Про організований політичний рух останніх десятиліть дедалі частіше з’являються то позитивні, то негативні статті. Публікації різняться обізнаністю авторів зі станом справ у націоналістичному таборі та спрямованістю. Не всі варті уваги. Нещодавно газета «Дзеркало тижня» (№1 за 12 січня 2002) у рубриці «Влада. Внутрішня політика» надрукувала статтю під назвою «Блиск і злидні українського націоналізму» львівського (тепер перебазованого до Києва) політолога Костя Бондаренка. Відразу зазначимо: стаття — тенденційна і суб’єктивна, в ній автор свідомо дискредитує, применшує та деформує націоналізм, втілений і представлений політичним рухом ОУН бандерівців. Він натомість пропагує свій ерзац-націоналізм, замішаний на модному тепер антиглобалізмі. Схема аргументації К.Бондаренка проста: щоб довести свою правоту і підкріпити свою головну тезу, він намагається розбити в пух і прах дотеперішнє сприйняття і конкретні прояви українського націоналізму, перекреслює перспективи і внутрішню спроможність націоналізму як «мислення і діяння інтересами своєї нації» (С.Ленкавський).
Спростовувати всі твердження, правдиві чи надумані факти зі статті К.Бондаренка — немає сенсу, їх залишаємо на сумлінні самого автора. В цій репліці хочемо торкнутися лише кількох больових місць у викладі політолога.
Насамперед про так звані штампи. Вони утруднюють взаєморозуміння між людьми, не дозволяють однаково бачити і сприймати одне й те ж саме суспільне явище. Особливо багато викривлених штампів наплодила більшовицька тоталітарна ідеологія, яка протягом десятків років з їхньою допомогою воювала з національними устремліннями українців. Багато цих штампів залишилося в обігу і донині, вони закривають доступ людям до правдивого розуміння історичних явищ — у нашому випадку українського націоналізму, — які побутували нероздільно і в Україні, і в діаспорі. До речі, штампи стосовно націоналізму поширені не лише в пострадянському просторі, а й серед інтелектуалів Заходу, які виховувалися в ліволіберальній атмосфері і беззастережно переймали комуністичні стереотипи. Тому і серед українських науковців із діаспори не рідкість «штамповані» погляди на націоналізм. Для нас ясний та зрозумілий логічний поняттєвий ряд: національна ідея — націоналізм (як ідеологія і як рух) — національна держава.
Щоб не було непорозумінь, відразу зауважу, що ми торкаємося виключно визвольного націоналізму, який знайшов своє найвище вираження у відновленні державної незалежності Актом 30 червня 1941 року та в діях ОУН-УПА протягом 40—50-х років і який сьогодні в самостійній Україні, у свідомості мільйонів людей і в реальному політикумі, незаперечно присутній і має легітимне право на участь у державному будівництві України. Поза рамками дискусії лишаємо твердження автора про різні розколи, «догматизацію» і «канонізацію», «архаїчність» українського націоналізму, його нібито «зверненість у минуле». Вони не пояснюють теперішніх бурхливих подій. Звучить ніби вирок автора про «кінець історії», в тому числі й націоналізму, тоді коли насправді історія триває й «націлена в майбутнє, і в неї завжди більше попереду, ніж позаду» (І.Дзюба).
К.Бондаренко пише, нібито націоналізм «прийшов» в Україну у перебудовні 80-ті роки, він подає своє специфічне бачення взаємодії ОУН — дисиденти і виникнення Руху та перших правих політичних партій. Автор замовчує, що націоналізм — саме визвольний націоналізм, організований і стихійний — ніколи не був остаточно викорінений, а діяв в Україні та в неозорому ГУЛАГу безперервно, переносити його з Заходу не було потреби. Навпаки, українська патріотична діаспора постійно живилася і черпала свої сили для змагання саме усвідомлюючи, що націоналістичний рух опору в Україні існує та діє. Після проголошення 1991 року незалежності України кадри всієї і єдиної ОУН із середовища бандерівців одностайно включилися в загальноукраїнську діяльність з побудови Української держави.
Такі особистості, як д-р В.Горбовий, Євген і Григорій Пришляки, Петро Дужий, Зенон Красівський, Михайло Зеленчук, Катерина Зарицька, Оксана Попович, Дарія Гусяк, Ірина Сеник, Петро Січко, Мирослав Симчич, тисячі і тисячі ветеранів боротьби ОУН-УПА та їхні родини, а також ієрархи, священики і вірні катакомбної УГКЦ — це ж корінні мешканці України, вони нізвідки не приїжджали. А покладати на тих нечисленних осіб, які з діаспори переселилися в Україну або наїжджали в гості, всю працю, успіхи та прорахунки націоналістичного руху від часу проголошення незалежності, — щонайменше, несерйозно.
Не відповідає дійсності і твердження, що, мовляв, націоналістичні організації, чиє коріння — в далекому минулому, принесли в Україну лише чвари і розбрат. Йдеться про три різні формування ОУН, відомі як бандерівське, мельниківське і «двійкарське». Кожна група, а революційна ОУН-УПА тим паче, має законне право продовжувати свою неперервану політичну діяльність у незалежній Україні і домогтися здійснення своїх політичних ідеалів. А розбіжності можна і треба об’єктивно висвітлювати як історичні факти. Кожне з оунівських утворень має своє тактичне бачення дії, але в стратегічній меті вони завжди були єдині. Внесок кожної гілки ОУН у нинішню Україну не слід ототожнювати з колишніми розходженнями, які залишилися (і залишаться) в минулому.
