Расул Гамзатов писав: «Хто в минуле вистрілить з пістолета, майбутнє в того вистрілить з гармати». Культура мусить збирати, накопичувати, дбати і пам’ятати. Тільки спираючись на досвід поколінь, маємо шанс зазирати в майбутнє і прогнозувати його. Дрібниць тут не буває. Торбинка з кількома старими фотографіями, знайдена на горищі сільської хати, в принципі, є не менш цінною, ніж мумія фараона.
Микола Бабак, художник-монументаліст із Черкас, пошуками та збиранням старих сільських фотографій займається давно, інтерпретує їх, використовуючи в оригінальних фотоінсталяціях.
Якось Людмила Семикіна — художниця-шістдесятниця та майстриня народних українських строїв, придбала у селі Дешки Богуславського району невеличку садибу. Серед покинутого начиння натрапила на архів селянської родини. Нібито нічого особливого — сімейні фотографії, різні квитанції... На ексклюзив претендує хіба що найстаріше фото 1926 року та записничок школяра, датований 1952 роком. Решта документів — свідки доби так званого розвинутого соціалізму.
Старі ліки, старий одяг... Але на горищі знайшла п’ять прялок, рубель, качалку, маслянку і багато іншого. «Тримаю як антикваріат і мрію про той день, коли прилаштую їх у власному інтер’єрі. І глеки залишилися... Якісь вони сіро-свинцеві, особливо колоритні. Навіть пощерблені і побиті, рідні мені». Розкішна горіхова лакована скриня, золотиста вся, здоровенна, наче святковий стіл. Інші — менші за розміром — сторожать десь комору чи закути. Такі ветхі, що ледве дихають. «Але я їх не позбулася. Вони — свідки великого життя...» Три дерев’яні довбні Людмила Миколаївна використовує для сухих квітів і зворушливо називає «красунями». Все це деталі, візуальні образи, що свідчать про час і стиль тодішнього життя. Так само як і занедбаний архів.
Перебираючи пожовклі фотографії й документи колишніх господарів, різні думки передумала: і про руйнівний плин часу, і про важку правду життя. Виховання спонукало тих людей ставитися до закону чесно і відповідально, навіть з острахом. Зберігали квитанції, аби довести, що сплатили навіть за останню дровеняку. Ось документ 1978 року про «самооподаткування»... Але ж це директива ще сталінської системи: «На підставі постанови ЦВК та РНК СРСР від 11 вересня 1937 року...» Моторошний документ. Означає, що бодай про людське око це законодавство не скасували ні за Хрущова, ні за Брежнєва. А на фотографіях переважно зафіксовано весілля та похорони — дві відправні точки життя...
Якийсь час Людмила Семикіна вагалась: що робити з цим архівом. Рішення прийшло, коли художниця потрапила на виставку Миколи Бабака. «Це така розкіш! У мене одразу відпали всі сумніви з приводу дешкинського архіву», — телефонувала мені схвильована Людмила Миколаївна...
Виставка фотоінсталяції «Небесна хроніка» тривала у Національному художньому музеї. Інтерпретація старовинних світлин, зібраних у наддніпрянських селах. Багаторазове укрупнення первісно невеличких фотокарток породило інший масштаб. Заломи, осипання, відбитки пальців... Те, що було непомітно в альбомі чи поміж безладного мотлоху, стало виразним на музейній стіні. Історія Черкащини двадцятого століття ніби оживає...
Микола Бабак вирішив стати збирачем та хранителем народного мистецтва років п’ятнадцять тому. Хоч як це дивно, але стимулом стала варшавська барахолка. Глянув — і вжахнувся. Скільки там ходило на руках української народної ікони! Автобусами вивозили з України... Відтоді почалося формування колекції ікони середнього Подніпров’я. «У мене є унікальні речі. До п’ятисот ікон». За ці роки пан Микола побував у багатьох експедиціях. Потрапляли до рук і архіви сільських фотографій. Бабак спочатку не вважав їх за цінність. Згодом зрозумів, що переступає через унікальний пласт культури.
Практично кожне українське село мало свого постійного літописця з фотооб’єктивом. Народження, весілля, похорони... «Всіх цих людей уже давно немає на світі. Тому виставка і називається «Небесна хроніка». Данина тій епосі, нашим батькам і дідам...»
Світлини говорять про те, що неможливо пояснити словами. У них заховано велич і крихку тендітність. Красу і убогість. Це насамперед сто-
сується сільських похоронів. Над труною, пліч-о-пліч, сірі свити і запнуті важкими хустками обличчя. І вона — покійниця. Наче спляча красуня. У високому вінку, заволоченій квітками сорочці — одязі, який готувався до шлюбу...
Яким чином можна нагромадити п’ять тисяч фотографій?
Процес колекціонування, виявляється, нелегкий. Особисті прохання й домовленості з людьми. Агенти, які їздять по селах... «Буває, хата вже в занепаді, розсипається, а ще щось висить на стінах... А завтра ж хтось байдужий забере і «розбазарить» по базарах, на кшталт варшавського...» Отже, сталих методів колекціонування немає. Будь-як, будь-яким чином, аби тільки річ потрапила до тебе... У тому, що Бабак людина пристрасна, я переконалась, коли згадала про «семикінський» архів... Особливо зацікавив колекціонера записничок школяра, датований п’ятдесят другим роком: «З малюночками футболістів? Супер...»
…Фотокартка з архіву Семикіної. Квітуче дерево, стіл під обрусом, жінки у барвистих хустках. Мабуть, готуються до якогось торжества. Трохи стривожені, напружені. Наче у них вкрай обмаль часу, а їх примушують усміхнутися для вічності... Те дерево, вісімдесятилітня груша-падалка, досі стоїть на подвір’ї. Ще живе і щоліта засипає плодом весь простір довкола.