Цю жінку знаю вже 32 роки. 1970-го на київський семінар для поетів-початківців вона привезла із Куянівки на Сумщині свою доньку. Наталка Білоцерківець, дев’ятикласниця, не знала тоді, що стане відомою українською поетесою. Так я познайомилася з нею та її мамою, Анастасією Іванівною Лисивець. Життя її по-своєму страшне й по-своєму красиве, невіддільне від долі рідного народу.
Вона, дванадцятирічна, стояла на хисткій дерев’яній трибуні боса. Тремтіла від холоду. Було 7 листопада 1934 року. Це її, школярку-відмінницю, на очах якої померли від голодомору батьки, сестричка й братик, напіввимерли рідне й сусідні села, «нагородили» виступом на честь «Великого Жовтня». «Ти запам’ятай, що треба говорити про наше щасливе життя, про колгоспний лад, який приніс щастя селянам, про партію більшовиків». І вона виступала, переминаючись із ноги на ногу, цокочучи зубами.
«Я народилася в люті морози кінця 1922 року в селі Березань на Київщині. Мій батько Лисивець Іван Григорович, син селянина і сам селянин, умів господарювати і охоче трудився. Любив орати, сіяти, косити, пасти і доглядати коней, умів колоти кабанів, сушити сіно, молоти і віяти, любив смачний свіжоспечений хліб, гарячий борщ і молоко з-під корови…» Так почала свої спогади ця жінка. Забігаючи наперед, скажу: доля Анастасії Іванівни багато в чомусь схожа — за драматизмом, навіть трагізмом — на долі сотень людей, які вчора називалися радянськими. Але вона в свої майже вісімдесят разюче відрізняється від багатьох тим, що не тужить за минулим, де була (коли була) ковбаса за 2.20. Може, тому, що завжди намагалася осмислити, що відбувається з нею і з країною, де судилося жити. Запитую: що б сказали, якби вам надали можливість виступити перед всім українським народом? «Ми маємо незалежну українську державу, бережімо і шануймо її, як треба, то й борімося за її утвердження, не жаліючи свого життя. Тільки, дорогі рідні люди, не дозволяйте знущатися маніпуляторам і запроданцям, які торгують словом «незалежність» і нахабно продовжують нищити все українське. При владі поки що не демократи, а ті самі, що були до незалежності і мучили нас, називали любов до свого народу буржуазним націоналізмом. Люди, не заплющуйте очей, не плутайте грішне з праведним, думайте і станьте на захист рідної України».
Незрозуміла своїм запалом для ровесників і молодших, безхитрісна, відкрита й донині небайдужа до всього, що діється в Україні і світі. Їй та її чоловікові ледве вистачає на хліб і ліки, а вона не спить, думу думає про свою Україну. Отака дивна людина.
* * *
Якщо ландшафт і формує національний характер, то чому — не у всіх? Виростала Анастасія у типовій українській родині на Київщині. Мати працювала багато й тяжко, хоч була маленька і «завжди якась усміхнена в собі». Дівчинка — в безкінечній роботі змалку, як було заведено. Та пригадує: любила розказувати самій собі казки й страшні історії, співала пісень, які запам’ятала від матері або дівчат на вулиці. Пригадує надзвичайно красиві тодішні пейзажі, не зіпсовані людиною, — дуже українські, якісь душевні. Звичайно, жити було тяжко, але ж не голодували.
Настав час колективізації. Батько захопився ідеями колективного господарювання — як їх подавали заїжджі агітатори. Товариство спільного обробітку землі, ТСОЗ, вирішили організувати в степу за Березанню. Батько сам добровільно вирішив туди переселитися. Першим і подав заяву до колгоспу. Повірив, наївний, ще й інших переконував. У перші ж колгоспні дні відвів своїх доглянутих коней до колгоспної стайні. Надлам стався, коли пересвідчився: коні голодували, хворіли й здихали. Щодня вивозили кінські трупи в скотомогильник. «Як побачив він свою кобилу і лошицю в колгоспній стайні, як заіржали вони до нього страдницькими голосами — схопив їх батько, голодних і брудних, і повів додому. Вимів повітку, наклав коням соломи, почистив і нагодував, а потім плакав, розчісуючи білій улюблениці-кобилі гриву гребінкою. Батько розказав матері, що кобила теж плакала». Словом, вийшов він із колгоспу. Почали допікати активісти. «Коли б оце не ви, діти, пішов би я з села світ за очі».
