Цілий місяць дочка-школярка переконувала батьків, ніби вона стала переможницею міської олімпіади. Виявилося, збрехала. Син обдурив батька, тишком провівши в себе вдома вечірку, коли батьки були відсутні. Семикласниця переконувала маму, що поїде на вихідні до бабусі в Білу Церкву. Збрехала, тому що з компанією однолітків ходила в турпохід. Зникли гроші, 180 гривень, і батьки злякалися: чи не забралися до будинку злодії? З’ясувалося, їхній син-шестикласник купив собі ролики й тепер катається таємно від батьків... Чому діти брешуть? Що це, хвороба віку? Чому дитина нерідко віддає перевагу вигаданому світу, а не реальному? А може, на брехню її штовхає злий намір або вигода?
Добре пам’ятаю, як у нашій бібліотеці в дитбудинку щоп’ятниці встановлювали пересувку й крутили кіно. «Чапаєва» показували разів тридцять, не менше, і багато хто з нас, хлопчаків, знав картину напам’ять і на сеанс ходили не завжди. Однак потім обов’язково запитували в тих, хто щойно переглянув фільм: «Загинув?» — «Загинув». — «І в нас загинув... А от Колька казав, що на його сеансі виплив...» Усі знали, що Колька бреше, та всі йому заздрили: а раптом каже правду?
Дитина інстинктивно тягнеться до добра й справедливості, особливо коли потрапляє в нетрі невигаданого життя, в якому добро й запізнюється, і помиляється адресою, а в деяких випадках просто не приходить, ніби забувши про свій обов’язок розправлятися зі злом. Та, на жаль, дитинство супроводжує нас не так довго, як хотілося б. І поступово дитяча наївність перетворюється на обмеженість, а святе бажання справедливості — на звичайну самооборону, коли людина схожа вже не на малу дитину, а на дорослого страуса. І хочеться їй, щоб усе на світі було добре з допомогою того, що голову сховати під крило й думати про досконалість навколишнього світу, закривши очі.
Так, діти брешуть, а нам, дорослим, треба навчитися розрізняти «справжню» брехню — заради досягнення власних цілей, заради отримання від брехні якоїсь конкретної вигоди й брехню уявну — здатність сприймати події не такими, які вони є насправді, а такими, якими їх хотілося б бачити. Коли така дитина фантазує, то ототожнює себе з іншими людьми, наприклад, із героями мультфільмів або комп’ютерних ігор, вона не завжди відокремлює світ своїх мрій від реальних подій.
Дитячі фантазії — це щось на зразок міфу про Карлсона. Малюкові справді потрібен Карлсон, і що раніше батьки зрозуміють, як він потрібен дитині, тим ліпше... А щоб зробити світ дитини реалістичнішим, треба спрямувати її творчу енергію в інше русло, допомогти їй розкритися. Добре, якщо мама скаже дитині про його фантазії: «Слухай, як цікаво! Напиши про це». І запропонує записати в щоденнику свої враження та переживання. Може вийти справжній літературний твір. «Як здорово ти зробив, як цікаво розповів!» — має почути дитина. Тим самим мати побудує місток між духовним світом своїм і сина. Ілюзії, змішані з реальністю, перетворяться на художню вигадку.
Крім того, певне, у кожної дитини має бути все-таки свій власний, нехай і фантастичний, світ, який допоможе йому не почуватися неповноцінним поруч із дорослими. От чому фантазії дитини — це, часто, ще й спроба створити свою таємницю, тим самим відгородившись від батьків. Дитині потрібна таємниця — навіть для підвищення цінності своєї особистості.
Однак надто часто брехати дітей змушують обставини, в які вони потрапляють. Діти брешуть залежно від того, чи багато чого в кожній конкретній ситуації поставлено на кін.
Щойно дитина починає розуміти, що може збрехати й при цьому залишитися неспійманою, перед нею вперше постає проблема вибору: казати батькам правду або ні. Обдурюючи нас, дитина реалізує право на своє приватне, у чомусь окреме від батьків життя. Хоч чим така неправда була продиктована б, дорослі сприймають її як зрадництво, вона руйнує атмосферу довіри в сім’ї. Та чи не бувають винні в цьому самі батьки? Адже якщо дорослі брешуть, то й діти брешуть. Якщо ви подаєте неправдиві дані в податковій декларації, то спробуйте пояснити дитині, на очах якої це відбувається, що вона не має права шахраювати зі шкільними завданнями.
