Ми любимо своїх дітей. Ми працюємо, хвилюємося, переживаємо, радіємо, сердимося, впадаємо у відчай, пишаємося. І все це для них, через них, заради них. А втім, рідко замислюємося про те, що наша любов може піти їм на шкоду.
Любов — ефемерна і нематеріальна, як кожне почуття. У чистому вигляді вона не може бути поганою або хорошою, корисною або шкідливою. А от вияви любові можуть бути різними і нерідко роблять нещасними й тих, на кого спрямоване це почуття, і тих, хто його відчуває. Чи можуть люблячі батьки завдати шкоди своїй дитині? Можуть, якщо не знають міри у своїй самовіддачі і самопожертві. Саме про таку палку любов кажуть: «усепоглинаюча». І тоді життя, прожите разом із дитиною, стає життям «замість». І неможливо зрозуміти: чи то батьки прагнуть прожити життя замість дитини, чи то її життям намагаються підмінити своє. У таких випадках психологи кажуть про хворобливу взаємозалежність, або симбіотичні стосунки.
Чи не схильні ви до симбіотичних стосунків зі своєю дитиною?
Симбіоз цілком виправданий у природі, коли організми співпрацюють з метою виживання. Однак в людських стосунках — це найчастіше ненормальне патологічне явище. До групи ризику потрапляють батьки пізнього довгожданого малюка; довго непрацюючі матері, котрі міцно «засіли» вдома; мами малят, які часто хворіють. Батьки зазвичай лише певною мірою можуть бути поглинені сином або дочкою. А от мати нерідко цілком підпорядковує своє існування дитині, відмовляючись від роботи, подруг, захоплень, особистого дозвілля, повноцінних стосунків із чоловіком чи нового заміжжя. Безсумнівно, провокуючим чинником може стати неповна родина, в якій усі душевні сили і серцеве тепло даруються єдиному чаду. Але з другого боку, жінки, котрі зациклилися на своїй дитині, фактично відривають чоловіка від сім’ї, зводячи його роль до добування коштів на хліб насущний. У результаті шлюб може розпастися або ж при формально повній сім’ї батько може бути психологічно відсутнім.
Назвемо деякі ознаки симбіотичних взаємин із дитиною: постійна тривога; оточення маляти підвищеною турботою; тотальний контроль; спроби повністю захистити її від життєвих труднощів і небезпек (найчастіше за все перебільшених); прагнення вирішувати за дитину її проблеми; небажання відпускати від себе; ревнощі до інших членів сім’ї (бабусь/дідусів, братів/сестер і навіть іншого з батьків); негативне ставлення навіть до потенційних друзів дитини аж до створення навколо неї вакууму; непомірні витрати часу та сил, які віддаються «розвитку» дочки або сина (численні секції, гуртки, студії тощо); особлива увага до всього, що має стосунок до здоров’я дитини (дієти, загартування, часті обстеження); підпорядкування інтересів усіх членів сім’ї реальним або мнимим інтересам маляти.
Життя матері, котра перебуває в симбіозі зі своєю дитиною, втрачає сенс, коли тієї немає поруч. І якщо малюк поїхав у табір, до бабусь-дідусів, потрапив у лікарню, мати відчуває болісний дискомфорт: «Душа не на місці»; «Блукаю з кімнати в кімнату — навколо порожньо»; «Нічим не можу зайнятися — все валиться з рук»; «Ввижаються всілякі жахіття»; «Телефоную щогодини — як він (вона) там» — от типові зізнання таких матерів психологу. У такій розповіді увесь час звучить «ми»: «ми не переносимо уколів», «ми не любимо кип’ячене молоко», «ми часто хворіємо», «у нас проблеми в школі». Коли дитина зовсім мала, це дуже розхоже формулювання. Та коли йдеться про 12-річного шибайголову чи 15-річну дівицю, то звучать такі висловлювання дуже комічно. Втім, психологам не до сміху — це серйозний симптом, який свідчить про нездорове ставлення матері до свого нащадка.
Дітям таке життя може бути навіть приємним і комфортним — не треба напружуватися, щоб освоювати кожен новий вид діяльності, думати, експериментувати, будувати взаємини з оточуючими. Усе вирішить мама: «не грай із цими — вони погані, не дружи з тими — вони дурні (багаті, бідні, хворі, несимпатичні)». Але результати не забаряться, і на консультації в психолога мати буде скаржитися: «нічого не хоче вдома робити», «навіть хліба відрізати не вміє», «вічно ходить у синцях», «з нього всі знущаються», «їй оголосили бойкот».
