Цього року першу премію в конкурсі «Коронація слова», яка уречевлена в статуетці та відзнаці-брошці у формі корони, а також у грошовій винагороді, одержала Ольга Слоньовська з Івано-Франківська за роман «Вві сні і наяву, або Дівчинка на кулі». Премія - у найпрестижнішій із номінацій. Чим не привід для розмови?
- Передостання ваша книжка за часом виходу - вибране любовної лірики «Зимове яблуко». А невдовзі побачить світ роман, рукопис якого став «коронованим». Відомо: поезія і проза - не просто різні жанри, а різні способи осмислення дійсності. Як ізсередини відчуваєте цю різницю?
- Я задумала роман із трьох частин. Зараз чомусь романами прийнято називати твори максимум на сто друкованих сторінок, але маю на увазі саме повнометражний роман. Перша книжка з трикнижжя - «Вві сні і наяву, або Дівчинка на кулі». Ще в рукописі твір читали Микола Ільницький, Анатолій Дімаров, Василь Стефак, Галина Турелик, Неоніла Стефурак. Їхні оцінки дуже схвальні, а нині, звісно, тішуся й перемогою в конкурсі «Коронація слова». Цей роман - багато в чому автобіографічний - про дитину на тлі тоталітарної епохи. Хотілося подати зріз свого часу, і саме очима ще не дорослої людини. Вже виношую задум другого роману, який поки що зветься «Студенти». Головна героїня - та сама, і вона вже подорослішала… Стосовно другого запитання зауважу: між поезією і прозою дуже велика різниця. Хороший поет рідко буває хорошим прозаїком і навпаки. Успіх можливий тільки тоді, коли автор назавжди покидає одну царину й переходить в іншу. Пригадайте, чудовим поетом був Михайло Стельмах, а, покинувши писати лірику, став феноменальним прозаїком. Те саме - з Юрієм Андруховичем, Марією Матіос, Оксаною Забужко.
- Пані Ольго, маючи за плечима такий різний досвід - літературний і викладацький, переживши часи радянські й живучи в часи незалежності, чи мусили переборювати певні світоглядну та естетичну кризи, зміну засадничих орієнтирів?
- У своєму житті, на щастя, переживала кризу тільки раз. Ще в шкільні роки відчувала постійне невдоволення собою, а тому нещадно експлуатувала свої здібності і, зрештою, потенційні сили, - систематично й дуже вперто. Коли виповнилося тридцять років, кожного вечора складала план на наступний день і намагалася будь-що його виконати, хоча здебільшого на те потрібен був щонайменше тиждень. Щовечора картала себе, що не впоралася з усім наміченим, і починала складати новий, не менш виснажливий план. Попри всі мінуси такої самоексплуатації, мені таки вдалося «завести» свій організм, як потужну машину: привчила себе працювати і в вихідні, і в будні, шкодуючи за єдиним - кожною втраченою хвилиною. Від такого темпу можна було й захворіти. Але обійшлося. Останніх сорок років ледарювала - якщо взагалі активний відпочинок можна назвати ледарюванням - лише повних три дні, коли мене силоміць витягли на природу й відвезли далеко від дому. На четверту добу я вже вовком вила, а домашні стелажі з книжками, робочий стіл і комп’ютер мені справді снилися. Людина створена, щоб працювати: фізично, розумово, духовно. Займатися улюбленою справою. А це, та ще в моїх темпах, для когось здається неможливим.
- Чи не викликала ваша працелюбність заздрість у колег?
- Пригадую, колега якось кинула, що в університеті ніхто нікого не змушує писати книжки. Ці слова мене просто вбили. А дружина відомого письменника, якій я «пожалілася», засміялася: «Це вам здається, що книжку легко написати, бо маєте талант, а талант - це такий двигун, який може гори перевернути. Спробували б щось без таланту написати - після двох сторінок здалося б, що вагон з вугіллям розвантажили». Стосовно всіх інших криз, то вони мене мало зачіпали - я завжди мала внутрішній стрижень, інтуїтивно відчувала, що треба робити. До речі, моя єдина довга-предовга криза закінчилася кілька років тому, коли збагнула, що таки треба себе любити, поважати, а не тільки картати й на кожному кроці дорікати - словом, не займатися самоїдством, бо це може обернутися фрустрацією. Темпів творчості я не збавила, впрягаюся в роботу чи не більше, ніж раніше, але постійно себе подумки хвалю й не дозволяю в’їдливої самокритики.
- В одному інтерв’ю ви призналися: «З тонкої аристократичної натури я перетворилася в холоднокровну амазонку, душу якої захищає коли не допотопна кольчуга, то сучасний бронежилет, фурію, яка не поступиться жодному прояву зла, яким би воно могутнім себе не вважало і якими наслідками би не загрожувало». Чи не занадто радикально? Чи не закидають вам патріархальні чоловіки брак жіночності?
