НАЙГУЧНІШИЙ ТЕРОРИСТИЧНИЙ АКТ ПЕРІОДУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

30 липня 1918 р. командуючий німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Герман фон Ейхгорн був у піднесеному настрої. Рівно чотири місяці тому його призначено командуючим групою армій «Київ», яка окупувала південні райони Білорусії та Росії і Україну. Щоправда, австро-німецькі війська ввійшли в Україну на початку 1918 р., на прохання Центральної Ради, що звернулася до країн Четверного союзу по допомогу проти більшовицької експансії. Центральна Рада мала виділити Німеччині за цю допомогу до 31 липня 1918 р. мільйон пудів збіжжя. Різні верстви населення України по-різному ставилися до іноземного втручання і до самої Центральної Ради. Дуже скоро виявилися протиріччя між УЦР, яка хотіла зберегти українську державність, та окупаційними військами, що прагнули насамперед забезпечити Німеччину й Австро-Угорщину хлібом та продовольством. Саме для виконання цього завдання в Україну замість генерал-полковника Олександра фон Лінсінгена, який керував німецькими військами на головному напрямі наступу —Ковель—Київ—Полтава—Харків—Ростов-на-Дону, — з Прибалтики і прислали Г. фон Ейхгорна. Досить відомий німецький воєначальник мав розпочати боротьбу за хліб і продовольство для виснаженої в роки Першої світової війни кайзерівської Німеччини.

Прибувши до Києва наприкінці березня 1918 р., Ейхгорн зрозумів, що його місія — «зміцнення економічних і культурних зв’язків» між Німеччиною та Українською Народною Республікою — буде складною.

Німецьке командування взяло на себе певні адміністративні функції щодо забезпечення регулярного надходження з України сільськогосподарської продукції. 6 квітня Ейхгорн видав наказ, у якому йшлося про терміни та порядок проведення посівної кампанії. В документі підкреслювалося, що урожай належатиме тим, хто засіє площі. Селяни, які візьмуть землі більше, ніж зможуть обробити, підлягатимуть покаранню. Крім того, селяни мали всіляко допомагати в обробітку поміщицьких угідь. Наказ
фельдмаршала викликав невдоволення УЦР: Міністерство закордонних справ висловило офіційний протест Німеччині з приводу дій Ейхгорна, по лінії Міністерства земельних справ народ України було оповіщено, що наказ німецького командуючого виконувати не слід, Міністерство юстиції своїм наказом підтвердило, що німецько-австрійські війська не мають права страчувати і ув’язнювати українських громадян за вироками своїх польових судів, оскільки в Україні існують власні цивільні та військові суди.

Німеччина й Австро-Угорщина зрозуміли, що Центральну Раду слід замінити іншим органом, який беззастережно виконував би їхню волю. Втілення в життя цього плану було покладено на Ейхгорна та начальника штабу німецьких військ у Києві генерала Греннера.

З санкції Вільгельма II, Ейх-горн зробив усе для того, щоб 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, у результаті якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Він очолив проголошену замість Української Народної Республіки Українську державу. Центральна Рада припинила своє існування.

П.Скоропадський підтримував тісні зв’язки з Вільгельмом II, дружні взаємини склалися в нього і з Ейхгорном. Гетьман та командувач німецьких військ в Україні були професіональними військовими, брали участь у Першій світовій війні, щоправда, воювали вони один проти одного, та й посади в них були різні — фельдмаршал Ейхгорн командував армією, а генерал-майор Скоропадський — корпусом. У 1918 р. вони не говорили про світову війну, яка ще тривала, а робили свої справи.

«Ейхгорн, — згадував П.Скоропадський, — був поважний дід у повному розумінні цього слова, розумний, освічений дуже, з широким кругозором, доброзичливий, недарма ж він онук філософа Шеллінга. Йому не була властива та пихатість і зарозумілість, які інколи траплялися серед німецького офіцерства».