Порядку в колгоспі не було. Збіжжя, буряки, капуста, картопля гнила на полях. Люди не знали, що робити. Почалися арешти: розкуркулювали тих, хто не йшов до колгоспу. Уповноважені приходили зграями, забирали все до крихти з комор і хат, сміючись: «Це наша влада прийшла». Влітку 1932 року в Лисивців забрали корову й кобилу — зразу на бойню, щоб хазяїн «не вкрав».
* * *
Настуся добре вчилася, була кмітливою. До школи ходила й молодша сестра Галя. Підростали й хлопчики, Василько та Миколка. Якось прийшла бригада активістів, вчинила «трус». Забрали навіть стовчене пшоно, що мати в «рукавчик» поклала й заховала під подушку дитині, забрали навіть мички, не залишили й жмені борошна в ночовках. Ще й перекинули горщик із борщем, коли мати почала голосити.
Сім’я була приречена. Батько затявся й не йшов до колгоспу. Зчорнів, посивів, випали зуби. «Ми не одні такі були. Помирала з голоду сім’я дядька Петра, батькового брата, помирала на Кубані тітка Варка, батькова сестра. Голодували й колгоспники, й одноосібники. Не голодували тільки активісти, які понатягували людського добра до себе».
Настала зима 1932—33 року. Пригадує Анастасія Іванівна: батько молився Богу, як ніколи. У Березані було три церкви, їх саме руйнували, ламали хрести, розбивали ікони.
Настя вірила в ленінські заповіти. Стала піонеркою. Але ще юну душу гризли сумніви: невже немає єдиної правди?
Взимку 33-го викликали батька, як чимало інших чоловіків, погнали в Дарницю на роботу в лісі. Працював він там чесно, сподіваючись, що якнайшвидше відпустять до голодних чотирьох дітей і жінки. Він уже надумався їхати з сім’єю на Донбас, аби якось вижити. Нарешті відпустили його перевідати родину. По дорозі, лютого холоду, простудився. І, діставшись додому, тяжко захворів і помер.
Дотягнула сім’я без годувальника до Великодня. Мати вирішила йти з дітьми в колгосп. «Так ми стали колгоспниками четвертого березанського колгоспу імені ДПУ…»
* * *
Але голодувати не перестали. Була весна 33-го. Обдирали липові гілочки, мішали з половою, яку крали у свинарнику або на смітнику. У колгоспі здихали коні, корови, лошата, свині. Голодні люди накидалися на дохлятину, їли вареною і сирою. Їли й помирали.
Мати не знала, чим нагодувати дітей, особливо найменшого Василька, «в якого голубі очі так позападали, зробилися такими великими і страшними, що ми, старші, боялися погляду його очей».
Люди в Березані мерли, як мухи. Бувало, в одну могилу на кладовищі клали по декілька чоловік, без труни, без панахиди. Що говорити — нині начебто всі знають про голодомор. Але, на жаль, недавній наш досвід не робить нас мудрішими. Запам’ятала Настя і такий епізод. Пішла до бригадира додому випросити, щоб послав на трудодень. «На лаві стояла діжа, повна пахучого тіста. На вікні — глечики з молоком, на сковороді насмажена яєчня з салом. На столі — хлібина й маленький окрайчик. Мої очі вп’ялися в той окрайчик, я думала, що Кобиха догадається і дасть його мені. А вона й не думала догадуватися. І я сказала, заломивши руки на грудях: «В нас немає хліба зовсім. Макухи і тієї немає». — «І в нас макухи немає, — відповіла Кобиха, — у нас свині не хочуть їсти макухи. Свиням я даю бур’ян із молоком». Словом, поки Настуня чекала бригадира, то вирішила засунути окрайчик у пазуху і побігти з хати. Так і зробила, коли хазяйка вийшла. Та Кобиха наздогнала її відразу і почала крити на чому світ.
