Ні, розумом не те що Росію, але й Італію не збагнути! Особливо у спорті. Тут завжди хтось виграє, хтось поступається. Он скільки разів наші кращі футбольні команди зазнавали поразки від явних слабачків — і ніхто навіть гадки не мав, щоб змінити головного тренера. У нас він — як святість, завжди непогрішний і не підлягає критиці. Це у них ледь що не так — зразу у відставку. На догоду примхливій публіці, яка платить за видовище чималі гроші.
Цими днями така доля спіткала Альберто Малезані. Ще недавно йому, тренерові «Парми», співали осанну, а після домашньої поразки його команди від такої собі «Реджини» з рахунком 0:2 від послуг Малезані тут же відмовились. Клуб запросив на його місце Арріго Саккі, який вже тренував «жовто-голубих» із 1985 по 1987 рік. Саккі зажив доброї слави у «Мілані», коли той на межі 80—90 років був законодавцем моди в європейському футболі. Він непогано зарекомендував себе і в національній збірній. На чемпіонаті світу в 1994 році італійці дійшли до фіналу, де поступилися бразильцям у серії післяматчових пенальті. Тепер від Арріго Саккі фани «Парми» вимагатимуть тільки перемоги. Чи пощастить відомому тренерові?
Як би там не склалося, але наставники італійських команд можуть іноді позаздрити нашим і пошкодувати, що не мають таких терплячих вболівальників. Правда, невдача римського «Лаціо» у зустрічі з «Наполі» лише допомогла його головному тренерові шведу Свену-Горану Ерікссону швидше позбутися своїх обов’язків на Піренеях. Тепер він зможе приступити до роботи із збірною Англії. Новим керманичем «Лаціо» призначено Діно Дзоффа, який виконував обов’язки віце-президента цього клубу. Варто нагадати, що під його керівництвом збірна Італії дійшла до фіналу торішнього чемпіонату Європи, але там поступилася французам. Після цього Дзоффа був змушений залишити головну команду країни. Чи довго тепер шануватимуть його вболівальники «Лаціо»?
За грою згадуваних та інших відомих європейських команд ми надіємося знову спостерігати по телевізору. І тут доводиться тільки жалкувати, що наші телеканали так рідко практикують трансляцію матчів чемпіонату України. Якщо київське «Динамо» і донецький «Шахтар» ще потрапляють на голубі екрани, то інші команди (за винятком зустрічей з лідерами) — майже ніколи. Звичайно, воно не всім цікаво дивитись нудьгуватий поєдинок, скажімо, нинішньої полтавської «Ворскли» й алчевської «Сталі» та ще й слухати далеко не професійні коментарі. Однак, частково від того він і нудний, що гравці не відчувають моральної відповідальності, бо за їхніми діями не стежить багатотисячне око вболівальника.
Між іншим, не слід забувати, що телебачення має ще й велику виховну силу. Це стосується і спортсменів, і глядачів.
Згадайте, як іноді соромно на стадіоні за футболістів і навіть деяких тренерів. Особливо коли сидиш у перших рядах на затишному «Динамо» і чуєш лексику гравців. Чи ж треба дивуватися, що після матчу подібною мовою висловлюють свої почуття юні фани — вони наслідують своїх кумирів. На жаль, наші судді досі не дуже активно воювали з лихослів’ям під час матчу. Адже якщо подібне трапляється на європейських стадіонах, там за нецензурне слово чи непристойний жест арбітри рішуче показують червону карточку, а то й до суду доходить. Якби наші футболісти відчували на собі ще й око телекамери, то мусили б контролювати свої слова і пам’ятати, що вони не на полі безлюдного стадіону.
Як-не-як, а для шанувальників футболу кожен матч — це справжній спектакль. І на стадіоні вони хочуть почувати себе не гірше, ніж у театрі. Зрештою, за це вони платять гроші.
Мабуть, давно назріла потреба мати в Україні телеканал, який би не встрявав у політичні суперечки, а спеціалізувався винятково на спортивній тематиці — щось схоже на «Євроспорт». Тоді легше було б готувати відповідних телеоператорів і не менш професійних телекоментаторів, популяризувати і футбол, і всі інші види спорту. Одним словом — зробити розвиток професійного і любительського спорту справою справді державної ваги.