- Який там радикалізм? Українська жінка у своїй суті дуже лагідна, любляча, вміє все прощати. Про холоднокровну амазонку я згадала з тієї причини, що був у моєму житті момент, коли «любляче» оточення «дістало» мене, як кажуть росіяни, до «мозга костей». Пригадуєте, у Віталія Коротича:
«Тихі друзяки й порадниці,
Як вам жилося в ті дні,
Коли на голову ратиці
Ставила доля мені?
Теплі, м’які, наче валянки,
І незамінні в біді,
Славні мої співчувальники,
Як вам жилося тоді?
Бути сміливим порадили,
Радили нищити зло.
Іскри з очей моїх падали.
Як вам? Чи світло було?».
Щиро кажучи, якийсь час в іпостасі амазонки мені жилося дуже комфортно: мене побоювалися, зі мною воліли не зв’язуватися взагалі. Але згодом я збагнула, що втрачаю себе, що вбиваю в собі Жінку, свідомо ліплю з себе монстра. І йдеться не про мужність чи безстрашність: жінка, на відміну від чоловіка, ні крові, ні смерті не боїться, бо щоразу проходить по дотичній до них, народжуючи дитя. Йдеться про вседозволеність, яка витворює з жінки інфернальну сутність. Я збавила оберти й повернулася на круги своя. І тут мені відкрилося, що сильна жінка навіть дуже сильного чоловіка робить слабким, а слабкого психологічно чоловіка розчавлює насмерть. Згадаймо: Лукаша зробила самодостатньою особистістю не сильна характером Килина чи його мати, а делікатна й ніжна Мавка. Та й Степана з драми «Бояриня» Лесі Українки сильна особистість - Оксана Перебійна - не змогла перетворити на борця, хоча за свої титанічні зусилля й заплатила власним здоров’ям і життям. Чоловіки не закидають мені браку жіночності, бо той, хто знайомий з моєю любовною поезією, мріє зустріти в житті саме таку жінку, як моя лірична героїня, хоча я і моя лірична героїня - «две большие разницы», як кажуть в Одесі.
- Ваша монографія «Слід невловимого Протея (Міф України в літературі української діаспори 20-50-х років)» номінувалася на здобуття Шевченківської премії. Окрім глибини опрацьованого матеріалу, вражає ваш, сказати б, науковий темперамент. Вважаєте, що ця риса необхідна для повноти розкриття проблеми?
- Номінувалася - і тільки. Таке томище, крім Михайла Слабошпицького, мабуть, ніхто з членів журі повністю й не спромігся прочитати. Тож члени журі, віддали свої голоси за тих, чиї твори легші і в написанні, й у сприйнятті. Бог їм суддя. Національна премія імені Шевченка в мене ще попереду. Стосовно темпераменту автора, то він дуже важливий. Науковець, письменник, журналіст мусить горіти-палати, а не залишатися байдужим та індиферентним до того, про що веде мову. На жаль, наше літературознавство - значною мірою суцільний компілят. Мало хто береться самостійно читати художні тексти й - найголовніше! - сміє висловлювати про них власну думку. Майже всі посилаються на чужі цитати, а запозичені думки роблять кістяком своїх книжок. Тож не дивно, що рано чи пізно настає ефект дитячої гри у «зіпсований телефон». Крім цього, вважаю, що літературознавець чи критик за своєю природою - самотній вовк. Ненавиджу співавторство в гуманітарних науках. Як кажуть росіяни, «между авторством и соавторством такая же разница, как между пением и сопением». Може бути авторський колектив підручника, програми, посібника, але ж - Боже мій! - уже з’явилися й колективні монографії! Таж «моно» означає «один». Спитаєте, а якщо - одна тема? То й що! Хіба потужний літературознавець сам її не осягне, майстрові потрібні підмайстри? А може, навпаки - підмайстрам треба майстра, щоб за його визнаним авторитетом заховати свої убогі дилетантські спроби?
- Хто з класиків радянської літератури залишається для вас світлою і водночас суперечливою постаттю?
- Олександр Довженко. Чому - це тема окремої розмови, як і моя думка про кожного з українських митців. Чимало їхніх творів, на жаль, українському читачеві взагалі не відомі чи мало відомі. Наприклад, поема Івана Франка «Похорон», роман Ольги Кобилянської «Апостол черні», роман Івана Багряного «Розгром», літературознавчі статті Павла Загребельного з книжки «Думки нарозхрист», спогади Миколи Вінграновського про Олександра Довженка «Рік з Довженком», мемуари Анатолія Дімарова «Прожити й розповісти»… Генії завжди суперечливі, бо талант - страшний тягар, а водночас і містичне явище, котре підпорядковує собі Божого обранця, наділену непересічними здібностями людину повністю. Геній має особисте життя лише в короткі перерви між проміжками часу, які належать творчості.