* * *
Якось повернулася з «трудодня» Настуся — а на столі стоїть маленька труна. Перед тим найменший Василько вже не вставав з ліжка — остання фаза виснаження. Мати й сестра молодша ледве прийшли з цвинтаря й злягли в свої чорні постелі, що давно не пралися й не прибиралися. Мати висохла на патик, а Галя мала такі пухлі ноги, що блищали, як склянки. І ось настав час, покликала мати Настю до себе в ліжко й сказала, що скоро помре. Розпорядилася, що робити далі. «Та вчіться людям годити, бо скубтимуть вас усі, хто як уміє. Ви будете, Нанечко (так мати називала Анастасію) сирітками нещасними». І заснула донька поряд із матір’ю. А вночі відчула поряд її важку, наче кам’яну, вже неживу руку…
Лишилося троє дітей, Настя — найстарша. «Я була суха як соломинка, і чорна, як земля, але не пухла, а Галька наливалася й наливалася водою. Шкіра тріскалася, із тіла виливалася якась рідина. На мокру постіль сідали мухи».
Померла і дев’ятирічна сестричка Галя. Залишилася одинадцятирічна Анастасія та семирічний братик Микола. Лишилися вони самі давати собі раду. «Почалося сирітське поневіряння та горе. І попливли дні і ночі, тижні й місяці, сповнені страждань».
Настала осінь 1934 року. Шостий клас. Згадувана річниця «Великої революції». «Голосно говорили промовці про наше щасливе життя, про перемогу колгоспів, про радянську владу, за яку стільки крові трудящої пролилося. Лаяли ворогів, часто говорили слово «смерть». «Смерть світовому імперіалізму! Смерть куркульству! Смерть зрадникам радянської влади! Смерть фашистам у Німеччині та Італії!» Прийшла моя черга виступати. Я говорила, що ми щасливі, що ми єдині на світі такі щасливі і вільні діти, бо там, на Заході, люди мучаться в неволі, а бідні діти трудящих помирають з голоду».
* * *
— Розкажіть про вашу історію кохання, — прошу Анастасію Іванівну, в загальних рисах дещо знаючи від подруги Наталки.
Анастасія Іванівна розводить руками: ця її історія тісно переплелася, як у багатьох-багатьох із її покоління, з війною, Другою світовою, Великою Вітчизняною: як не називай, однак це була війна. Але то не фронтова історія.
1940 рік. Із медаллю закінчивши Березанську середню школу, люблячи літературу, Анастасія Лисивець вирішує вступати на філологічний факультет Київського університету імені Т.Шевченка. Там і зустріла його. Цілий рік придивлялася до хлопця з надзвичайно шляхетною зовнішністю. Походив він із заселених свого часу козаками країв — Слобожанщини. Конкретно — з Сумщини. Материне прізвище — Гамалій. А батькове — Білоцерківець, бо козаки-поселенці походили з Білоцерківського полку. Звісно, Геннадій писав вірші, та хто їх не писав на філфаці?
…Літня сесія 1941-го. Завтра, 22 червня, останній екзамен — латина. Рано вранці задрижав гуртожиток на Солом’янці, все заходило ходором. Ніхто зі сну, звісно, не міг збагнути, що сталося. І тільки за кілька годин чорна звістка — війна.
Латину вони таки склали. Можна уявити, як. Після екзамену всі принишкли, збилися в гурт: чекали вказівок. Наказано було студентам і викладачам йти пішки через Дарницю до Яготина працювати в селі Лозовий Яр на жнивах. Із собою студенти захопили літні речі: ненадовго ж!