Влітку Україною прокотилася хвиля селянських повстань проти австро-німецьких окупантів і гетьманських військ та створених ними місцевих органів влади. У Києві ж, на перший погляд, панував спокій, хоча діяло антигетьманське підпілля. Гетьман і фельдмаршал жили в центрі міста — на Печерську. Перший оселився в будинку колишнього генерал-губернатора, а другий — на вул. Катерининській, 16.

У роки громадянської війни набув розмаху масовий «червоний» і «білий» терор. Знищувалися десятки тисяч противників, які воювали на боці різних влад і режимів. Тоді ж відродився й політичний тероризм, дуже поширений в Російській імперії XIX—початку XX ст. Існували сили, які ототожнювали тероризм з революційною боротьбою, вважали його своєю основною зброєю і мали за плечима великий досвід усунення політичних противників. Це були насамперед ліві есери. Після підписання Брестського миру й окупації німецькими військами України, Білорусії та частини західних регіонів Росії, з початком концентрації більшовиками влади у своїх руках ліві есери заявили про відновлення терористичних актів проти основних ворогів революції та свободи. Для терористичної боротьби було створено Бойову орга-нізацію партії лівих есерів, до складу якої спочатку увійшли Г.Смолянський, що обіймав відповідальну радянську посаду, Б.Донськой — кронштадтський матрос, та І.Каховська — колишня терористка-каторжанка. Вони хотіли надати терористичним замахам інтернаціонального забарвлення, яке б викликало хвилю революційних виступів на Заході, насамперед у Німеччині. Оскільки Німеччину на тому етапі есери вважали своєрідним «жандармом буржуазного суспільства», то вирішили здійснити замах на Вільгельма II або начальника штабу німецької армії Гінденбурга. Щоб вивідати думку німецьких соціалістів з приводу замаху на одну з провідних фігур владних структур Німеччини, до Берліна відрядили Г.Смолянського. В інтернаціональному теракті, на думку ЦК лівих есерів, мали брати участь представники різних національностей. Особливу увагу Бойової організації, як і в роки царизму, привертала Україна, яку есери не хотіли визнавати самостійною державою.

Члени німецької організації лівих соціал-демократів «Союз Спартака», — а саме з ними Г.Смолянський вів переговори, — підтримали ідею терористичної боротьби, хоча самі відмовилися взяти у ній участь. Вони відхилили кандидатуру кайзера як потенційної жертви теракту і заявили: «На Східному фронті особливо помітна постать генерала Ейхгорна, який посадив у Києві гетьмана Скоропадського. Його вбивство зустріли б з величезним задоволенням не тільки в Росії і Україні, а й німецькі робітничі маси...».

Після повернення Г.Смолянського до Москви Бойова організація російських есерів почала готуватися до терористичного акту проти Ейхгорна, якого назвали «головним катом і душителем селянства». Зробити це самотужки вони не могли, тому навели зв’язки з українськими есерами, котрі й погодилися взяти участь у теракті проти Ейхгорна. Крім того, вони виношували плани усунення власними силами гетьмана П.Скоропадського. Від московської Бойової організації у травні 1918 р. до Києва прибули Г.Смолянський, Б.Донськой та І.Каховська. Тут терористичну групу поповнили українські есери М.Залужна, І.Бондарчук (Собченко), а згодом член першого радянського уряду України С.Терлецький. Окрема група українських лівих есерів готувала замах на гетьмана.

Терористи готували замах на фельдмаршала за усталеним ще в дореволюційні часи есерівськими бойовиками і навіть народовольцями сценарієм. Вони мали кілька конспіративних помешкань як у самому Києві, так і неподалік міста: дачу в Святошині, приватні будинки у Боярці і на Глибочиці, квартиру на Бібіковському бульварі. Потім терористи почали стежити за Ейхгорном. Цей процес був тривалим і потребував великої конспірації та пильності. Слід було не лише визначити маршрути Ейхгорна по Києву, а й точно знати час його виїзду з дому або штабу, приїзду до тієї чи тієї установи. Київські есери вказали місце проживання фельдмаршала, Б.Донськой купив білого коня і перетворився на «візника», що давало йому змогу вільно рухатися містом і вести стеження. Наштовхнулися на труднощі, яких не знали дореволюційні терористи. Центр Києва — Липки, де мешкали Ейхгорн та Скоропадський, де містився німецький штаб, інші установи, був перетворений на своєрідний військовий табір. Сюди для стеження за головнокомандуючим неможливо було пробратися під виглядом лоточника, що торгує цигарками, у цьому районі не здавалися квартири. Практично, не було магазинів і т. ін.

