Микола Михайлович із дочкою Катериною |
Помер академік Микола Михайлович Амосов — серце, що врятувало стільки сердець, зупинилося. Саме так він залишив цей світ.
Згадуючи його голос, усмішку, потиск невеликої руки, твердість характеру і волі, котрі містилися в тендітній, на перший погляд, амосовській особистості, раптом усвідомлюєш, що, здавалося б, довге життя, відведене Миколі Михайловичу, пролетіло, немов одна мить. Амосов не втомився від буття, хоч у новому столітті не раз казав, що старіння, на жаль, сумна доля. Та все ж до останніх хвилин його гаряче цікавив світ минулого та нинішнього, медицина, політика, філософія, література. І розум його був ясний й абсолютно продуктивний, як і раніше. Миколу Михайловича вразила не блокада духу, а збій серця. Тієї машини, котру він винайшов для інших. У сфері його розмірковувань була і проблема віри. До неї, як особистої переконаності, він ставився відсторонено, підкреслював величезне моральне, цілюще значення віри для суспільства. Один із нас розмовляв із Миколою Михайловичем про Сурозького Антонія, хірурга за початковою професією, котрий став видатним поборником Слова, рятівником душ. І Амосов мав намір прочитати Сурозького — «Про Зустріч...».
Єдиний безпартійний директор інституту за радянських часів. Він завжди був народним Лікарем — із великої літери. І через справу, яку підняв в Україні, й завдячуючи тій особливій кришталевій моральності та тому повному несприйнятті меркантильності в медицині. Власне, він був її ідеалом, і, може, лікарською заповіддю суспільства має залишитися той світлий приклад лікувати за Амосовим.
Славою він не обділений, але був до неї байдужий. Вічний книжник, розумна натура від природи, Микола Михайлович був простий тією особливою простотою, яка притаманна справжньому інтелігенту. Було йому дано окрім дару хірурга великий літературний дар. Після легендарної книги «Мислі і серце», перекладеної на безліч мов, яка несла неповторну точність і лаконічність, він ще написав багато про себе і про свою епоху, про складний життєвий шлях і своє життєве кредо, що йде від матері — сільської акушерки, котра не втратила жодної породіллі, й передала синові святе ставлення до людського життя. Письмо його талановите, а сама проза дихає духом людини найвищої проби. Сьогодні нам залишається знову вчитатися в його сповідальні книги.
Минуле, яке із нами
Понад вісім десятиріч у ХХ столітті і перші роки нового тисячоліття — такою вже є історія хронології життя Миколи Амосова, нашого неповторного мудрого сучасника. Він був видатним хірургом зі світовим ім’ям, біокібернетиком, який заснував у країні нову галузь знань, оригінальним мислителем, талановитим письменником. Причому саме ця остання його іпостась, хоч як парадоксально, у феномені Амосова настільки ж важлива, як дар та пристрасть хірурга. Завдяки винятково оригінальному, суто амосовському володінню словом, хірургічній чіткості думки він залишив нам панораму епохи у віддзеркаленні власних пошуків і здобутків, роздумів і переживань. Рядки його звернені насамперед до сучасників, супутників по життю. Однак тепер із глибокою ясністю усвідомлюєш, що це і звід честі та совісності для нащадків.
У книгах, які залишив нам Микола Амосов, розповідь про свою професійну діяльність, науку та творчість, про нескінченні, іноді болісні переоцінки і сумніви, органічно пов’язані з тією жорсткою і найчастіше трагічною канвою минулого часу, про який за всіх успіхів і досягнень можна сказати — неоднозначне двадцяте століття. Але в цьому столітті були свої подвижники, і один із них, насамперед у сфері хірургії раніше невиліковних хвороб — Микола Амосов.
І ще одне. Примітно, що одну зі своїх останніх книг, про яку хочеться сказати окремо, Микола Михайлович починає зі звертання до читача, бажаючи випередити запитання: «Для чого пишу?» На нього він дає відповідь пряму і лаконічну: «Пишу для самовираження. Пишу тому, що мені 87 років і боюся відірватися від пам’яті, аби не втратити себе перед кінцем. Поскаржуся: погано залишитися без справи, навіть у старості. Начебто є ще сила, але вже знаєш: кінець близький, майбутнього немає. Значної справи не зробиш. Залишаються роздуми і минуле».
