник оборони Ленінграда. На війні втратив зір. Інвалід Вітчизняної війни першої групи.

Яків Некрасов. Піхотинець, мінометник, тричі поранений, контужений.

П’ять доль. П’ять пальців однієї руки. Руки, що стиснулася в кулак, коли Батьківщині загрожувала небезпека…

Приймаючи чергове поповнення, командир роти старший лейтенант Яковлєв сумно подумав: «Хлопчиська. Зовсім хлопчиська». Увагу ротного привернув юний солдат, який стояв у кінці строю, у другому ряду. На подив Яковлєва, на його погонах були сержантські нашивки, а на грудях виблискувала медаль «За оборону Сталінграда».

— Товаришу сержант! Ви чому стоїте в кінці строю? — запитав Яковлєв.

— Був наказ шикуватися за ранжиром, — чітко відповів Некрасов.

Хтось засміявся. Командир роти суворо поглянув на молодого здорованя, з рум’яного обличчя якого вмить зійшла усмішка. Стрій завмер. Яковлєв попросив сержанта Некрасова вийти зі строю. Тільки тепер він побачив на грудях Некрасова, крім медалі, гвардійський значок, а під ним три різнокольорові планки — свідчення двох фронтових поранень і контузії.

— Еге, брате, — вирвалося в Яковлєва, — то ти, бачу, вже понюхав пороху...

Увечері, сидячи в командирській землянці, два чоловіки, обпалені війною, розговорилися, ніби зустрілися після тривалої розлуки.

— Із дитбудинку я, — сказав Яковлєв й уточнив, — виріс без батьків. У київському ФЗУ здобув хорошу спеціальність, будував Сталінградський тракторний. На іншому будівництві — вже в Ленінграді — зустрів свою Варюшу. Жили – не тужили, ростили сина й доньку. І ось війна...

— А я встиг лише десятирічку закінчити, — ніби виправдовуючись, сказав Некрасов. — Спочатку направили в матінку-піхоту, кинули на передову, під Харковом потрапили в оточення. Нам пощастило — вирвалися зі смертельного котла. Вже півтора року на фронті, але як слід не відплатив фашистам — у госпіталях відлежувався...

Вперше мене зачепило в серпні сорок другого. Тоді були бої за Сталінград. Друге поранення отримав біля Манича. Є таке озеро в Сальських степах. Дякувати лікарям — виходили. Але через сім діб після виписки знову сліпе осколкове поранення. Майже чотири місяці пролежав у госпіталі...

— Ось що, Яшо, — трохи помовчавши, сказав Яковлєв. — Є в мене до тебе прохання... Марно не ризикуй. Ти молодий, гарячий, а фріца слід бити розумно. Бачиш на моїй касці дві вм’ятини. Вона вже двічі рятувала мені життя. Візьми її — хай і тобі вона вірно послужить.

— Ні, не можу прийняти такого подарунка. У вас, Олександре Олексійовичу, дружина, діти, а я — холостяк.

— Запам’ятай, дорогий Якове Васильовичу, — відповів Яковлєв, — я не маю наміру вмирати. І тобі не раджу. Хочу, щоб ми разом дійшли до самого Берліна. І додому повернулися.

Можливо, подарована командирська каска і справді виявилася везучою — або ж допоміг його величність випадок: подальший шлях до Відня Яків Некрасов пройшов без єдиної подряпини.

Страшні бої розгорілися на півдні Придніпров’я. Вже визволили Київ, Дніпропетровськ, Кіровоград, а вибити загарбників із Криворіжжя ніяк не вдавалося. До того ж сорок четвертий рік почався страшним бездоріжжям — славетний український чорнозем перетворився на непрохідне місиво: не машини везли солдатів, а солдати тягнули техніку. Бувало, за день проходили кілометр, іноді за тиждень не могли просунутися ані на крок. Чотири місяці точилися бої за Нікополь, Апостолово та Кривий Ріг — лише наприкінці лютого цей багатий на руди край вдалося визволити. Потім билися за Одесу, Молдову, перетнули Дністер і кордон...

