Багато радянських дітей були впевнені, що його звуть... Клубка: «Мамо, тату, швидше, «Клубчині подорожі» починаються!» (тоді передача називалася «Клуб кіноподорожей»). Ставши трохи старшими, кричали «ура» на всю школу, коли прогресивні педагоги зсували розклад уроків таким чином, щоб географія припала на ранковий повтор програми. Зачаровано дивилися в телевізор і мріяли теж мандрувати всіма на світі далекими країнами...
Багато радянських дорослих змирилися з тим, що навряд чи колись побувають у Парижі або Тімбукту. Але в них була можливість подивитися на світ очима Юрія Сенкевича. Що зовсім не сприймалося як якийсь сурогат — радше навпаки...
«Клуб мандрівників» був занесений до Книги рекордів Гіннесса як найтриваліший телевізійний проект: програма регулярно з’являлася в ефірі протягом майже чотирьох десятків років, тридцять із них її вів Сенкевич. Радянські діти виросли. Радянські дорослі дізналися, що таке віза і закордонний паспорт. Не стало Радянського Союзу. На різних телеканалах різних держав з’явилася сила-силенна передач про подорожі й далекі країни — від іронічних «Непутящих нотаток» до попсового «Уїк-енду». Але навряд чи й хтось із нинішніх телеглядачів, хай навіть бувалий турист, почувши закадровий голос — ні з ким не сплутаєш! — Юрія Сенкевича, міг байдуже переключити канал.
Сенкевич був завжди. Здавалося, він і буде завжди.
«Ра», «Тігріс» та інші
Він об’їздив практично весь світ, але так і не побував ще раз у тому місці, де народився: у монгольському місті Баїн-Тумен (тепер Чойбалсан), куди отримали направлення його батьки по закінченні Ленінградської військово-медичної академії. Юрі було два роки, коли сім’я повернулася до Ленінграда, тож про екзотичне монгольське дитинство він навряд чи щось пам’ятав. Але...
Як і батьки, він хотів стати військовим медиком, закінчив ту ж саму академію. Був початок
60-х, людина вийшла в космос. Юрій Сенкевич пішов у цю нову, романтичну і секретну галузь. Працював в Інституті авіаційної та космічної медицини Міноборони СРСР, потім в Інституті медико-біологічних проблем МОЗ СРСР, вивчаючи реакції людського організму на умови невагомості. Сам хотів вирушити в космічний політ, пройшов повний курс підготовки космонавтів. Однак у результаті опинився... в Антарктиді.
Вже після своєї першої антарктичної експедиції — 356 днів на станції «Восток», загубленій у льодах та снігах, — Юрій Сенкевич міг вважатися досвідченим мандрівником. Але остаточно — і на все життя — головним мандрівником країни він став, коли 1969 року його прийняв у свій екіпаж сам Тур Хейєрдал. Знаменитий норвежець, маючи намір перетнути Атлантику на папірусному човні «Ра», добирав інтернаціональну команду і вирішив узяти російського суднового лікаря — зі знанням англійської й експедиційним досвідом. Юрій Сенкевич відповідав цим двом обов’язковим умовам. І ще, напевно, багатьом іншим, не так чітко сформульованим, але неодмінно пред’явленим до людини, разом із якою вирушаєш у путь через океан на «паперовому кораблику»…
Експедиція на «Ра» мало не загинула: будівничі папірусного човна халатно поставилися до креслень Хейєрдала, й у відкритому океані судно почало розвалюватися на частини. Конструкцію можна було укріпити, пожертвувавши єдиним рятувальним плотом: таке відповідальне рішення могла прийняти лише вся команда, причому кожен її член мав право «вето». Прийняли одноголосно. Ще трохи продовжували плисти, а потім усе ж таки були змушені дати сигнал SOS. І кілька діб очікували порятунку практично на уламках…
Потім були ще дві експедиції з Туром Хейєрдалом — від берегів Африки до островів Центральної Америки на «Ра-2», удосконаленій копії затонулого «Ра» (1970), і на тростиновому човні «Тігріс» — з Іраку на північний схід Африки, за маршрутом давніх шумерів (1978—79). Сенкевич написав кілька книг, перекладених багатьма мовами світу: «На «Ра» через Атлантику», «В океані «Тігріс», «Подорож завдовжки з життя» та ін., десятки наукових і науково-популярних праць із космічної фізіології та поведінки людини в екстремальних умовах.
Ставши ведучим «Клубу кіноподорожей», 1982 року поїхав у першу «телевізійну» експедицію в Гімалаї, а згодом уже в рамках програми відвідав найрізноманітніші точки земної кулі. Найпопулярніший тележурналіст, він сам став знахідкою для колег: хто ще міг похвалитися таким набором пережитих пригод, помноженим на такий талант оповідача?