Не витримує критики і категоричне твердження про виключно селянський, рустикальний характер українського націоналізму. Не згадуючи про священицьке походження багатьох бандерівських провідників, зазначимо, що готується одне наукове дослідження, яке простежує шляхетське коріння видатних творців українського націоналізму. Серед керівників націоналістичного руху багато високоосвічених, талановитих і культурних діячів, керівників, полководців, мислителів.
Це щодо минулого. Тяжче полемізувати з автором про досягнення і невдачі організованого націоналізму за період незалежності. Хоча про цей період писати більш-менш повну історію ще зарано, але деякі характерні риси та явища вже можна накреслити. В цій частині свого викладу К.Бондаренко вдається до повного заперечення спроможності традиційних націоналістів бути активними і творчими учасниками нинішнього політикуму. Автор зухвало відмовляє їм навіть у праві виступати від імені української нації… Просто тому, що — на його думку — вони «не змогли знайти себе в нових умовах» і «по суті, націоналістами не є…»
І тут автор вдається до підмінювання поняття українського націоналізму. Цитую дослівно: «Слід відібрати в тих, хто невміло ним розпоряджається і цим дискредитує саме поняття «націоналізм», і передати в руки новому поколінню політиків». Ось де собака заритий. Це — головний «месидж» роздумувань політолога Бондаренка.
Теоретично можна будь-яку політичну силу словесно дискредитувати і звести нанівець. Однак в умовах реального життя, зокрема в пострадянській Україні, націоналістичні сили, порівняно з іншими, за перше 10-ліття незалежності добилися-таки позитивних зрушень. Причини поступового послаблення впливу націоналістичних сил слід шукати не в минулому ОУН, а в сьогоденні, де тон задають рецидиви колоніального тоталітаризму. Якщо говорити політологічно, а не тенденційно-полемічно, то націоналістичний електорат у нинішній Україні становить 8—10% виборців, які у ВР могли б мати по дві фракції депутатів. Націоналісти мають свою програму і змагаються за свою присутність у виконавчій та законодавчій владі, що К.Бондаренко воліє обійти мовчанкою.
Говорити про «маргіналізацію» націоналістів можна лише в суспільно-дискримінаційному аспекті, і відповідальність за таке упосліджене становище борців за державність України несуть нинішні владці на чолі з Леонідом Кучмою.
На жаль, мирна національна революція на початку 90-х років, як слушно зауважує І.Дзюба, «не супроводжувалася адекватним оновленням владних структур». Чому? Це тема для іншої розмови. Але розвал тоталітарної імперії виявив страхітливе джерело негативної енергії, яка давала і дає свої плоди по сьогодні. Це, знову за визначенням І.Дзюби, такі «негативні риси суспільства і людини: корумпованість, здирництво, продажність, безвідповідальність, хабарництво, хамство, розперезаність та ін. Як компенсація за рабський послух» (з доповіді «Україна перед Сфінксом майбутнього»). Саме тут акумульована та негативна енергія, яка не дає побудувати нове українське суспільство. Тому К.Бондаренко залишається дитиною свого часу та пострадянського оточення і закінчує свою статтю знову безапеляційним твердженням про ОУН і націоналістичний рух загалом: «У підсумку маємо 50 років ворожнечі і 10 років бездіяльності». Що тут сказати? Лише одне: виборчо-агітаційне завдання виконано!
Щоб не залишати читача на такій негативній ноті, хочу навести один приклад, який заперечить твердження Бондаренка й проілюструє діяльність націоналістів у «розгортанні вектора націоналізму назовні». Зусиллями саме націоналістів-бандерівців і патріотичної громади США вже другий рік поспіль у Вашингтоні відбувається «круглий стіл» на тему стратегічного партнерства між Україною та США й іншими партнерами євроатлантичного простору. Ці заходи, які проходять на високому міждержавному рівні, здобуваються на підтримку і схвалення з боку політичних, урядових, експертних кіл обох держав і впливають на зміцнення іміджу України у світі.
Скажу про діаспору, якій бажав би таких стосунків зі своїми єдинокровними в материковій Україні, які встановили прибалтійські держави зі своїми закордонними земляками. Маловідомою сторінкою для широкої громадськості в Україні залишається та величезна гуманітарна допомога, яку їй дуже часто анонімно надає діаспора, попри свої різноманітні розходження. Сьогодні, до речі, обличчя діаспори ґрунтовно змінилося, до неї приєдналися сотні тисяч, якщо не мільйони вихідців з України. Нинішня діаспора очікує від України та її влади дійового захисту і реальної опіки. При конструктивному підході до потреб діаспори вона готова за отримане тепло сторицею відплатити своїй Батьківщині.
І наостанку один переконливий приклад. Поет і видавець дитячих книжок високого художнього й естетичного рівня Іван Малкович зізнався в розмові, що у своїй діяльності керується сентенцією одного китайського мудреця. Вона звучить так: не нарікай на темряву, а засвіти свою свічку. Бажаю, щоб в українській напівтемряві було значно більше таких одержимих носіїв світла, як І.Малкович. Саме вони збудують Українську державу. До них належать також українські націоналісти — як «старої школи», так і нового покоління.