Єдине, що могли робити терористи, — швидко ходити вул. Катерининською, змінюючи одне одного, постійно перевдягаючись і навіть гримуючись. Одного разу випадково І.Каховська зустріла Ейхгорна з ад’ютантом, які пішки йшли до штабу. Минуло багато часу, поки терористи достеменно встановили, що такі прогулянки відбуваються щоденно о першій годині дня і тривають 3—5 хвилин.

Поки в Києві терористи розробляли плани виконання «смертного вироку» Ейхгорну, в Москві 6 липня 1918 р. ліві есери, співробітники ВЧК
Я.Блюмнік, уродженець Одеси, та М.Андрєєв, убили німецького посла в Росії графа В.Мірбаха. Цим актом вони спробували зірвати Брестський мир, укладений В.Леніним з Німеччиною, яка допомогла більшовикам прийти до влади в Росії, а потім забезпечувала їх коштами, про що добре знав дипломат. Мірбах, як і Ейхгорн, входив до кола осіб, проти яких ліві есери планували здійснити теракти, але фельдмаршал був кандидатом № 1. Однак сталося так, що першим від рук терористів загинув дипломат, а не головнокомандувач німецьких військ. Подейкували, що до цього теракту приклало руку більшовицьке керівництво, прагнучи таким чином ліквідувати головного свідка зв’язків з Німеччиною. Ця акція певною мірою підривала авторитет лівих есерів, що вбили дипломата, а не фельдмаршала, який в очах народу був головним катом України і навіть у Німеччині вважався одіозною постаттю. Бо-йовики, котрі діяли в Києві, вирішили прискорити замах на Ейхгорна.

Терористичний акт запланували на 30 липня. За справу взявся Б.Донськой. Бойовики хотіли розробити і план втечі Донського з місця теракту, але, як і їхні попередники, відкинули його. Есери у кожне вбивство високої посадової особи вкладали максимумом агітаційного змісту. Кожен терористичний акт мав донести до широкого загалу мету і причини знищення ворога народу і боротьби за революційні ідеали.

Наприкінці липня 1918 р. у Києві йшли дощі, тому Б.Донськой того дня одягнув плащ, у кишеню якого поклав бомбу, і модний солом’яний капелюх «канотьє». В район Липок його супроводжувала І.Каховська. Про всяк випадок Донського підстраховували Є.Терлецький (на розі Хрещатика і Прорізної) та Г.Смолянський безпосередньо на головній вулиці Києва. І.Каховська та Б.Донськой повільно йшли Лютеранською вулицею й опинилися на Катерининській рівно о першій годині дня.