Саме так — минуле не лише як колишнє, а й як предмет розмірковувань. Відмінність останніх від інших численних мемуарів і псевдомемуарів у тому, що до амосовського кредо цілком підходить єдино прийнятна максима: «Правда, нічого, окрім правди».
Свого часу Олександр Твардовський боровся, щоб у спогадах сучасників фіксувалося те, що було і є насправді, а не в наших уявленнях, декретованих «згори». Цьому повною мірою відповідають амосовські книги — чесний літопис свого часу. І нехай буде дозволено порівняти його в цьому сенсі з Миколою Карамзіним. Сам він, звісно, так себе не кваліфікував, але так вийшло.
Дні та ночі за комп’ютером
Одна з останніх амосовських книг із воістину драматичною долею — «Голоси часів». Назва начебто гарна й у вічі впадає, але придумана, коли майже чотириста сторінок на комп’ютері були вже набрані. Тут є свій сюжет. Микола Михайлович збирався до свого 85-річчя підготувати спогади, включивши в них і фронтові записки, і розділи з «Книги про щастя та нещастя». І тут один із нас сказав Амосову, що є видавець і видавництво, готові досить швидко опублікувати такий твір, причому безоплатно. Наставав вже час спонсорів. Микола Михайлович захопився цією ідеєю і цілими днями писав, поставивши одну умову: книга має вийти до 6 грудня 1998 року — дня його 85-річчя. У спільній розмові (оскільки одному з нас було запропоновано написати передмову) і народилася назва книги.
Спостерігаючи, як працював над спогадами Микола Михайлович, не можна було не дійти висновку — ось вона творчість до гарячого поту. Амосов і тут залишався Амосовим, підсвідомо відтворюючи сублімацію втраченої хірургії. «Операції сняться мені ночами», — зізнався якось він. Хай там як, автор практично вклався в термін. І раптом почало, ніби фатально, підводити серце. Якось увечері він зателефонував і сказав, що їде до Німеччини для операції на серці, оскільки зі стенокардією справлятися далі не може... Майбутнє книги, якщо все складеться невдало, доручає «ініціаторам заміру»...
Операція, як відомо, пройшла благополучно. Микола Михайлович написав ще один, заключний, розділ, у якому розповів про операцію і перебування в німецькій клініці. Потім «Голоси часів» були перевидані в Москві, а незабаром Амосов створив й інтернет-версію. Пізніше виникла ідея випустити її окремою книгою, що і було зроблено за спонсорської підтримки родича автора Олександра Бритека і видавництва «Вища школа». Всі видання дуже швидко стали бібліографічною рідкістю. Втім, як й інші літературні праці, що вийшли з-під пера Амосова й опубліковані за останні п’ять десятків років більш ніж тридцятьма мовами.
«Голоси часів» серед амосовських публікацій особлива книга — сповідальна і довірча за своєю тональністю, як завжди чесна і пряма за змістом, що органічно притаманне автору. Книга емоційна в частині роздумів про швидкоплинність життя, вік, еволюцію поглядів на минуле, теперішнє, майбутнє. А ще в частині експерименту, проведеного на собі автором, про зміст якого чув багато хто, і котрий ось уже скільки років викликає підвищений інтерес наукової та широкої громадськості. Ідея його постановки, конкретна реалізація її в наступному, результати, отримані на різних етапах проведення експерименту, — предмет докладного розгляду, фізіологічного трактування і клінічних роздумів не лише у виданні, про яке йдеться, а й у попередніх його книгах — «Подолання старості», що вийшла в Москві, і «Здоров’я», виданої в Києві. А ще раніше з’явився ряд публікацій М.Амосова, у яких аргументувалися концепції й уявлення, висунуті ним в останні роки як результат наукових спостережень, пошуків і роздумів, і як результат різнобічного і багаторічного лікарського досвіду. Це невеликі за обсягом, але дуже ємні за змістом «Кредо» і «Мій світогляд», а також видана завдяки зусиллям київського видавця В.Красникова книга «Розум, людина, суспільство, майбутнє». Про останню вже писалося в пресі, у тому числі й одним із авторів цього нарису.