Діти часто брешуть через ті самі наміри, що й дорослі: приховати, обдурити, домогтися свого. Однак дивляться ті й інші на неправду по-різному. І взагалі, діти й дорослі на світ дивляться неоднаково. Уявіть, у вашу сім’ю потихеньку втирається злодій і грабіжник. Квартири в сусідніх під’їздах (природно ті, що багатші) він уже обчистив, а тепер підбирається до вас. У сім’ї зростає дочка-наречена. Довідавшись про спосіб життя бандита, вона не йде до міліції й навіть не повідомляє про відкриття батькам, а вирішує тікати з ним і таємно обвінчатися, тому що він чарівливий і страждає. Ви не в захопленні від її піднесеної натури? Однак, коли ви були дитиною й читали «Дубровського», така романтика вам подобалася.
Батьки мають розібратися в тому, чому їм хочуть сказати неправду. А вже після цього думати, як брехню припинити, що їй протиставити. Отож, якщо син бреше, то батькам слід подумати над тим, чи не залякали вони чимось його. Причому свій учинок він оцінює інакше, ніж дорослі, й тому покарання може вважати несправедливим. Інша причина брехні чи нещирості — діти, особливо підлітки, прагнуть більшої незалежності від світу дорослих, навіть від найближчих людей.
Насамперед батьки мають зрозуміти мотиви брехні. А зрозумівши, постаратися пояснити дитині, що мети, якої вона домагається, можна досягти й не обдурюючи. У тому випадку, звичайно, якщо ця мета гідна. Спробуйте, хоч як це важко, побачити світ очима вашої дитини. Покажіть їй, що готові її вибачити.
Як «допитувати» брехуна? Певне, не слід ставити питання прямолінійно: «Ти пив що-небудь алкогольне в гостях?» Тут легко нарватися на брехню, спротив. Та якщо розпочати спокійно, здалеку: «Де ти був?», «Що ти там робив?» — є чималі шанси отримати чесну відповідь.
Діти дуже швидко розуміють, що якщо «предки не в настрої», їм ліпше під руку не потрапляти, а якщо все гаразд — тоді можна й у кіно безкарно змотатися, й замість хліба морозиво, а то й пива купити. Діти — просто генії пристосовництва.
Вони бачать, що брешуть не лише батьки, а й учителі. Дев’ятикласник, мій сусід, якось сказав: «Я б розставив для вчителів детектори брехні. Ніхто так не бреше, як вони, переконуючи нас у тому, що найбільше на світі люблять правду». Ну а батько трьох школярок, з яким ми цілий вечір проговорили про реформу освіти, зауважив: «У мене склалося враження, що багато вчителів переродилися на даішників: «Чому ремінь не пристебнутий? Чому виправлення? Чому пропущена кома? Їздити не вмієте! Ваші права». Потім дружина кудись пішла, щось там комусь дала, і «права» повертають».
Зрозуміло, зустрічаються серед дітей патологічні брехуни, з якими боротися немає сенсу, це їхня природжена властивість (у медицині вона називається синдром Мюнхгаузена). Та дітей із такою недугою дуже мало (два-три на 10 тисяч). Здебільшого брехати діти вчаться в дорослих.
А дорослі... Придивіться до себе й своїх близьких. Ми нічого не прощаємо дітям. Ні найменшої провини, ні мінімального відступу від якихось ідеальних, ніким по-справжньому не виконуваних норм і правил. У країні, де ніколи жодний закон не сприймали всерйоз, отже, і не виконували, де, мабуть, жодний дорослий давно не жив і не живе за голосно проголошеними правилами, де ледь не всі, від тата до класного керівника, можуть обдурити, якщо зможуть, дитині кроку не дадуть зробити без зауваження.
Адже хоча життя таке важке, сповнене поганими прикладами, хтось має вселяти в дітей надію, віру в правду, в можливості людини. Адже лише вбогий, недоумкуватий вихователь захлинається від істерики: «Дурень ти! Ідіот! Брехун нещасний! Нічого з тебе не вийде!» Хороший, мудрий знає, як потрібна дитині патетика очікування від нього найпрекрасніших справ і вчинків. Звідси й інша розмова: «Чому ти вирішив, що в тебе це не вийде? Слід лише дуже захотіти, постаратися, й усе буде гаразд».
Що ж до дітей, то діти — завжди діти. На одному шкільному КВНі висів плакат: «Дитино! Бережи нерви своїх батьків: не розповідай їм правду про своє навчання в класі»...