Охорону в Липках, де дислокувалося командування німецьких військ і мешкав Ейхгорн, забезпечували солдати 76-го полку. Рядовий Альфред Хількер подивився на годинник, який показував 1 год 55 хвилин дня, і підійшов до вікна караульного приміщення, що містилося на розі Катерининської вулиці та Липського провулку. Він знав, що в цей час головнокомандуючий щоденно ходить обідати від будинку, де мешкає, до приміщення офіцерського зібрання штабу, що на перехресті вулиць Катерининської та Інститутської. Все було як завжди. Ейхгорн у супроводі ад’ютанта капітана фон Дресслера йшов тротуаром Катерининської вулиці. На перехресті з Липським провулком вони мали перейти на протилежний бік вулиці і попростувати до будинку № 16 — помешкання фельдмаршала. Раптом вартовий помітив, що в тому місці прямо на бруківці стоїть цивільна людина і дивиться у бік Ейхгорна. Хількер інстинктивно схопив гвинтівку. А тим часом Ейхгорн і Дресслер пройшли мимо невідомого і зупинилися на тротуарі, жваво розмовляючи. Людина у плащі вийняла щось із кишені і кинула у бік фельдмаршала та його супутника. Пролунав сильний вибух. Тоді ж Катерининською вулицею у бік Єлисаветської повільно їхав візник. Терорист заскочив у фургон, і конюх стьобнув руду кобилу, але та не рушила з місця. Було це саме навпроти магазину Параски Голуб, що містився в будинку №15 по вул. Катерининській. Терорист зіскочив на бруківку і став тікати в напрямку Єлисаветської вулиці. За ним побігли німецькі солдати. З допомогою П.Голуб вони затримали візника, який назвався Єфремом Бичком і заявив, що не причетний до теракту. Зловмисника вже наздоганяв єфрейтор Бемке, коли той раптово зупинився біля будинку №15 і підняв руки. Змусила його зробити це не лише безвихідь, а й традиція есерівських терористів сповіщати і роз’яснювати властям та населенню мотиви вбивства того чи того високого посадовця в інтересах народу.

Від вибуху саморобної бомби Ейхгорн і Дресслер були смертельно поранені. Про цей теракт гетьман П.Скоропадський згадував так:

«30 липня за нов. ст. ми щойно закінчили снідати в саду, і я з генералом Раухом хотів пройтися садом, що прилягав до мого будинку. Не відійшли ми й кількох кроків, як пролунав сильний вибух неподалік будинку. …Я і мій ад’ютант побігли туди. Ми побачили справді тяжку картину: фельдмаршала перев’язували і вкладали на ноші, поруч лежав на інших ношах його ад’ютант Дресслер з одірваними ногами, він, поза сумнівом, помирав. Я підійшов до фельдмаршала, він мене впізнав, я потиснув йому руку, мені було надзвичайно жаль цього поважного старого…

Я відчував, що його смерть лише ускладнить обстановку в Україні.

...Ад’ютант Ейхгорна Дресслер того ж дня помер. А бідного Ейхгорна відвезли до клініки професора Томашевського, він ще помучився трохи і наступного дня ввечері, якраз у той момент, коли я прийшов його відвідати, помер.

…Терориста було допроваджено в німецьке відділення київського арештного будинку. Відразу ж розпочалося слідство під особистим наглядом прокурора Генріхсена. На першому допиті затриманий заявив: «Звати мене Борис Михайлович Донськой. Мені 24 роки. Я селянин села Гладкі Висілки Михайлівського повіту Рязанської губернії, неодружений, грамотний, не судився. З 1815 по 1917 рік служив на Балтійському флоті на транспортному судні «Азія», де був мінним машиністом. В партії перебував з 1916 року. Винним себе визнаю. Центральним Комітетом Україн-ської і Російської партії лів. С.-Р. було ухвалено постанову вбивати всіх німецьких, французьких та інших іноземних воєначальників, які ідуть в Росію забирати в селян землю і душити російську революцію. На останньому з’їзді нашої партії в Москві цю постанову було санкціоновано.

…Центральним Комітетом Партії лівих Соц.-Рев. було винесено смертний вирок Ейхгорну за те, що він, будучи командувачем німецьких військових сил, задушив революцію в Україні, змінив політичний устрій, здійснив, як прибічник буржуазії, переворот, сприяючи обранню гетьмана, і забрав у селян землю. Коли Центральним комітетом Російської партії лівих соціалістів-революціонерів вирок було затверджено, я взявся за виконання цього вироку і погодився вбити Ейхгорна».

Слідчі органи інтенсивно шукали спільників Донського. А тим часом гетьман П.Скоропадський звернувся з грамотою до українського народу:

«Сьогодні, 30 липня 1918 р., о 10 годині вечора, спочинув навіки командувач групи німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршал Ейхгорн, загинувши від злочинної руки заклятих ворогів України та її союзників.