Той, хто прочитав чи ще прочитає мемуари Амосова, складе про них своє враження. Але при цьому можна не сумніватися: читачі будуть одностайні в тому, що хоча все викладене автором носить особистісний характер, вони, безсумнівно, прикмета свого часу. І не тільки. Адже є ще спільне прагнення у людей минулого і нинішнього сторіч звернутися і до часів прийдешніх. Один із спільних наших із Миколою Михайловичем друзів, який настільки раптово пішов із життя, блискучий вчений-фізіолог і геронтолог зі світовим ім’ям Володимир Фролькіс, сформулював разюче точно й образно таку думку: «Час нескінченний, безповоротний, безупинний, і лише людина робить мітки — години, дні, роки, століття, тисячоліття. Коли 31 грудня буде зірвано останній листок календаря і настане нове століття, нове тисячоліття, ніщо не зміниться в нескінченному плині часу. Проте для свідомості людини це нова епоха, і далі буде вестися відлік подій «до того» і «після того». Звідси правомірний інтерес до проблем найближчого і віддаленого майбутнього». Що можна тут додати? Хіба лише те, що всі ми сподіваємося у недалекому майбутньому «...жити в хорошому суспільстві, аби отримати віддачу, коли робиш добро... Що стосується щастя, то це залежить від того, чи зуміють люди знайти компроміси розуму та біології». Це судження з невеликого, раніше вже згадуваного амосовського нарису «Кредо».
Можливо, таке прагнення багато в чому спонукало Миколу Михайловича в останні роки поділитися своїми спогадами.
Кількість здоров’я
У книзі «Спізнілі нотатки», що належить перу одного з авторів цього нарису, є розділ «Афоризми Амосова». Ось два з них: «Розумне поєднання, необхідне для збереження та зміцнення здоров’я, таке: правильний гігієнічний режим, фізичні навантаження, обмеження в їжі». І зовсім інше: «Лише через сумний досвід відстоюється золотий фонд медицини».
Сумний досвід кардіохірурга... Саме він спонукав Амосова написати легендарні «Мислі і серце», названі газетою «Нью-Йорк таймс» сповіддю правдошукача, від якої волосся стає дибки. Напевно, неприйняття хвороб та людської недбалості до здоров’я і спонукали Амосова перетворитися на пропагандиста «вимірюваного здоров’я». Його численні публічні виступи і книги на ці теми вийшли мільйонними накладами, і якщо хтось і зміг на континенті лінощів та панування шкідливих звичок спонукати людей до дотримання хоча б деяких постулатів профілактики, то це саме Амосов.
Тут саме місце сказати про амосовську концепцію здоров’я як «резервних потужностей» клітин, органів, цілого організму. Микола Михайлович звертає увагу на те, що в науковій медицині досі, по суті, відсутнє чітке визначення здоров’я. У нинішньому розумінні здоров’я — це суто якісне поняття «норми», котре визначається на основі статистики, що, у принципі, правомірно. Але ж слід оцінювати й те, що відбувається, коли нормальні умови змінюються і тим самим виникає реальна загроза хвороби. Тому дуже важливо знати саме про кількість здоров’я. Вимірюючи, його можна оцінювати: багато здоров’я — менша ймовірність розвитку хвороби, мало здоров’я — у наявності переддень хвороби. На жаль, подібні оцінки практично не проводяться. У свідомості загалу й лікарів, як і раніше, утверджується погляд, що «...людська природа вкрай недосконала, що людина вразлива і немічна», а тому потребує постійної лікарської допомоги. М.Амосов наполегливо звертав увагу на те, що у нас під медициною розуміють переважно лікування хвороб. Тим часом, якщо не тільки риторично проголошувати верховенство профілактичного напряму медицини, а зайнятися здоров’ям здорових, то це і буде найефективнішим попередженням хвороб.
