Майже 85 років тому, восени 1923 року секретаріат ЦК Російської Комуністичної партії (більшовиків) направив усім народним комісарам уряду СРСР і керівникам держустанов обіжник із переліком посад, заміщення яких відбувалося виключно з санкції центральних партійних органів (політбюро, оргбюро, секретаріату ЦК РКП(б)). Цей список, значно розширений згодом за рахунок включення до нього всіх керівних посад всесоюзного, республіканського, губернського та повітового масштабу, назвали «номенклатурою». Із часом цей термін став самоназвою прошарку керівників компартійно-державних органів влади, а з початку 1970-х рр., після виходу друком наукової монографії М.Восленського «Номенклатура. Панівний клас Радянського Союзу», — загальновживаним.
Із розпадом у 1991 р. Радянського Союзу і забороною діяльності КПРС та її більшості республіканських філій, здавалося, що номенклатура як атрибут комуністичної доби назавжди відійшла в небуття. Втім, як показала практика незалежного державотворення в Україні, сподівання виявилися марними. Оговтавшись від шоку, спричиненого розпадом СРСР, та перелицювавшись на «політико-адміністративну еліту» незалежної України, колишня номенклатура, як і за радянської доби, залишається панівним прошарком суспільства. Чому так сталося і в чому полягає феномен номенклатури? Щоб відповісти на ці питання, звернімося до історії становлення комуністичної номенклатури.
Відомо, що ідейно-теоретичні та історичні витоки її пов’язані зі створенням у 1903 р. більшовицької партії «нового типу», становим хребтом якої, згідно із планом її засновника В.Леніна, мала стати «організація професійних революціонерів». Саме їй, за задумом Леніна, належало після захоплення влади в Росії перетворитися на «організацію» професійних керівників країни.
Здобувши владу внаслідок перевороту в Петрограді в жовтні 1917 р., більшовики ліквідували «буржуазну державну машину» й заходилися розбудовувати владний апарат держави диктатури пролетаріату. В основу механізму влади в умовах тотального диктату партії більшовиків над усіма сферами життєдіяльності суспільства було покладено принцип, що вів фактично до злиття партійних і державних структур. Домігшись цілковитого контролю над представницькими й виконавчими органами влади, профспілковими та громадськими організаціями, органами безпеки, правоохоронними установами, збройними силами і ЗМІ, правляча партія перетворилася за кілька місяців з урядової на державну. Одні й ті самі особи керували справами Комуністичної партії і Радянської держави.
Оскільки ленінська організація «професійних революціонерів» була нечисленною, а її представники не могли в умовах одержавлення всіх сфер життя та монопольного становища правлячої партії заповнити у величезній країні всі відповідальні посади в партійно-державному апараті, цей вакуум на початку 1920-х років заповнився вихідцями з політичних партій, заборонених або поглинутих більшовиками, робітниками-висуванцями і «буржуазними спеціалістами», які стали на службу до нової влади. Найважливішими критеріями добору до складу номенклатури стали: членство в більшовицькій партії, робітничо-селянське походження, активна участь у боротьбі за встановлення радянської влади. Морально-етичні риси, освітній та культурний рівень працівника не мали практично жодного значення.
В Україні формування більшовицьких органів влади та їхньої номенклатури почалося після проголошення в грудні 1917 р. в Харкові радянської влади і створення першого уряду радянської УНР — Народного секретаріату. Оскільки більшовицька влада в Україну була експортована з Росії, формування номенклатури в республіці відбувалося в тісному зв’язку з практикою РКП(б), адже Компартія України від часу її створення в липні 1918 р. була складовою і невіддільною частиною, бойовим загоном єдиної РКП(б). Кадрова політика здійснювалася головним чином під диктовку московського партійного центру.
Вся робота з добору й розстановки керівних кадрів зосереджувалася у вищих партійних установах. Для формування партійно-державного апарату в квітні 1919 р. в ЦК КП(б)У було створено обліково-розподільчий відділ, який опікувався обліком, «мобілізацією, переміщенням та призначенням» членів партії. Про значну роль обліково-розподільчого відділу ЦК КП(б)У свідчить те, що від 1920 р. кураторство над його роботою здійснював один із секретарів ЦК. Якщо на початку свого існування облікрозподіл контролював переважно мобілізацію комуністів, то з розростанням адміністративного апарату і у зв’язку з виходом на перший план завдань господарського будівництва виникла потреба, зі слів Й.Сталіна, «кожного працівника вивчати до кісточок». Задля цього на початку 1923 р. ЦК РКП(б) розширив апарат обліково-розподільчих відділів у центрі і на місцях, «щоб дати партії можливість укомплектувати комуністами керівні органи (...) основних підприємств і тим здійснити керівництво партії держапаратом».