Тим, хто не знав покійного генерал-фельдмаршала, важко оцінити, яка це велика і гірка втрата для України. Генерал-фельдмаршал Ейхгорн був щирим і переконаним нашим прихильником та другом українського народу, і метою його було створення самостійної Української держави. Вбачаючи у нашому народі невичерпні творчі сили, він радів тій славній будучині, котра чекає на Україну, і всіма силами підтримував ідею Української Держави навіть серед тих, хто ставився до неї з недовірою.

…Єдина розрада у тяжкому горі, яке нас спіткало, це те, що ганебний злочин вчинений не сином України, а чужинцем, ворожим Українській Державі та її союзникам.

Гетьман всієї України Павло Скоропадський».

Крім того, між Києвом і Берліном відбувся обмін телеграмами на вищому рівні.

Слідство інтенсивно працювало і заарештувало кількох терористів. Таким чином було зірвано їхню спробу вчинити 1 серпня під час панахиди по Ейх-горну замах на П.Скоропадського. Того самого дня гроби генерал-фельдмаршала та його
ад’ютанта були відправлені для поховання на батьківщині. Масова траурна процесія рушила вулицями Катерининською, Олександрівською, Хрещатиком, Фундуклеєвською, Пироговською, Бібіковським бульваром, Безаківською до Київського вокзалу. На тротуарах, окрім військових, стояли тисячі киян, які перед цим були смертельно налякані чутками, що німецькі війська оточили Київ і розпочнуть його артилерійський обстріл.

Є.Терлецькому та Г.Смолянському вдалося уникнути арешту і виїхати з Києва. І.Каховська потрапила в засідку біля дачі у Святошині і була схоплена німецькими солдатами. Заарештували й І.Бондарчука (Собченка).

В’язнів, особливо Б.Донського, жорстоко катували. Візник Бичок, який не переставав твердити, що нічого спільного з терактом не має, повісився в камері. Ліві есери піддали сумніву самогубство Бичка і стверджували, що його таємно вбили німецькі й гетьманські тюремники. Але це, очевидно, вигадка. Власті не побоялися відкрито оголосити смертний вирок Б.Донському та І.Каховській і прилюдно стратити вбивцю Ейхгорна на Лук’янівській площі.

10 серпня о п’ятій годині дня із провулка, який веде з тюрми на площу, місце страти, вийшли дві роти німецьких солдатів і кілька чоловік в офіцерських сірих шинелях. Кат, арештант Лук’янівської в’язниці Линник, у сірій шинелі стояв біля телефонного стовпа, де висіла петля зі скрученого дроту та була прибита велика дошка з написом: «Убивця генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна». Борис Донськой підійшов до стовпа і цілком спокійно зняв зв’язаними руками шапку з голови, а кат спритно накинув петлю. Німецький солдат вибив з-під ніг Бориса Донського лавку, і він повиснув.

На площі було багато людей. Труп залишили висіти на стовпі протягом двох годин. Вночі його зняли і перенесли в каплицю. Тимчасовий служитель із кримінальних таємно від адміністрації зібрав квіти в лікарняному саду і обсипав ними тіло покійного. Так, у квітах, його і відспівували.