* * *
Лозовий Яр — село на межі Київщини й Полтавщини. Тим часом фронт підступав усе ближче. Новий наказ: рухатися в напрямку Харкова. Опинилися поблизу Харківського тракторного заводу, у колгоспі імені Ілліча. Спали в сільському клубі на соломі. Уже закінчувався вересень. Університетське начальство забуло про своїх підопічних. А вони ж — босі-голі, розгублені, покинуті. Отож, розбіглися, хто куди: дехто подався в евакуацію з колгоспом, дехто був мобілізований копати окопи. Залишилося шестеро, двоє дівчат (і моя героїня в тому числі) та кілька хлопців. Фронт уже був під Харковом. У місті — повно біженців. Якось у клуб ввірвалися німці: шукали радянського солдата, який утік із-під конвою. Чуття їх не підвело: студенти встигли переодягнути вояка, і він утік від переслідувачів. Дивом урятувавшись від німецьких військових, учорашні студенти остаточно вирішили розійтися по домівках.
Першим відходив від гурту її Геннадій. Він знайшов десь географічну карту України і червоною лінією провів шлях від Харкова до своєї Куянівки. Пізніше ця карта ще підведе його: юнак викличе підозру в окупантів — чи ж не партизан? Дивом урятувався — втік.
Тим часом вони ще йдуть разом. Анастасія із завмиранням серця думає: що чекає на них? «Я любила Геннадія і так боялася розлуки з ним… Ішли мовчки. Я випередила всіх, щоб не бачили моїх сліз. І ось він наздогнав мене. Довго йшли поряд і мовчали. Потім сказав: «Може, підемо разом?» Я з вдячністю глянула на нього». Їхні стосунки ще не визначилися, вони не були готові поєднати долі. «Але він знав, — згадує Анастасія Іванівна, — що такі слова треба сказати, аби мені було легше, і я щиро була йому вдячна за це».
Отож, шляхи розійшлися. По дорозі додому Настя довідалася, що рідна Березань згоріла під час боїв, і люди живуть у землянках. Куди повертатися? Але врешті вона прибилася до родичів, де з-поміж найрідніших — тільки брат.
Звісно, тривожно й голодно було в окупованій Березані. Пішли чутки: молодь забиратимуть у Німеччину на роботу. Анастасія, вихована радянською школою, вирішила виготовити листівки «проти Гітлера» й розклеїти їх по Березані. «Диверсантка» чудом не попалася на гарячому. У тривожні, страшні воєнні дні почала вона вести щоденник і писати вірші. І так — за будь-яких обставин і далі. Подумки летіла до Геннадія: де він? як він? Серце облягала туга.
* * *
Молоді і в Березані, і в районі лишилося чимало: майже ніхто не встиг виїхати в евакуацію. Хлопці й дівчата не виходили з дому, щоб не потрапити на очі поліцаям. Та молодість брала своє: вечорами збиралися десь на леваді, співали. Пісні були сумні й тужні. Йшла весна 1942-го. «Майже всі дівчата з моєї березанської вулиці були записані до Німеччини. Як отару овець, погнали нас на вокзал. Матері ридали за доньками — тільки за мною ніхто не ронив сльози. Лежали мої батько-мати в сирій землі…» А в полон Анастасію забрали разом із меншим братом. Разом пережили голодомор, разом і у вигнання потрапили.
Приниження, голод, холод. Польща, потім і Німеччина. «Ми зрозуміли: треба всім триматися дружно. Серед нас була і єврейська дівчина, Нюся Щучка, матір і родичів якої фашисти розстріляли в Березані. Ніхто з нас не обмовився й словом, щоб не видати її».
Невільницька праця почалася з Дрездена. Так обернулося побачення з Європою. Анастасія дістала словничок німецької мови і у вільні хвильки вчила слова й звороти. Її взяли на Optik-Fabrik Zeis-Icon. У підвалі фабрики — заґратована кімната. Там жили євреї. Вони були приречені. За якийсь час усі вони зникли. У кутку підвалу виросла гора жакетів, спідниць, черевиків, піджаків. Поліцай привів туди українок і наказав узяти собі одяганку. Але ніхто й не торкнувся одягу, бо один поляк сказав, що всіх тих євреїв умертвили.
