UA / RU
Підтримати ZN.ua

НАВІЩО ПОТРІБЕН БАТЬКО?

У наших родинах часто буває так, що після народження дитини головними в сім’ї стають немовля та його мати...

Автор: Микола Наріцин

У наших родинах часто буває так, що після народження дитини головними в сім’ї стають немовля та його мати. А батько відсувається «на другий план». Один чоловік, опинившись у такій ситуації, говорив: «Я почуваюся в ролі бика-плідника. Зачаття відбулося, потомство з’явилося — усе, батько більше не потрібен!» А справді, яка ж роль батька в родині, й зокрема у вихованні власної дитини?

Одна з основних форм навчання дітей — ігри та спілкування. Причому не так з ровесниками, як з дорослими. Бавлячись із дітьми, дитина не може навчитися в них адаптаційних норм поведінки, — її товариші по іграх знають про життя, практично, стільки ж, скільки і вона сама. Інша річ — дорослі. Спілкування з дорослими та участь дорослих у дитячих іграх дуже багато дають дитині в плані психологічної рівноваги, формування моделей поведінки та сприйняття навколишнього світу. Саме від дорослих дитина засвоює нову інформацію про життя, адекватну поведінку та навчається сприймати дійсність. Тож вона копіює передусім навколишніх дорослих, а вже потім — своїх однолітків.

Стосовно варіантів спілкування дитини й дорослих, то це можуть бути спільні ігри, заняття, спостереження дитини за процесом діяльності дорослих і навіть посильна участь у їхній роботі. І бажання дітей допомагати дорослим треба всіляко заохочувати, а не засуджувати і, тим паче, не карати за це.

Проте дорослі, як відомо, поділяються на дві статі. І дитині зовсім не байдуже, хто саме з нею гратиметься і спілкуватиметься. І навіть коли це дівчинка, однаково, за великим рахунком, для неї замало спілкування тільки з мамою. А стосовно хлопчиків, то ще Жан-Жак Руссо сказав: «Чоловіка повинен виховувати чоловік».

Щоб виховувати дитину, потрібні дорослі обох статей. Адже при цьому дитина набуває навичок статеворолевої поведінки. Коли її виховує лише батько, то в результаті виховання виявиться трохи «однобоким». Інакше кажучи, так вихованій дитині, незалежно від її власної статі, складно буде спілкуватися в житті або зі своєю, або з протилежною статтю. А оскільки при розлученні батьків діти переважно залишаються з матір’ю, та й жінки дедалі частіше наважуються «завести дитину без батька», наше виховання перекошене у «жіночий» бік. Тобто дівчата не знають, як спілкуватися з хлопчиками, а хлопчики виростають жіночними і важко адаптуються в середовищі ровесників.

Величезну роль тут відіграє специфіка розлучень у нашій країні. Американці, приміром, навіть при розлученні зберігають можливість спілкування дитини з обома батьками. У нас це буває дуже рідко: проблема в тому, що для цього подружжя мусить і після розлучення мати бодай мінімальну повагу одне до одного, а коли не повагу, то хоча б толерантність. А в нас найчастіше чоловіки, розлучаючись, прагнуть розірвати всі зв’язки, зокрема й ті, які стосуються дитини. Дітей залишають, як правило, матері, і вона часто просто забороняє їм спілкуватися з батьком, бо він їй, бачте, осоружний! Але, даруйте, при чому ж тут діти? Вони, либонь, з власним батьком не розлучалися, тож не повинні страждати від того, що мати вже не може ні бачити колишнього чоловіка, ні навіть чути про нього, а про те, щоб підпускати до нього дітей, годі й говорити...