І.Каховській оголосили смертний вирок майже через місяць після страти Донського — в середині вересня 1918 р. Суд під головуванням полковника Гюбнера тривав лише 15 хвилин. Після вироку Гюбнер підійшов до Каховської і сказав: «Повісити у нас даму не дуже то й легко. Потрібно, щоб вирок затвердив сам кайзер». Але Вільгельм II так і не виніс свого вердикту. У листопаді 1918 р. в Німеччині спалахнула революція, яка повалила владу кайзера, тоді ж закінчилася Перша світова війна. В Україні з новою силою вибухнуло повстання проти гетьмана, який 14 грудня змушений був зректися влади, що перейшла до рук Директорії. У грудні петлюрівські війська окупували Київ, звільнили в’язнів. Щоправда, Собченко, який готував замах як на Ейхгорна, так і на Скоропадського, був випущений на свободу, а Каховську перевели до Лук’янівської в’язниці. Нова влада не взяла на себе відповідальності звільнити терористку. Коли ж партія лівих есерів звернулася до голови німецької ради солдатських депутатів Кірхнера, той заявив, що її справа розглядалася не як політична, а як кримінальна, і Рада нічого, на жаль, зробити не може. У справу звільнення І.Каховської втрутився навіть ЦК лівих есерів, який звернувся безпосередньо до німецької організації «Союз Спартака». Відповідь була така — терористка залишить тюрму, коли з Києва піде останній німецький солдат. Але й після цього Каховська перебувала у в’язниці. Лише завдяки настирливому клопотанню колиш-нього члена Центральної Ради Миколи Ковалевського вона вийшла на волю в січні 1919 р. Українські власті ставилися до терористів байдуже.

Проте більшовики, які захопили на початку лютого 1919 р. Київ, зробили з них народних героїв. 7 квітня в Києві у приміщенні Купецького зібрання розпочався перший відкритий революційний трибунал в Радянській Україні над убивцями Б.Донського. Судове засідання відкрив наркомюст О.І.Хмельницький, який коротко розповів про судову розправу над ворогами радянського ладу в УРСР. Трибунал судив безпосереднього ката Б.Донського — кримінального в’язня Линника, а також ряд причетних до тортур терористів керівників Лук’янівської тюрми та німецьких офіцерів з контррозвідки. Багатьох судили заочно. 8 квітня 1919 р. трибунал виніс смертний вирок Линнику та наглядачу в’язниці Боровчуку, що й був виконаний протягом 24 годин. Окремих підсудних, яких не було на суді, оголосили «поза законом». Про офіцерів кайзерівської контррозвідки, які були засуджені до страти, ЦККП(б)У сповістив «Союз Спартака» і вимагав від німецького уряду виконати винесений у Києві вирок. Ці вимоги так і залишилися лише на папері.

По-різному склалася подальша доля учасників убивства 70-річного фельдмаршала Ейхгорна. Є.П.Терлецький 1919 р. увійшов до новоствореної партії боротьбистів, яка наступного року злилася з КП(б)У. Потім обіймав високі державні посади. 1938 р. був репресований і розстріляний. Практично так само склалась доля і Г.Б.Смолянського. І.Каховська з 1921 р. постійно перебувала в радянських таборах. 1956 р. її було реабілітовано, а 1960 р. вона померла.

Московський журнал «Родина» у №12 за 1989 р. передрукував з лівоесерівського збірника «Пути революции», що виходив у 1923 р. в Берліні, уривок зі спогадів І.Каховської «Дело Ейхгорна и Деникина». Упорядники цієї публікації А.Розгон та Л.Овруцький у передмові написали: «Були б Каховська або Донськой (безпосередні виконавці теракту) більшовиками, у Києві їхніми іменами назвали б і площу, і вулицю. А так нічого — навіть меморіальної дошки немає, ніби Ейхгорн згинув сам собою». Насправді ж ім’ям Б.Донського у 20—30-х роках було названо Липський провулок. Під час тимчасової окупації гітлерівцями Києва центральну вулицю столиці України Хрещатик було перейменовано в Ейхгорн-штрассе. Взагалі ж, у XX ст. Хрещатик двічі перейменовувався і двічі на честь жертв тероризму: з 1923 по 1937 рр. — на вул. В.Воровського (радянського дипломата, вбитого білоемігрантом у Швейцарії), а з 1941 по 1943 рр. — на вул. Г. фон Ейхгорна. До того ж, у центрі Хрещатика (на Думській площі) з 1912 по 1917 рр. стояв пам’ятник прем’єр-міністрові Росії П.А.Столипіну, який загинув внаслідок теракту в Київському оперному театрі 1 вересня 1911 р.

Уже сам цей факт підтверджує, що, очевидно, історики правильно назвали XX століття століттям терору і тероризму.