Доволі швидко цей відділ ЦК перетворився на непомітний, але могутній важіль контролю над представницькими та виконавчими органами влади. На початку 1920-х років, по суті, було визнано й проголошено владу більшовицької партії в усіх сферах політики та системи управління. На найвищому рівні її головна роль при остаточному визначенні політики забезпечувалася владою політбюро ЦК. У справі адміністративного управління народні комісари звітували перед Наркоматом робітничо-селянської інспекції, а з 1923 р., після злиття останнього з ЦКК КП(б)У — безпосередньо перед парторганами.
Через облікрозподіл ЦК КП(б)У здійснювалися практично всі, за винятком тих, що входили до компетенції ЦК РКП(б), призначення на керівні посади в партійній, державній, господарській, профспілковій, кооперативній та інших ланках управління УСРР. Усі посадовці входили до штатної або виборної номенклатури ЦК, яка поділялася на дві групи — основну (розподільчу) та облікову. Пропагуючи на словах демократичні форми добору й розстановки керівних кадрів, партія цілковито контролювала призначення. За партапаратом залишалося право рекомендувати, а також остаточно затверджувати працівника на керівній посаді. Кандидатура кожного претендента, висунутого губкомом КП(б)У або облікрозподілом ЦК, мала пройти обговорення на засіданні оргбюро або секретаріату ЦК і тільки потім вносилася на затвердження політбюро; заміщення «виборних» посад відбувалося лише з санкції політбюро.
Так, зокрема, відбувалися вибори до Рад усіх рівнів, що не були ні прямими, ні рівними, ні таємними. Оскільки за царату значна частина активістів більшовицької партії, перебуваючи у в’язницях або на засланні за діяльність, спрямовану на повалення існуючого ладу, була позбавлена виборчих прав, таку ж практику більшовики поширили після жовтневого перевороту 1917 р. і на своїх опонентів. Існувала категорія так званих позбавленців — осіб, яких вилучали з політичного життя через належність у минулому до «експлуататорських» верств населення. При формуванні органів влади представники промислового пролетаріату отримали майже п’ятиразову перевагу над вихідцями з «дрібнобуржуазного» селянського середовища. Депутатський корпус радянських представницьких органів формувався в кабінетах партійних комітетів і був цілковито «ручним». Перебравши на себе всі найважливіші державні функції, партійно-державний апарат нестримно розростався, посилювалося його всевладдя. Недарма Сталін стверджував, що «володарюють не ті, хто обирає і голосує, а ті, хто «править», — люди, які опанували на ділі виконавчі апарати держави, які керують цими апаратами».
У 1920-ті рр. було створено цілком специфічну адміністрацію, котра з моменту свого виникнення об’єднувала політичні, ідеологічні, господарські, військові, судові й репресивні (каральні) функції. Керівництво у політичній та ідеологічній сферах вищі партійні установи здійснювали безпосередньо, в інших галузях — через кадрові призначення на ключові посади представників «номенклатурної касти». В результаті, один і той самий працівник обіймав одразу кілька керівних посад або ж переміщувався з однієї відповідальної посади в партійних і державних структурах на іншу.
Система добору та розстановки кадрів, «батьком» якої вважають Сталіна, вкрай ускладнювала процес висування на керівні посади самостійних, компетентних та енергійних працівників. Адже весь кадровий каркас був закостенілим. Окремі переміщення відбувалися в рамках тієї ж кадрової «колоди». Знаком атестації працівника ставала його належність до номенклатури, яка, у свою чергу, залежала в основному від політичної благонадійності та відданості «вождеві» і своєму патрону.
Брак належних знань і культури представники нової еліти компенсували політичною спритністю. При цьому вони оточували себе людьми, котрі своїм становищем завдячували протекції свого начальника. Недемократичні умови діяльності багатьох керівників нерідко призводили до зловживань владою, навіть до створення мікрокультів вождів місцевого масштабу (як приклад — «культ П.Постишева» в період його перебування на посаді секретаря Київського губкому КП(б)У в 1934—1937 рр.).
Разом із владою номенклатура дістала величезні привілеї. Матеріальний достаток керівників вищих ешелонів забезпечувався не лише високою зарплатою, а й напівприхованими привілеями: доступом до закритих спецрозподільників, можливістю отримувати додаткові послуги соціально-культурного характеру тощо.