Та навіть якщо батько й мати мирно співіснують під одним дахом, батько найчастіше виявляється не при ділі, коли йдеться про виховання дітей. Тут ще дуже сильні наші старі, часом просто шкідливі суспільні традиції. За споконвічними канонами, в родині існує домостроєвський «розподіл праці»: чоловік приносить гроші, жінка забезпечує побут. Але цей поділ обов’язків тягнеться з первісних часів. Невже в нашому суспільстві нічого не змінилося з часів людиноподібних предків? Сучасні жінки працюють нарівні з чоловіками, загальний уклад життя теж дуже змінився. А ми все одно залишаємо жінці лише побутові клопоти й догляд за дітьми. Зауважте — не виховання, а саме догляд, тобто годування, гуляння й витирання носів. Відтак до витирання носів зводиться вся педагогіка. Пригадайте видатних педагогів минулого — геть усі чоловіки! А нині у школах переважно не вчителі, а вчительки. Чому? Непрестижною для чоловіків стала професія педагога: не чоловіча то справа — носи витирати...

Понад те, часто чоловіки соромляться любити дітей: це також не чоловіча справа. Наші чоловіки покірно відійшли від процесу формування нової людини ще й тому, що справа ця для них неймовірно важка. Адже дитинство багатьох сьогоднішніх дідусів, та й татусів, припало на воєнні й повоєнні часи, коли чоловіче населення країни різко й непропорційно зменшилося і все покоління тодішніх дітлахів виросло без батьків. Отримавши виховання виключно в жіночому середовищі, де, знов-таки, головним принципом був фізичний добробут дитини, вони так і не розуміють того, що виховання — справа не лише жіноча. І це не вина їхня, а біда...

Хлопчики воєнного й повоєнного покоління, повироставши, практично, без участі чоловіків, особливо без спілкування з татами, своєю чергою, стали батьками, але багато хто з них віддаляється від дитини ще й тому, що відчуває: поводитися з дітьми він не вміє. І, як наслідок, хтось побоюється виявити свою розгубленість, хтось вважає, що краще зіпхнути дитину на матір.

Зрозуміло, ці психологічні наслідки воєнних років для людей не фатальні. Будь-який чоловік, що переважає інтелектом мавпу, у змозі заповнити цю прогалину, якщо бодай поцікавиться літературою з психології, педагогіки, та й просто дитячими книжками. Але, на жаль, багато чоловіків вважають, що з цього приводу не варто напружуватися: не вмієш, як-то кажуть, — не берися, нехай робить той, хто вміє. Тобто їм просто лінь інтелектуально потрудитися, щоб засвоїти науку поводження з власними дітьми. Набагато легше якщо й не визнати свою поразку у цій сфері, то постаратися якнайдалі відійти від цих «нечоловічих» занять і прикритися, приміром, роботою.

Ось вам і ще один аспект проблеми. На жаль, багато хто переконаний, що основне призначення чоловіка — забезпечити матеріальне становище родини. І часто такі татусі свій внесок у виховання дітей роблять... грошима. При цьому вони не конче розлучені зі своєю сім’єю. Навпаки: такий тато найчастіше живе в благополучному сімейному колі, але, попри це, сплачує дитині своєрідні «аліменти». Або видає певну суму дружині. А коли купує дітям одяг — то часто не того розміру, коли подарунки — то найчастіше такі, що дитині вже нецікаві чи до яких вона ще не доросла... Зате і подарунки, і одяг завжди дорогі, престижні. Та й загалом усе дуже схоже на те, що батько просто відкуповується від своєї дитини й від участі в її вихованні.

Між нами кажучи, такому татові справді простіше зайву добу горба гнути, щоб заробити гроші на дорогу подачку власному нащадкові, ніж безпосередньо спілкуватися з дитиною: найчастіше батькові просто нічого цій дитині дати. Тоді як справді захоплені життям батьки просто не можуть не тягати за собою повсюди своїх дітей. Якщо батько захоплений автомобілями, то часто в найшмаркатішому віці сідає за кермо й син (та й дочка), бодай не по-справжньому. Якщо батько ходить під вітрилом, то його діти з пелюшок виїжджають разом із ним до води. Коли батько захоплюється комп’ютером, то змалку прилипають до монітора й діти, причому їм швидко набридають безглузді ігри і вони разом з батьком оволодівають серйозними програмами... А коли батько, замість радості спілкування з власними дітьми, віддає перевагу «грошовому еквівалентові», то йому, певне, просто немає про що з цими дітьми розмовляти.