Журналістів, звісно, цікавило те, що залишилося «за кадром». І Юрій Олександрович охоче розповідав численні мандрівницькі «байки».
Про те, як в Антарктиді полярники, відрізані на цілий рік від усього світу, — і від жінок! — рятувалися виміняними в американців на ікру й хутряні шапки журналами «Плейбой» і... календарем із портретами радянських акторок, подарованим Сенкевичу Наталею Фатєєвою. І як усе одно, вперше після зимівлі побачивши в селищі Мирний якихось дам, він не зумів стриматися від захопленого: «Дивіться, жінки!..».
Про невдалий експеримент «за Джеком Лондоном»: захотілося перевірити, чи справді на сильному морозі замерзають у повітрі плювки... ну й не тільки. «Я зараз заберуся на дах і попісяю звідти, а ти стій унизу й дивися, як падатимуть крижинки», — запропонував Сенкевич другові. Другові не пощастило: у розрідженому антарктичному повітрі замерзання відбувалося не настільки швидко...
Як члени різноплемінного екіпажу «Ра» пригощали одне одного настільки екзотичними стравами, що іноді пасував навіть натренований шлунок мандрівника; минуло чимало часу, поки радянський лікар навчився перетравлювати єгипетську рисову кашу з крихтами чорного хліба, гострим томатним соусом, лимоном і неймовірною кількістю перцю. А після обіду, природно, поставало питання миття посуду: тут чорношкірий член команди цілком міг образитися за дискримінацію на свою адресу...
Як для товариша, обпеченого тропічною медузою, весь інтернаціональний екіпаж дружно виділяв у кокосову шкаралупу випробувані ліки — аміачний розчин...
Як у гімалайській експедиції непальський поліцейський, приставлений для стеження за «російськими шпигунами», не витримав темпу мандрівників і залишився на перевалі, а вночі, за власним зізнанням, піддався сексуальним домаганням Снігової Людини жіночої статі...
Відчуття гумору Юрія Сенкевича міг оцінити кожен, хто хоч колись дивився його програму. Але особливо незамінною ця риса була там, віддалік цивілізації, на межі постійного ризику, де психологічний мікроклімат усередині команди інколи означає значно більше, ніж технічне і продовольче оснащення експедиції. Ті, хто ходив «в одній зв’язці» з Сенкевичем, називали його «дуже порядною і товариською» людиною.
Він знав, що найбільше лихо будь-якої експедиції — коли в команді починаються скрупульозні підрахунки: хто скільки зробив для спільного блага; із цього виникають усі подальші проблеми. Знав, що випробування й злигодні під час подорожі не можна сприймати як тимчасові неприємності, які треба пережити, стиснувши зуби і рахуючи дні, що залишилися, — навпаки, саме це і є нормальне справжнє життя...
Позаторік Юрій Сенкевич, як і безліч телеглядачів пострадянського простору, уважно стежив за життям на «незаселеному острові» «останніх героїв». Коментуючи на прохання журналістів події на острові з позиції професійного мандрівника, він сказав, що сам відмовився б брати участь у такій передачі: «По-перше, дай боже учасникам пережити хоча б десяту частину того, що випало на мою долю. А по-друге, я виграв би. Скажу навіть, що чесніше було б відразу віддати мені ці три мільйони...».
Крім усього іншого, він вірив у чесну гру. У чесне шоу на чесному телебаченні.
Тридцять років в ефірі
На телебачення Юрій Сенкевич потрапив за щасливим збігом обставин. Після смерті 1973 року творця «Клуба кіноподорожей» Володимира Шнейдерова передачу певний час вів професор Андрій Банников. Коли він зібрався у відпустку, керівництво стало шукати тимчасову заміну, і Володимир Ухін (дядя Володя зі «Спокійної ночі, малята!») запропонував кандидатуру свого друга Сенкевича, тоді вже відомого мандрівника. Втім, від нього вимагалося не так уже й багато: всього лише озвучити перед камерою заготовлений текст. Через місяць повернувся постійний ведучий — і тут на телебачення посипалися листи обурених глядачів: «Чому прибрали Сенкевича?!»