Під Будапештом мінометники старшого сержанта «примудрилися» влаштувати феєрверк із німецької техніки. Зайнявши позицію у глибокому яру, безпосередньо поблизу противника, мінометники протягом години холоднокровно знищували одну по одній ворожі зенітні гармати. Фашисти обрушили шквал вогню на сміливців, але нічого не могли вдіяти: мінометники були в мертвій зоні. Залишившись без техніки, гітлерівці втратили й останню надію затримати дивізію на шляху до визволення угорської столиці.

Наприкінці війни, в ніч із 12 на 13 квітня, у столиці Австрії Відні якийсь випадковий осколок мало не обірвав життя Якова Некрасова. Минув квітень, відгриміли залпи переможного салюту, а Некрасов усе ще лежав у госпіталі. Виписали його наприкінці травня, саме тоді, коли у військах розпочалася підготовка до Параду Перемоги в Москві.

Офіцери, відповідальні за зведений полк 3-го Українського фронту на параді, визнали кандидатуру Некрасова гідною за всіма статтями, але зріст… Директива Ставки наказувала: на парад відбирати справжніх богатирів — статних і сильних солдатів.

— Це що ж виходить? — обурювалися мінометники. — Від Сталінграда до Відня Некрасов весь час годився, а тепер, коли дійшло до параду, виявляється, не годиться?!

Почувши галас, підійшов командир полку Герой Радянського Союзу полковник Іван Панченко. «Правильно обурюються мінометники, — дізнавшись, у чому річ, сказав він. — Своєю хоробрістю, сміливістю, кров’ю Некрасов заслужив право брати участь у Параді Перемоги. Якби моя воля, не лише Некрасова, весь його підрозділ і наш 8-й гвардійський полк відправив би на парад: нехай подивиться Москва, які орли воювали в 4-й гвардійській Апостолово-Віденській Червонопрапорній дивізії».

Для Якова Некрасова війна не закінчилася Парадом Перемоги — осколки, поранення й контузія нагадують про війну щодня ось уже п’ятдесят дев’ять років. Як виявилося, Друга світова була не останньою в його житті: серед колишніх союзників посилювалося протистояння, яке історики охрестили «холодною війною». У цю битву супердержав були втягнуті мільйони фахівців, найсвітліші уми людства — за своїми руйнівними наслідками «холодна війна» перевершила всі попередні світові війни…

Ще студентом Ленінградського військмеха Яків Некрасов зрозумів: спокійного, розміреного, легкого життя йому не бачити. По закінченні інституту його направили на особливий об’єкт, що мав назву «Поштова скринька № 186». За цим безликим номером ховався перший серійний ракетний завод, створений на базі автомобільного гіганта в Дніпропетровську.

У місто, що розкинулося на берегах Дніпра, Яків Некрасов прибув із багатим «трофеєм» — він забрав одну з найгарніших дівчат легендарних Підлипок: надзвичайно симпатичну й неймовірно сувору Зіночку Єрмолаєву — головну хранительку ракетних секретів КБ С.Корольова. Звісно, начальник першого відділу і сам головний конструктор не були в захопленні від такого повороту подій, але сімейному щастю не заважали. Так Зінаїда Миколаївна стала жителькою півдня, дружиною молодого ветерана війни, кавалера багатьох бойових нагород і новоспеченого інженера-конструктора.

Подальші події розвивалися стрімко: за «одиничкою» почалося освоєння «двійки», потім «п’ятірки» — це були ракети С. Корольова. Але головне було не в цьому: молоді конструктори почали розробляти власну ракету. Створювали її з неймовірним напруженням і надлюдськими зусиллями — на заводі майже ніхто не вірив, що молодим конструкторам вдасться створити ракету кращу, ніж у С.Корольова.