І першим піддослідним, чиє здоров’я почало вимірюватися, був сам Микола Михайлович. Звісно ж, його безприкладний експеримент — наскільки вдається відсунути старіння як гальмо активного життя, — великий психологічний виклик скептицизму людства. Але, звикнувши працювати з цифрами і числами як з об’єктивом життя, Микола Михайлович усупереч хаотичності нашого буття закликав не ставитися до здоров’я зверхньо. Напевно, і ця частина його спадщини безцінна. Вона, до речі, становить вагому частину останнього великого його видання — «Енциклопедії Амосова». Про цю книгу він писав, що збентежений її назвою, узятою видавництвом. Але тепер ця формула звучить пророчо — «Енциклопедії Амосова», на відміну від різноманітних навколомедичних видань, судилося навчати людей здоров’ю. І не тільки. Адже тут, як і в попередніх своїх книгах, про які йшлося, Микола Михайлович долучає нас до роздуму і над вічними істинами, а також нинішніми проблемами, що носять глобальний характер. Це розмірковування про Бога, про складність світу, про процес дозрівання цивілізацій, про глобалізацію міжнародних зв’язків, про однополюсний світ, про інші проблеми людства, у тому числі не лише про здоров’я та науку, а й про війни.
Завжди в Амосова органічно поєднувався розгляд універсальних і принципових положень лікувальної та профілактичної медицини із сучасними аспектами соціології, філософії, етики.
«Дивовижна була людина...»
Так сказав Микола Михайлович, не схильний до похвал, про Володимира Фролькіса. У своєму геріатричному дрейфі, у досить плідному прагненні довести (і це при трьох замінах кардіостимулятора), що м’язове наднавантаження, очевидно, обновляє і нервові клітини, Микола Амосов завжди відчутно асоціював «Експеримент» із роботами Володимира Фролькіса, із його ідеєю вітаукту, «внутрішнього еліксиру» життя... Їм було неймовірно цікаво разом. Фролькіс пішов три роки тому, їх поховано на Байковому зовсім недалеко. Володимир Фролькіс не прочитає амосовських рядків про себе, а Амосов — нашої епітафії. Та все ж, все ж... Наведемо тут амосовські рядки зі згаданого вище нарису: «Не можу сказати, що він був мені близьким другом. Я навіть жодного разу не був у нього вдома. Навіть звертання на «ти» між нами не дійшло до повного автоматизму. Погляньте, адже як жахливо влаштований світ. Живе людина-інтелектуал. У корі її мозку безперервно йде робота, будуються моделі у свідомості та підсвідомості. Йде творчість одночасно по багатьох каналах. Лише мала частина з них устигає укріпитися поза мозком, вихлюпнутися назовні. І от — смерть. Немовби пожежа в бібліотеці. Ні, навіть гірше — у науковому інституті — не лише книги, а й лабораторії згоріли, і навіть працівники! Вмить усе зникло! Інформації, ідеї, думки перетворилися на купки попелу. На безлику матерію...»
Зазвичай у книгах спогадів про їхніх героїв пишуть утішливо — «залишився в наших серцях, житиме у справах учнів...» Можливо. Але тільки Амосов написав про все це інакше, як насправді думав.
«Світогляд» у слабнучих руках
В останній місяць Микола Михайлович зізнавався, що погано почувається, дійшовши сумного висновку: вік — це іноді і хвороба. Ні, вік не зачепив його розуму, він залишався, як і колись, дивовижно ясним і реалістичним. Але подавало якісь ознаки капітуляції серце. Хтось, можливо, скаже: навіщо, мовляв, оперувався? Щоб жити і боротися. Операція, проведена професором Керфером, виправдала себе, ніби ставши додатковим «вічним двигуном» для продовження безпрецедентного експерименту, де досліджуваний і дослідник — одна особа.
Та все ж кількісно хвороба переходила в якість... Залишався лише «цілитель», який не зраджує — клавіатура комп’ютера! Долаючи атаки слабості, Микола Михайлович переробляв для Інтернету один із розділів своєї «Енциклопедії» — «Світогляд». Він палко мріяв побачити цю невелику книгу не лише в Інтернеті, а й опублікованою, щоб іще пахла свіжою друкарською фарбою. І це збулося. Нам він надписав: «Ще один «Світогляд». Він і госпіталізацію в кардіологічне відділення відкладав до останнього дня, бо додому мали принести новинку. Таким дорогим був йому цей останній задум...
Світогляд Амосова залишився світу. У цьому останньому його заголовку — ціла планета мудрості, любові, дієвого співчуття, герцю зі смертю. Як лікар академік Амосов був, мабуть, абсолютом, і якщо уявити собі професійний і моральний ідеал медицини, він має прозвучати так — «Лікувати за Амосовим».
Та є й інший, ще більш зобов’язуючий, тепер вічний його заклик — «Жити за Амосовим». Чи зуміємо?