- Якби вам доручили одноосібно рекомендувати на Нобелівську премію твори когось із нині сущих українських письменників, кого вважаєте гідним і який ваш найвагоміший аргумент?
- На Нобелівську премію може претендувати тільки живий поет, тому це неможливо ні у випадку з Іваном Франком, ні з Василем Стусом. Якби був живий Павло Загребельний, я б зупинилася на його кандидатурі - він вивищувався над сучасниками як Еверест. Зараз Джомолунгмою, образно кажучи, в нашому красному письменстві є Ліна Костенко. Її кандидатуру ще двадцять років тому міг підтримати Нобелівський комітет, якби було зроблено адекватні переклади лірики та історичних романів у віршах, але наявні переклади - бліда тінь оригіналів, тому Ліна Василівна й сама їх не визнає. Якщо говорити про молодших, то є кілька дуже цікавих митців. Але у випадку такої високої номінації, як Нобелівська премія, йдеться не про окремий твір автора, а про цілий його доробок як вагоме літературне явище загалом, тому не ризикну назвати жодного прізвища.
- Чи не здається вам, що досліджувати, як втілюється національна ідея у творчості сучасного письменника, - певний анахронізм? Наші брати-слов’яни - поляки, чехи та інші - давно цього не роблять…
- Наші брати-слов’яни вже давним-давно створили повноцінні національні держави й сприймаються світом як самодостатні нації. Ми ж маємо, як пише в романі «Берестечко» Ліна Костенко, «кордони з кияхів» і досі розцінюємося сусідами як «незрілий», «неповний», «інфантильний» народ, а за висловом Євгена Маланюка - і поготів як «протоплазма без ядра». Отже, мусимо лягати спати й прокидатися з думкою про національну ідею - власне про те ядро, навколо якого сформуються доцентрові сили нашого оновленого менталітету.
- Як гадаєте, чи спонукали когось із ваших студентів-філологів до творчості?
- Точніше, «чи спокушали когось до творчості»? Ні. Я не змій-спокусник, але талант, до речі, якраз і відіграє саме таку роль і змушує обраних виконувати свою місію всупереч усім обставинам і навіть власній волі. Знаю багато талановитих студентів, але прізвищ не називатиму, бо кілька років тому я дуже раділа дивовижним поезіям прикарпатської гімназистки Ольги Макар, а вона після першої тонесенької, але чудової збірки замовкла. Шкода. А Степан Пушик майже рік після виходу цієї книжечки на кожному кроці вичитував мені, що я зробила Ользі таку саму страшну послугу, як Євгеній Євтушенко - Ніці Турбіній.
- Мені, скажу щиро, не здається, що спонукати до творчості - те саме, що й спокушати. Та менше з тим… Дуже цікаво було прочитати в Інтернеті відгуки студентів про вас. Скажімо: «Просто дуже гарний викладач, яка розказує правдиві історії, а не переповідає радянські підручники». Або: «З її лекцій нам не хотілося йти на перерву. Прекрасна викладачка, дуже цікава». Чи ось таке: «Дуже розумна й ерудована викладачка. Добра й витончена поетеса. Вміє пожартувати. На всі випадки життя має приказку, жарт чи афоризм. Чудовий методист. Дуже творча особистість». Утім, є й таке: «Ольга Володимирівна - це стрррашна зануда»... А що скажете про тих, кому нині викладаєте?
- У нашому університеті вчаться дуже хороші студенти, талановиті, сумлінні, активні, думаючі. Вони вміють шукати художню істину в літературних текстах, уміють ставати своєрідними співавторами авторів літературних творів (про це явище говорив іще геніальний російський літературознавець Михайло Бахтін), і це, до речі, дуже важливо для глибокого розуміння прочитаного. Знаю, що студенти мене люблять і поважають. А те, що одному з ледачих спудеїв урвався терпець, коли я таки змусила його уважно прочитати досі не відомий йому художній твір і висловити про нього власну думку, адже на компілят сподіватися не випадало, - то що ж робити? Для такого студента я справді «стрррашна зануда» і цим пишаюся.
Довідка DT.UA
Ольга Слоньовська народилася в с. Ценява Коломийського району на Прикарпатті. Дебютувала 1986 року поетичною збіркою «Гілочка глоду». За чверть століття активного життя в літературі видала шість поетичних збірок, наукову монографію «Слід невловимого Протея», кілька десятків підручників і методичних посібників - усього 49 книжок. Лауреат багатьох літературних премій. Двадцять років викладає українську літературу в Прикарпатському національному університеті ім. В.Стефаника. Нагороджена орденом Княгині Ольги (2005).