Що казати про ті рабські будні?
Засинаючи, думкою летіла в Україну, до Геннадія. Вирішила написати йому листа. Без надії сподівалася на відповідь. І диво сталося: за якийсь час прийшла листівочка від коханого. Геннадій опинився на фронті, був тяжко поранений.
* * *
Таємні вилазки в місто. Радість несподіваної свободи. Повернення на нари. А якось дівчата влаштували демонстрацію: пофарбували червоним косинки, вишикувалися під ворітьми фабрики і заспівали. Бунт дорого коштував. Але посіяв у душах дівчат віру у власні сили. Була там землячка Катя Рудешко. Волелюбна її душа не могла змиритися з наругою. Якось вона заспівала ошелешеній Насті «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Заборонений український гімн! Виявляється, Катя вивчила його від батька. Якось вона викрала ключі від шафи з пайками. Голодні дівчата хоч раз наїлися. Та охоронці виявили зачинщицю. Дівчині відрізали розкішну косу, вирвали зуби, катували до смерті й зрештою відвезли в концтабір у Равенсбрюк, де вона й загинула.
Тим часом почалися нальоти на Дрезден американської авіації. Вони були несподівані — не встигали добігти до сховища... Перейшли перед очима дівчат і радянські військовополонені, й чехи, голландці, й французи. Дехто навіть ухитрявся «крутити романи», майже віртуальні.
Анастасія долею випадку познайомилася з дівчиною з концтабору. Це була ленінградка Валя Крутілова. Вона передала українці папірець зі своєю адресою та «Песни, которые поются в концлагере». Чи ж дійшла вісточка приреченої росіянки за адресою?
Німкеня Ютта якось покликала до себе і дала дві скибки, намащені маслом, загорнені в білий папір. Того хліба Анастасія ніколи не забуде. Вона встигла передати його Валі Крутіловій. Жива метафора людяності — той хліб, переданий із рук у руки в підлу пору людської ненависті й страху.
* * *
В Анастасії й кількох дівчат визрів намір втікати. Заздалегідь підготувалися, як могли. І, скориставшись черговим бомбардуванням, таки втекли — вчотирьох. Перипетій було чимало, та врешті-решт у Судетах були спіймані й відіслані в концтабір у Лобозіц. Знову врятував наліт американців і чешка, яка була перекладачкою в концтаборі. Настав кінець квітня 1945 року, дочекалися приходу радянської армії. Рухалися на схід, та знову мусили повернутися у Дрезден, щоб з ними, репатріантками, достеменно «розібралися наші».
Тут почалося нове коло випробувань. Терпіли приниження як Ostarbeiter, а тепер — як репатріантки. Образливе слово, принизливе. Було наказано не поспішати додому, а послужити радянській армії.
* * *
— Хочу довіритися тобі, — чорнява Наталка із Західної України відвела Настю вбік. — Буду тікати звідси. Спершу в американську зону, а тоді на край світа, в Канаду. Не хочу жити під цими совєтами. Тікаймо разом!
Анастасія була ошелешена. Їй повідано страшну таємницю. Але вона не могла збагнути: як це — не повернутися додому.
Та коли ближче до її душі підступився особливий відділ, тоді збагнула. На цю пору моя героїня працювала рахівником при радянській військовій частині спершу в Берцдорфі, потім у селищі Шьонґартен під Бреслау. Чи не постійно чула крізь зуби витиснене: «Ще треба розібратися, хто ви всі, що під німцями були».
