Говорити окремо про другу вищу освіту в Штатах складно, адже не тільки система освіти, а й усе життя в цій країні влаштовані так, що вчитися можна й найчастіше потрібно протягом усієї професійної кар’єри, а то й після її закінчення. Друга вища може бути продовженням першої, коли, наприклад, людина зі ступенем бакалавра повертається до вузу (чи навіть не залишає його) для здобуття ступеня магістра за тією самою спеціалізацією. А може бути способом змінити професію, і тоді, наприклад, до одного ступеня бакалавра можна додати другий — у «перпендикулярній» галузі. В кожнім разі знання, набуті в першому заході, не пропадають марно та враховуються під час упорядкування індивідуального розкладу занять. Хоча жодних «затверджених міністерством» законів немає, і в кожному університеті свої порядки; поширеною є практика, коли для набуття першого бакалавра потрібно набрати 120 «кредитів», а для другого — усього 30 (під «кредитом» розуміється формальна одиниця обліку обсягу знань; про те, що таке навчальний кредит, можна прочитати в статті «Болонська угода: кому це потрібно?», «ДТ», № 44 (519) за 2004 рік).
За статистикою, найпопулярнішими спеціальностями в Америці (як для першої, так і наступних вищих освіт) останнім часом є бізнес, педагогіка, а також соціальні науки, включаючи історію. Що ж до динаміки, то до дедалі популярніших спеціальностей належить інформатика (порівняно з кінцем минулого століття темпи зростання в цій галузі знизилися, але однаково залишаються високими), візуальне та акторське мистецтво, теологія, філософія, журналістика, парки й сади, служба захисту і таємності (так я переклала «security and protective services»), етнічні, культурні та гендерні дослідження і бізнес.
Вища освіта в Штатах (це стосується і першого і другого) — задоволення дороге, і вартість її рік у рік лише зростає. Проте кількість американських студентів також збільшується, водночас змінюється їхній склад. Нові тенденції в американській вищій освіті розпочалися наприкінці 60-х років, тому в багатьох звітах за відправну точку заведено брати 1970 рік. Отже, порівняно з 70-м загальна кількість студентів в Америці більш ніж подвоїлася і перевищила 20 млн. чоловік. Американські студенти стали в середньому старші (половина з них уже переступила 25-річний рубіж), понад 40% із них навчаються за дворічною програмою; більшість студентського населення, із невеличкою, але дедалі більшою перевагою становлять жінки (56%).
Навіщо вчитися?
Відповідь на це запитання проста: якщо брати «середню температуру по палаті», то вищий рівень освіти гарантує вищий рівень зарплати, причому ця різниця постійно зростає. Приміром, у 1975 році розрив між середньою зарплатою працівників, які мали лише шкільний атестат, і тих, хто здобув диплом бакалавра, становив 19% для чоловіків і 37% для жінок, а в 2005-му — уже 63% для чоловіків і 70% для жінок. І якщо зарплата новоспечених випускників вузів не надто сильно відрізняється від зарплат їх менш освічених однолітків, то чим більший стаж, тим сильніше розходяться ці ножиці.
На користь здобуття вищої освіти свідчить і статистика з безробіття. За даними 2005 року, рівень безробіття в середньому по країні становив 4,4%, причому для тих, хто не закінчив середньої школи, цей показник був удвічі вище — 8,8%, а для випускників вузів майже вдвічі нижче — 2,3%. Чимало, однак, залежить від конкретного штату: там, де безробіття особливо високе, дисбаланс цього показника на користь «учених» найбільш разючий, зокрема для Аляски він перевищує 10%.
Цікаво, що освічені люди в середньому є і кращими батьками, принаймні з погляду залучення в життя своїх дітей і допомоги їм у здобутті освіти. Так, за даними дослідження, проведеного в 2006 році неурядовою організацією The College Board, спостерігається пряма кореляція між рівнем освіти батьків і тим, як часто вони розмовляють зі своїми дітьми про справи в місцевій громаді, у країні та світі в цілому. Причому батьки, котрі не закінчили середньої школи, переважно не торкаються таких тем ніколи, водночас серед батьків із дипломом магістра більшість становлять ті, хто спілкується з дітьми часто. Така сама картина й щодо спільної участі дітей і батьків у культурних, спортивних і релігійних заходах. І, нарешті, цільове накопичення коштів, призначених для оплати вищої освіти дітей, теж більш властиве батькам, котрі мають таку освіту, — незалежно від рівня доходів сім’ї.