Загалом номенклатура є явищем, притаманним однопартійній системі, коли в країні діє політична партія, що фактично керує державою, її громадянами і всією політичною системою суспільства. Номенклатурність як одна з характерних рис командно-адміністративної системи управління безпосередньо пов’язана з непрофесіоналізмом і некваліфікованістю управління, оскільки головним був не добір кадрів у результаті конкуренції знань і талантів, а номенклатурний добір, за якого на перше місце завжди ставили відданість партії та комуністичному ладу.
Разюча відмінність основних принципів формування еліти й номенклатури не дає нам жодних підстав ототожнювати ці два поняття. Головне, що їх різнить, — це відсутність в абсолютної більшості номенклатури 20—30-х рр. ХХ ст. таких найважливіших для еліти ознак, як освіченість, інтелігентність, толерантність, відданість національним ідеалам та інтересам тощо.
Перетворившись на панівну верству радянського суспільства, номенклатура відіграла надзвичайно негативну роль у його житті. Десятки мільйонів людських жертв, бідність населення, ліквідація свобод, позбавлення членів суспільства елементарних умов для нормального існування, створення тоталітарної системи влади — ось неповний перелік наслідків її панування. Найжахливішими з них в Радянській Україні стали голодомори 1921—1923, 1932—1933 і 1946—1947 років, фізичне знищення національної інтелігенції, підрив генофонду української нації, масові репресії проти носіїв української національної свідомості в республіканському партійно-радянському керівництві.
Відновлення державної незалежності України 24 серпня 1991 р., здавалося, покладе край багатолітньому пануванню номенклатури і Україна врешті посяде гідне місце в сучасному світі. Проте колишня колоніальна кремлівська адміністрація в УРСР, що вирізнялася переважно запопадливістю у виконанні керівних вказівок центру, згуртувалася і, скориставшись ейфорією у стані національно-патріотичних сил, очолила... процес розбудови Української держави, оскільки готовність очолювати будь-яку ділянку роботи закладена в номенклатурі на генетичному рівні.
Зберігши владу й скориставшись дезорганізацією системи управління економікою внаслідок розпаду СРСР, учорашні партійні й комсомольські функціонери реалізували потаємну мрію номенклатури — стали власниками загальнонародного майна. У процесі переділу власності і привілеїв відбулося злиття політичної та адміністративно-господарської номенклатури, зняття будь-яких обмежень на фінансово-економічну діяльність. Керована пострадянською номенклатурою Україна, як і більшість колишніх республік СРСР, вступила у фазу економічного, політичного й соціального регресу, через що була відкинута у своєму розвитку на десятки років назад. Результатом «керівництва» стало не лише зубожіння більшості населення України, а й перманентні політичні кризи в державі, зростання загрози її територіальній цілісності та державному суверенітету.
Цей результат є закономірним, оскільки сучасна «політична еліта» України є продовжувачем традицій номенклатури комуністичної доби. Родовими ознаками керівників пострадянської України є ті ж таки непрофесіоналізм, некомпетентність, несамостійність в ухваленні рішень, нестримна жага до збагачення, брак патріотизму. Як і їхні номенклатурні попередники, нинішні можновладці є найвпливовішими і найзаможнішими членами суспільства, а також найбільшими колекціонерами державних нагород і премій, вчених звань і наукових ступенів... Як і за радянської доби, одним із найбільших покарань для сучасного функціонера є «почесне заслання» на дипломатичну роботу за кордон. З такими «дипломатами» Україна для багатьох у світі залишається terra inkognita або, як показав нещодавній саміт країн — членів НАТО в Бухаресті, територією російського впливу.
Такий «імідж» наша держава матиме доти, доки номенклатура, чи то пак «політична еліта», незалежної України разом зі своїми «кровними родичами» з «нової російської еліти» матиме спільний непрозорий бізнес, метою якого є розкрадання надбання народів двох країн, відзначатиме спільні історичні дати (на кшталт роковин Полтавської битви 1709 р., поразка в якій позбавила Україну шансу на незалежне державне існування), створюватиме міждержавні комісії вчених-істориків для написання спільного(!) підручника історії українського й російського народів... Позитивні зміни в Україні відбудуться лише тоді, коли від влади буде усунуто посткомуністичну номенклатуру — потворний безнаціональний витвір більшовицького тоталітарного режиму.