Багато що, звісно, залежить і від дитини — на щастя, бувають бунтарі від народження, котрі щогодини й щомиті борються за свою внутрішню незалежність і відвойовують право на власне життя.
Можливі негативні наслідки
В основі симбіотичних стосунків лежить недовіра до сил людини, яка дорослішає, її можливостей, неповага до її особистості. Мати прагне все робити за дитину. Не допомагати, вчити і підстраховувати, а робити замість неї. Це гальмує розвиток таких базових особистісних якостей, як відповідальність і самостійність. Дитина може так і не навчитися сама приймати рішення і прогнозувати результати своїх учинків; діяти в критичних ситуаціях і передбачати їх; не боятися помилитися і конструктивно реагувати на помилки; планувати час і розраховувати сили. У результаті вона ризикує вирости інфантильною, недовірливою, тривожною, несамостійною, невдячною; може відчувати складності з навчанням і у спілкуванні з однолітками.
У запущених випадках симбіотичні стосунки можуть призвести до відчуження дитини. У результаті формується неавтентична особистість. Така людина ніколи не зможе бути щасливою, адже повсякденні життєві проблеми і труднощі стають для неї чимось непереборним.
У перехідному віці, коли нормою є відділення особистості дитини від своїх батьків, вона може так і не відірватися від рідного гнізда, що згодом найзгубнішим чином позначиться на її особистому житті: вона може так і не одружитися чи не вийти заміж; не зуміти вибудувати сімейні стосунки; за перших труднощів утекти до мами. І хоча такі діти, здавалося б, без опору приймають сформовану ситуацію, однаково вони підсвідомо відчувають, що взаємини з матір’ю нездорові. Якщо ж їм так і не вдасться відірватися від неї, вони протягом усього свого життя мстяться їй за скалічену долю, «випиваючи кров по краплі».
Інша крайність — бурхливий підлітковий бунт, коли дитина з тріском ламає затісні рамки, в яких її прагнуть утримати, і рветься з дому в «справжнє» життя. Але через свою інфантильність, несамостійність і невміння спілкуватися з однолітками такий підліток більшою мірою піддається поганим впливам, що може привести його в сумнівну компанію, і як наслідок — пияцтво, наркоманія, кримінальна поведінка.
Мати зазвичай страждає не менше ніж дитина, замість якої хотіла прожити життя. Хоч як парадоксально, але за таких, здавалося б, близьких (ближче нікуди) відносин, згодом може з’явитися емоційне неприйняття матір’ю свого чада: у нього було вкладено стільки душевних і фізичних сил, що розчарування неминуче. Вкрай високий ступінь самовіддачі за умовчанням передбачає ідеальний результат, якому немає місця в реальному житті. У дитини практично немає шансів відповідати нафантазованому матір’ю образу. А якщо постійним фоном у взаєминах стає мотив «неоплаченого боргу», то це й зовсім погіршує ситуацію.
Окрім того, матір можуть очікувати біль за невдалу долю сина чи дочки; душевна пустка, коли дитина піде із сім’ї; нереалізованість у професійному плані; відчуття даремно прожитого життя; самота (навіть за формальної наявності чоловіка)...
Що робити, аби такого не сталося?
Найголовніше — розуміти, наскільки це небезпечно і для неї, і для вас. Важливо вірити дитині й у дитину — у її сили, здібності, гарні якості. Потрібно постійно придивлятися і дослухатися до свого сина чи дочки, ловити момент, коли дитина готова зробити наступний крок до самостійного життя, аби вчасно допомогти їй у цьому — підштовхнути, допомогти, відпустити. І водночас — наповнювати своє власне життя діяльністю, роботою, захопленнями, другою (третьою, четвертою, п’ятою...) дитиною. Не переймайтеся, що ви чогось недодаєте своєму сину чи дочці. Це не так — насправді ви даєте їй змогу навчитися приймати рішення без вас, помилятися, самому пожинати плоди своєї не зовсім правильної поведінки. Це так чудово, коли у дитини є можливість побути на самоті, подумати, помріяти, виявити ініціативу...
Здорові теплі взаємини між людьми можливі лише тоді, коли вони не «перевантажують» одне одного. Адже як зрозуміти, яке місце людина посідає у твоєму житті, коли не розлучатися з нею і не мати можливості скучити? Так уже виходить: щоб прожити життя разом із дитиною, не можна бути завжди поруч — потрібно давати їй свободу дій і право на свою життєтворчість.