Традиційні та нетрадиційні студенти
Традиційні студенти — це юнаки та дівчата, які закінчили середню школу і того самого року вступили до університету чи коледжу на повний курс, які фінансово залежать від батьків і або не працюють зовсім, або епізодично і трохи підробляють. З кожним роком вони стають дедалі більшою рідкістю. Нині їх трохи більше за чверть від загальної кількості американських студентів. Левову частку (73%) становлять студенти нетрадиційні — ті, хто володіє бодай однією із семи «характеристик нетрадиційності»: відкладений вступ (вступ до вузу не в рік закінчення школи); неповний курс навчання (гнучкість американської системи освіти дозволяє вивчати будь-яку кількість предметів на семестр); наявність постійної роботи мінімум на 35 годин щотижня; фінансова незалежність від батьків (принаймні з погляду права заповнювати заявку на фінансову допомогу); відсутність диплома про закінчення середньої школи; наявність «утриманців» (найчастіше це дитина) і, нарешті, статус «матері чи батька-одинака» (найчастіше матері, але буває, що й батька).
Студентів, у яких є хоча б одна така ознака, вважають мінімально нетрадиційними, дві-три — середньо нетрадиційними, чотири і більше — сильно нетрадиційними. Цікаво, що кількість сильно нетрадиційних студентів уже зрівнялася з числом традиційних. Саме через нетрадиційних студентів підвищилася роль дворічних навчальних закладів, оскільки вони йдуть навчатися саме туди — на відміну від традиційних, які воліють учитися в «нормальних» чотирирічних вузах. Подвійне навантаження у вигляді навчання та роботи, плюс нерідко ще й сім’я, призводять до того, що нетрадиційні студенти частіше полишають навчання, так і не здобувши диплом (критичним у цьому сенсі є перший рік навчання). Ті, хто утримався і не кинув, під час опитувань скаржаться, що нерідко розклад занять не збігається з режимом роботи, а це обмежує вибір предметів і доступ у бібліотеку і негативно впливає на успішність. Утім, робота може навчанню і допомагати — як у виконанні конкретних практичних завдань, так і в загальній підготовці до кар’єри.
Як бачимо, не все так однозначно. З одного боку, дедалі більше громадян Америки прагнуть здобути вищу освіту, а з другого боку — дедалі більша частина американських студентів або не одержує диплом про вищу освіту взагалі (принаймні з першої спроби), або одержує, але не досить високого ступеня. Тому не дивно, що паралельно зі звичайною схемою «школа—вуз—робота», в США набуває поширення практика «безперервної освіти», яку можна ще назвати нехай трохи пафосно, зате цілком точно: «освіта завдовжки в життя». Крім того, тут існує (і багато в чому перетинається із системою безперервної освіти) окрема освіта для дорослих, вона може бути як «кредитною», так і «безкредитною» (не в грошовому, а в академічному сенсі). Простіше кажучи, різниця між ними така: кредитні курси можуть у принципі «скластися» в будь-який диплом, а безкредитні — ні; їх проходять або для одержання спеціалізованого сертифіката, або суто з інтересу.
Кому потрібна друга вища?
(мої «case study»)
Серед причин, що спонукають дорослих людей, які мають досвід роботи і досить часто вищу освіту, повертатися в статус студента, виділяють три головні: потреба у набутті нових знань, отримання «корочки» (диплома, сертифіката, ліцензії і т.п.) і особистісне зростання. По реальні приклади, які ілюструють кожну з цих причин, мені ходити далеко не треба. Перший «приклад», який ілюструє потребу набуття нових знань, сидить зі мною в одному офісі. Звуть його Іан, йому 28 років, і за п’ять років роботи в нас він піднявся з посади персонального асистента начальниці до менеджера аналітичного відділу, і отут йому знадобилося знання основ статистики — прогалина, яку цілком можна пробачити випускникові вузу за фахом «журналістика і піар». Протягом двох семестрів Іан вивчав курс «статистика для бізнесу» в університеті вечорами після роботи, причому компанія оплатила йому 75% вартості навчання (спочатку чверть, а після закінчення курсу ще половину; це загалом стандарт — неписаний, звичайно, закон, але досить поширена практика в не надто маленьких фірмах).