Яків Некрасов займався баками дніпровського первістка. 5 травня 1957 року першу ракету завантажили у вагон для транспортування ракети Р-5М (спеціального вагона для Р-12 ще не створили) і під посиленою охороною офіцерів КДБ та бійців конвою спецпотяг відправили на полігон Капустін Яр. Відповідальним від КБ за транспортування виробу призначили Якова Некрасова.

— Їхали ми виключно вночі, вдень відстоювалися на якихось полустанках, — згадує конструктор. — Проїхали Харків, Саратов, зупинилися на станції Красний Кут поповнити запаси води. Тоді станція була заповнена чеченцями, які поверталися із заслання. На пероні горіло багаття, смажилися баранчики, варилася якась їжа. Не встиг наш потяг зупинитися, як його обліпили чеченці — вони зривали чохли, розбирали спецавтомобілі. Прагнучи нікого не допустити до опечатаних вагонів, охорона відкрила попереджувальну стрільбу. Побоюючись гіршого, начальник вокзалу дав команду, і потяг помчав зі станції… Через Палласівку, Ельтон і Баскунчак, уже без пригод, ми прибули до господарства Вознюка. Відповідні органи довго розбиралися, як могло таке статися. Мене дуже вилаяв Будник, але що я міг зробити в тій ситуації?!

Понад місяць дніпровці готували ракету до пуску. На полігон приїхав майже весь цвіт ДКБ: М. Янгель, В. Будник, Л. Васильєв, В.Грачов, В. Ковтуненко, М. Герасюта, проектанти, конструктори, керівники, балістики, спеціалісти з міцності, двигунів, випробувачі. Постійно на полігоні перебував керівник військової прийомки полковник Борис Комісаров. Головою держкомісії був генерал Андрій Семенов.

Перед пуском усіх стартовиків відвезли на безпечну відстань. Звісно, всім хотілося бути ближче до старту, але спецкоманда нікого не пропускала. Пізнім вечором відбувся пуск: вириваючись із клубів диму, ракета пішла в синяву неба. Особливо гарною була ракета в промінні вечірнього сонця. Пуск виявився вдалим. Пролетівши понад дві тисячі кілометрів, ракета поцілила точно «в кілочок». Це сталося 22 червня 1957 року — день у день через шістнадцять років після початку війни. Країна отримала потужну зброю стратегічного призначення.

Вранці наступного дня М. Янгель наказав летіти до місця падіння головної частини — скласти докладний звіт про корпус ракети (Я. Некрасов), головну частину (Б. Губанов), систему автоматики (С. Титов). Летіли на Іл-2. Летіли довго, двічі робили зупинки. Спостерігали, як степом рухалися тисячі сайгаків і джейранів, здіймаючи куряву. Вздовж траси польоту ракети були розміщені військові пости, з їхньою допомогою виявили рештки двигунів, шпангоути, труби, частини корпусу. На місці падіння головної частини (гора Мунлу в центральному Казахстані) — величезна вирва.

Склали докладний звіт про перший пуск. Під час другого Я.Некрасов уже був у районі падіння головної частини. Потім почали розробляти ракети важчого класу: Р-14 та Р-16 (8к65 і 8к64) — місто на Дніпрі перетворювалося на головну кузню ракетної зброї.

Несподівано начальник проектного відділу В’ячеслав Ковтуненко запропонував Якову Некрасову перейти до проектантів, де не лише народжувалися ідеї нових ракет, а й почалася розробка супутників серії «ДС» («Дніпровські супутники»), космічних апаратів, що започаткували широкомасштабні програми «Космос», «Метеор», «Інтеркосмос», «Ореол», «Океан», «Цілина-О», «Цілина-Д», «Тайфун», АУОС (Автоматичні універсальні орбітальні станції)… Згодом невеликий «космічний відділ» перетворився на потужне конструкторське бюро космічних апаратів, комплексів та систем, досягнення якого стали відомі і в нас у країні, і за кордоном.

Якось непомітно минали роки, змінювалися ювілеї. І дедалі частіше нагадують про себе осколки часів війни, ветеранам уже перевалило за вісімдесят, але незмінними залишилися людські цінності: мужність, працьовитість, чесність.