Гостре передчуття біди вивело українців на Майдан. І, дякувати Богу, українська веселка не стала сірою... Поки що.
Ті ВОХРи, чий погляд 1987 року так налякав Леоніда Філатова, напевно, вже почили в бозі: майже двадцять років минуло. То що, проблема вирішилася сама собою? «Паротяг уже давно відгуркотів!..» — як висловився недавно в одній газеті доцент-правознавець, захищаючи колишніх членів КПРС від загрози люстрації.
Тоді чому дільничний лейтенант міліції, повісивши плакат «Так! Ющенко» у себе перед очима, за спиною тримає портрет Дзержинського? Що йому нашіптує у вухо «залізний Фелікс»? Цей молоденький дільничний упевнений у всевладді «органів»: ви, каже, можете не давати пояснень, це ваше конституційне право, але цією статтею Конституції користуються тільки злочинці. Мовляв, у міліцію без причин не викликають («органи не помиляються», «у нас даром не садять»). Звідки це в молодому хлопчаку, вчорашньому випускнику міліцейської академії? Від учителів, навчених тими самими відставними ВОХРами.
ПЕНСИОНЕРЫ
Сидят на дачах старенькие ВОХРы
И щурятся на солнце сквозь очки.
Послушаешь про них — так прямо волки,
А поглядишь — так ангелы почти.
Их добрые глаза — как два болотца —
Застенчиво мерцают из глазниц,
В них нет желанья с кем-нибудь бороться,
В них нет мечты кого-нибудь казнить.
Они не мстят, не злятся, не стращают,
Не обещают взять нас в оборот, —
Они великодушно нам прощают
Все камни в их увядший огород.
Да, был грешок… Такое было время…
И Сталин виноват, чего уж там!..
Да, многих жаль… И жаль того еврея,
Который оказался Мандельштам…
Послушать их — и сам начнешь стыдиться
За слов своих и мыслей прежний сор:
Нельзя во всех грехах винить статиста,
Коль был еще и главный режиссер.
…Но вдруг в глазу, сощуренном нестрого,
Слезящемся прозрачной милотой,
Сверкнет зрачок, опасный как острога.
Осмысленный. Жестокий. Молодой.
И в воздухе пахнет козлом и серой,
И загустеет магмою озон,
И радуга над речкой станет серой,
Как серые шлагбаумы у зон.
Собьются в кучу женщины и дети.
Завоют псы. Осыплются сады.
И жизнь на миг замрет на белом свете
От острого предчувствия беды.
По всей Руси — от Лены и до Волги —
Прокатятся подземные толчки
…Сидят на дачах старенькие ВОХРы
И щурятся на солнце сквозь очки…
1987
Час справді — найкращі ліки. Але тільки не проти ракової пухлини. Якщо вчасно не відтяти уражені органи, то не обсипався б наш «садок вишневий коло хати».