Тим часом Анастасії довірили «керувати» пральнею, кравецькою та взуттєвою майстернею, в якій працювали німці. Стосунки з ними склалися довірливі, навіть душевні. Одного разу Настя дуже зворушилась, почувши, як, схилившись над шиттям, німкені співали про Лореляй. «Обличчя в німців були сумні, їхні руки механічно працювали, але думками вони були далеко. Мені стало так важко на душі. Навіщо страшна війна, навіщо погублено мільйони душ, коли ось так можна разом співати і слухати…»
Тут з’являється лейтенант Кулібаба. Нахабний і підлий самодур. Кілька разів Анастасія спробувала поставити його на місце. Це його, «особіста»? І почалося. На кожному кроці давав знати, що за нею стежить його недремне око. Дівчина ж не почувалася ні в чому винною. Та мстивий лейтенант домігся свого: запроторив її на «фільтр». Почалися щоденні допити і підвал із заґратованим віконцем та пацюками. «Почему не пошла в партизаны? Почему не организовала, как молодогвардейцы, борьбу с немцами? Почему не погибла?» Тут уже не стрималася. По-українськи кинула в обличчя: «А ви чому лишилися жити? Мільйони загинули на фронті, а ви живі».
Будь що буде! Втратила лік часові. Несподівано для себе самої почала молитися: згадала, як у дитинстві баба Олена навчала.
Аби швидше позбутися невідомості, підписала, не читаючи, протоколи допитів. Далі слідство вів майор Журавльов. «Зачем ты, девочка, столько наговорила на себя? Да ты и постоять за себя не умеешь. О будущем надо думать. Я читал твои дневники. Ты еще человеком будешь». На прощання, після допиту, який уперше був нормальною розмовою, майор подав руку. Попереду були нові допити й перевірки. «Фільтр» працював, як відлагоджений механізм.
Таки виблагала в Бога звільнення. Наказали збиратися додому. Дорога до неіснуючого рідного дому була тяжкою. Єдине, що залишилося з нею, — «німецькі» щоденники й вірші полонянки. Та ще — кілька фото й жакетик, пошитий добрим кравцем-литовцем.
Настало 11 вересня 1947 року. Нарешті — дома. У Березані її не впізнавали. Люди були сірі, нужденні, змучені голодом.
* * *
А як же склалося подальше життя? Зі своїм коханим Геннадієм списалися по війні. Він уже працював після демобілізації у школі на своїй рідній Сумщині. Анастасія закінчила університет, учителювала за призначенням на Житомирщині. А потім, одружившись із Геннадієм, переїхала до Куянівки.
Школа — в колишньому панському маєтку. Запалу й енергії вчителям-словесникам Геннадію Білоцерківцю та Анастасії Лисивець не позичати. Далеко за три десятиліття сягає педстаж кожного. До них тяглися учні, а постать учителя на ту пору була майже священною. Та й бажання вчитися діти мали неабияке. Звичайно, до них обох придивлялися «кому треба», надто ж тому, що вони викладали українську мову (і німецьку). І не просто викладали, а всією душею ліпили з сільських дітлахів свідомих українців. Гордість у голосі Анастасії Іванівни: колишні учні, приїхавши до рідної Куянівки з Москви чи Владивостока — розкидала їх по 1/6 світу військова служба — розповідали, як не цураються рідної мови і дітей своїх навчають. Жодними грамотами, яких у родині зібралася ціла гора, не замінити тих зізнань.
У родині підростали син Олександр і дочка Наталка. Забігаючи наперед, скажу: діти вдалися на радість батькам. Олександр закінчив факультет міжнародних відносин, нині працює як науковець-економіст. Наталка стала відомою українською поетесою. (Нинішнього літа стала учасницею престижного фестивалю світової поезії у Роттердамі (Голландія.) Туди її запрошено після кількох творчих імпрез у Європі та США. До слова, свою доньку Наталка назвала Анастасією).
…Красива пара була. Дивлюся на їхні давні фотокартки — сама шляхетність. Чим живуть нині? Городом і оптимізмом? Звідки йому, здавалося б, узятись? І все ж — виглядають чогось старенькі, сподіваються. Не на гідну пенсію. А на гідну великої держави долю України.