Другий «приклад» — Хуліо. Йому теж 28 років, але, на відміну від неодруженого Іана, у нього вже є сім’я — дружина та двоє маленьких (дуже непосидючих) синів. Два роки тому він перейшов до нас із іспаномовного радіо на посаду менеджера проекту і, зважаючи на все, збирається робити кар’єру саме в цій галузі, отже, йому потрібний диплом з бізнес-адміністрування (знаменитий американський МБА). Досі Хуліо був класичним «нетрадиційним студентом», набираючи деякі початкові курси «з бізнесу» у дворічному «комьюніті-коледжі». Тепер компанія допомагає йому з оплатою трирічного курсу навчання у вузі, який надає дистанційну форму навчання через Інтернет.
Третій «приклад», що об’єднує обидва розглянуті мотиви, — це 35-річна юрист-патентознавець на ім’я Лінда, яка надає консультаційні послуги одному з наших клієнтів у галузі фармацевтики. Спочатку вона, маючи в кишені диплом бакалавра, працювала там же інженером-біологом і наочно переконалася в тому, наскільки високо цінуються юристи, які не тільки розбираються в законах, а й розуміють технічний бік справи. Навчаючись вечорами, вона здобула спочатку «магістерський», а потім «професійний» диплом юриста (у цей період їй довелося перейти на стаціонарне навчання через обсяг і складність матеріалу, а також через народження доньки) й потім повернулася в рідну компанію вже зовсім на інший рівень службових сходів і, відповідно, зарплати.
Окрема історія — іммігранти
Зі зрозумілих причин цьому сегменту американського населення доводиться особливо багато навчатися, і не лише окремих дисциплін, а й усього, що належить до сфери входження в чуже середовище — мови, традицій, законів, звичаїв, культури... І найчастіше робити це доводиться на ходу. Закордонна вища освіта, включаючи «нашу», рідко буває достатньою, щоб негайно зрівнятися з аборигенами, але для людей із високим ступенем мотивації вона дає головне — базу для подальшого навчання та розвитку. Для ілюстрації розповім про двох своїх найближчих співробітників-помічників із роботи. Перший — росіянин, сибіряк, за освітою інженер-металург, виграв грин-карту в лотерею, коли Росія ще була в числі країн-учасниць. Відразу ж після приїзду у Штати Павло вступив на навчання «на програміста» «швидкісним методом» до місцевого професійного навчального закладу, який навчав окремих дисциплін у галузі інформатики, і вже через рік із сертифікатом у руках швидко знайшов першу роботу, тодішній програмістський бум саме цьому сприяв.
Друга — китаянка, із ім’ям, яке важко вимовляється та в «перекладі американською» стало «Саманта». Вона приїхала сюди з дипломом бакалавра з англійської мови підвищувати кваліфікацію в галузі педагогіки, проте, оцінивши можливі перспективи, вирішила перекваліфікуватися на «айтишники»: спочатку, паралельно з основним навчанням, вивчала окремі базові курси з інформатики, а потім вступила на чотирирічну «бакалаврську» програму за цим фахом до заочного університету. Власне, вона й нині ще навчається — дистанційно, через Інтернет, «проходячи» по курсу за семестр. Розповідаючи про переваги освіти, Саманта із задоволенням зазначає, що витрати на неї відраховуються із суми доходів, які оподатковуються.
Третім «іммігрантським» прикладом цілком можу послужити я сама. Професійні знання здобуваю старим перевіреним способом — по книжках, тобто за допомогою самоосвіти, а моя «корочка» нікого не цікавить. Та в мене є інтереси, які виходять за рамки сфери, де я заробляю собі на хліб, а тому ось уже третій рік я навчаюся в заочному дистанційному вузі для дорослих з кількох психологічних дисциплін і нещодавно одержала перший диплом за фахом «Психологія і соціальна робота». Якщо я колись вирішу різко змінити кар’єру, то на додаток до цього диплома мені треба буде скласти іспит на одержання ліцензії та ще не менш ніж рік попрацювати стажистом.