Але, з іншого боку, в сучасних чоловіків з’явилася ще одна психологічна проблема — потяг до показної манірності та штучної «солідності». Мовляв, не личить серйозному дорослому чоловікові возитися з дітворою, та ще й бавитися з ними в різні дитячі ігри... Такі чоловіки за гонором приховують свою нездатність зрозуміти дитину. А головне — вони не дуже впевнені в собі. Вони просто бояться «опуститися до рівня дитини», справити враження кумедного й несолідного. Це часто буває тому, що чоловікові здається буквально непристойним брати участь у забавах власних дітей. Усе це, зокрема й участь у дитячих іграх, на думку нашого суспільства, більше личить жінці. А чоловік мусить бути серйозним, солідним і незворушним... Через цю штучну «незворушність» перед чоловіками постає безліч проблем, бо вони самі не можуть дозволити собі хоча б на хвилинку розслабитися. Особливо ті, котрі змолоду не почуваються сильними — не так фізично, як духовно. Цим батькам особливо неприємно бавитися з дітьми, позаяк, на їхню думку, вони втрачають цим свою гідність... Але бояться вони саме тому, що самі не дуже певно її в собі відчувають.

Коли людина почувається сильною, передусім духовно, психічно врівноваженою, вона часто прагне участі в забавах власних дітей. Загалом, я рекомендував би кожному чоловікові зберегти в душі трішки «дитячості» — це дозволить йому бодай на певний час знімати свій панцир непробивної солідності і розслаблятися, інакше психіка просто не витримає тягаря цієї «солідності». І чоловікам дуже важливо не втрачати вміння грати — не лише в більярд чи карти, а й із власними дітьми. Кожному дорослому часом корисно побути дитиною. А спілкування з таким батьком, який навіть першим хапає іграшку, відштовхуючи сина, для дитини набагато дорожче від найкоштовнішої таткової подачки, яку татусь просто тицьне малому в руки, а сам піде дивитися телевізор чи вкотре випарується на роботу.

І ще одна досить сумна «роль батька в родині». Як уже було сказано, процесом виховання керує в сім’ї жінка, а батька від цього нібито відчужено. Щиро кажучи, часом мати свідомо не допускає батька навіть до витирання носа дитині: їй хочеться хоч у якійсь царині життя почуватися безроздільною власницею. Та коли дитина провиниться, мати часто не бажає брати на себе роль виконавця покарання. І каже: «От начувайся, прийде батько, він тобі дасть!» І батько часто не заперечує проти ролі такої «караючої десниці»: йому здається, що так він в очах дитини має вигляд справжнього «глави родини». А насправді очевидно ж, що тато допускається до дитини тільки з дозволу мами й лише тоді, коли потрібно надавати нащадкові ременем по попці. Причому мати сама не визначає виду покарання, віддаючи це на відкуп батькові, а в багатьох татусів, як правило, розмова коротка: «сюсюкати по- бабськи» й розбиратися в причинах дитячого вчинку вони не стануть. Просто знімуть ремінь і...

Такий тато стає для дитини чимось на кшталт страхопуда. Ним лякають так само, як Бабою Ягою або міліціонером. Відтак дитина починає цуратися батька. І правда, про яку любов до тата можна говорити, якщо його поява на дитячому обрії означає чергове шмагання ременем?

Аби без проблем включитися в процес виховання, чоловікам варто пам’ятати лише одне: виховання дітей — це не тільки забезпечення їх їжею, спокійним сном і сухими штанцями. Це також створення нової особистості, і наука спілкування, і відповіді на численні запитання. Ви скажете, що це все цілком у змозі зробити й мати. Даруйте, але їй найчастіше просто ніколи: адже вона заклопотана тим самим побутом, який і є, у вашому уявленні, основною частиною виховання. Тож кому, якщо не батькові, допомогти дитині пізнати світ? І хто, коли не він, стане головним захисником дитини від фізичних небезпек, а часом і від психологічних невдач? Отже, шановні татусі, не забувайте, що й ваша роль у родині досить значуща. Головне — пам’ятати про неї не лише тоді, коли вас гукають відшмагати нащадка!