Телеглядачі від початку були впевнені, що ведучий «Клубу кіноподорожей» — мало не єдина людина в СРСР! — вільно роз’їжджає по всьому світу. Насправді все було трохи інакше: перші кілька років програма монтувалася виключно з матеріалів, куплених за кордоном, та радянських сюжетів, знятих на документальних і науково-популярних кіностудіях. Сам же Юрій Сенкевич виїжджав за кордон лише у відрядження по лінії інституту, де продовжував працювати паралельно з телебаченням. А як турист узагалі тривалий час був «невиїзним», оскільки мав доступ до секретних документів космічної галузі… Щоправда, після річного перебування в Антарктиді (за документами — капкраїні!) режим трохи пом’якшився. Однак участь Сенкевича в експедиціях Тура Хейєрдала затверджували, як мінімум, на рівні ЦК, а може, й вище...
Та навіть у ті часи, коли ведучий «Клубу...» подорожував, не виходячи з монтажної, домінантою програми все одно залишався його власний, особистісний погляд на все, що відбувалося на екрані. Юрій Сенкевич привносив у програму і враження від своїх закордонних поїздок — хай без камери, — і незамінний експедиційний досвід, і ще щось таке, чому важко підібрати визначення: у кожному разі, слова «харизма» тоді ще не знали. І, звісно, голос, неквапливі, дуже точні «сенкевичські» інтонації...
Після першої експедиції знімальної групи «Клубу...» в Гімалаї дедалі більше матеріалу для передачі Юрій Сенкевич почав знімати сам. Причому навіть після падіння «залізної завіси» він не віддавав пріоритет виключно далеким закордонним поїздкам. Був глибоко переконаний: подорожувати своєю країною — не менш цікаво. В експедиціях по Союзу він знаходив не менше екзотики, новизни, відкриттів, аніж по інший бік екватора.
«Якось, — розповідав він, — з однією й тією ж плівкою в касеті довелося знімати на Алтаї, а потім — на Філіппінських островах. Коли проявив плівку, на першій її половині виявилися вражаюче прекрасні Алтайські гори, а на другій — тьмяні, невиразні Філіппіни... Буває й таке».
Найулюбленішим своїм місцем на Землі Юрій Олександрович в одному з останніх інтерв’ю назвав Камчатку. «Клуб мандрівників», — нарікав журналіст, — залишився практично єдиною програмою, що дає якийсь позитивний образ сучасної Росії. І ми повинні це робити, оскільки людина не може любити, не знаючи...».
Монополія Сенкевича на відкриття співвітчизникам світу була зруйнована майже одночасно з Радянським Союзом. Проте журналіста не бентежила конкуренція з боку інших програм схожого профілю: якщо в Америці темі подорожей присвячений цілий канал «Дискавері» — і не тільки він, — то невже в нашому ефірі буде тісно всього лише кільком передачам? «Країнознавчу» тему він вважав невичерпною. Казав, що з однієї й тієї ж країни можна привезти абсолютно різні, навіть діаметрально протилежні матеріали. Треба просто дивитися і бачити. І не втрачати здатності дивуватися.
Передача Юрія Сенкевича вабила ще й тим, що в ній не було місця політиці. Ні дубовій ідеології часів застою, ні безсоромним іграм наших днів. Сам Юрій Олександрович, на початку 90-х спробувавши себе в ролі депутата Мосради, дійшов висновку, що кожен професіонал — лікар, артист чи журналіст — повинен займатися своєю справою. А своя справа у нього була.
Ще в нього були друзі. Ті, з ким він побував в експедиціях, і ті, з якими познайомився уже в телевізійній студії, але від початку міг розмовляти на рівних, як мандрівник із мандрівником, — і розуміти одне одного. В «Клубі мандрівників» у різний час побували Тур Хейєрдал, Жак-Ів Кусто, Карло Маурі, Бруно Вайлатті, Жак Майоль, Жан Мелорі, Федір Конюхов, Яцек Палкевич, Михайло Малахов та багато інших. Дружні стосунки з більшістю з них збереглися, попри роки та кордони.
Про смерть Тура Хейєрдала Сенкевич дізнався в кардіологічному центрі, куди його поклали після мікроінфаркту. Ця звістка викликала в Юрія Олександровича ще один мікроінфаркт. Дружба... «Коли я говорю про Тура, у мене все виходить щонайчудовіше. Мені доводилося бувати з ним практично в усіх життєвих ситуаціях. Ми разом тонули і разом випливали...».
Юрій Сенкевич пережив свого друга на півтора року. Практично до останнього часу продовжував подорожувати зі знімальною групою «Клубу мандрівників». І записував у студії черговий випуск програми, коли стався третій інфаркт. «Швидка» не довезла його до лікарні...
Він був лікарем і ученим, не вірив у прикмети, з іронією ставився до забобонів і містики. Зараз він уже знає, що ТАМ: кінець — чи подорож.