Свого часу нас вражало те, як легко й просто знаходять шлях до сердець людей — передусім молодих і навіть дуже молодих — різноманітні духовні (частіше квазідуховні) вчення. Нас вражала «педагогічна діяльність» «Білого братства», потім вражала «молодість» послідовників Алістера Кроулі, потім — юність і переконаність переважної більшості неоп’ятдесятників. А потім ми сказали собі: молодь легко піддається різноманітним духовним спекуляціям. І перестали дивуватися. Потім подумали, що це непоганий спосіб впливати на юні уми й душі — нехай церква їх виховує, коли вже в її «колег» це так добре виходить. Коли в суспільства не складається з вихованням підростаючого покоління, спокуса перекласти тягар відповідальності за їхні душі на чиїсь плечі стає занадто великою. Тим паче що і самі церковники так рвуться в школи, так активно вимагають у держави запровадити курс «Християнської етики». І в цьому, нарешті, всі наші конфесії одностайні...
Дивно, що наші очікування відродження моралі покладено на церкву. Дивно хоча б тому, що наша «постатеїстична» релігійність досить ущербна. Мабуть, не менш ущербна, ніж саме бачення моралі. Соцопитування як в Україні, так і в Росії виявляють дивні речі: у нас багато «православних атеїстів», котрі не вірять у Бога, але називають себе «православними», християн, котрі вірять у Бога й дотримуються водночас «народних традицій» (простіше — забобонів, успадкованих нами від предків-язичників), «істинно віруючих», які ходять регулярно як до таїнств, так і до ворожок, а вже про християн, що не визнають ні таїнств, ні церкви, ні обряду загалом, годі й говорити. Звісно, ця навколорелігійна веремія по суті відрізняється від проблем раціонального секуляризованого суспільства західного зразка. На чому ми радісно наголошуємо, переконуючи себе й інших у тому, що наш народ — «джерело духовності». Але з тих самих соцопитувань легко помітити, що «духовність» ця не має нічого спільного з «церковністю». І річ тут не тільки (а можливо, й не стільки) у своєрідній «секуляризованості» нашого суспільства, а й у проблемах, що постали перед самою церквою, яка стала неспроможною нести тягар, що його ми готові добровільно їй вручити, — тягар відповідальності за нашу духовність.
Як же так сталося, що ми вже не шукаємо поради духівника й не йдемо в церкву, аби нас спрямували на шлях істинний? А не кличуть... Звісно, це звучить смішно, і будь-який церковник дорікне мені за таке формулювання, оскільки церква — річ суто добровільна, на відміну від колгоспу. На «добровільності входу й виходу» і стоїть християнство — спасенний буде лише той, хто прийде сам, за власним рішенням. З цим важко сперечатися, але примушувати людей вибирати можна тільки спочатку роз’яснивши їм наслідки кожного з можливих виборів. Інакше це не «можливість вибору», а лицемірство. І тут у наших традиційних церков прокол — проповідують тепер лише в церкві. Проповідувати за стінами церкви, на думку деяких моїх співрозмовників із духівництва, — навіть якось непристойно. Хто в церкву з якихось причин не потрапив — той за бортом, а порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих, у цьому традиційна церква солідарна з класиками...
Те, що традиційні церкви перестали проповідувати, — це один бік проблеми. З другого боку перебуваємо ми самі зі своєю низькою чутливістю до всього того, про що церковники з нами говорять. У православних це наслідок головним чином секуляризованої освіти, яка протиставляє віру й розум, у греко-католиків, приміром, — більшою мірою самовпевненість мирян, котрі знають, що вони «краще, ніж священик, знають, як треба».
Проте ми їм довіряємо. Ми чекаємо, що їхні потенційні виховні можливості нарешті проявляться й вони знайдуть спосіб переконати всіх нас у тому, що треба жити інакше й бути кращими. І навіть зможуть розповісти нам, як саме ми можемо цього досягти. Ми взагалі народ потенційних можливостей: знаємо, що в нас дрімає божевільна творча енергія (вона не прокидається), що в нас чималі запаси духовності (ми їх не виявляємо), ми бережемо глибоко в собі незліченні багатства культури (але продовжуємо плювати на паркет). Отож і церква в нас така — вона таїть чималий виховний потенціал, але поки що не хоче ним ділитися. Тобто вона може ним поділитися, але поки що торгується. Вона готова йти в школи та в армію, готова співпрацювати зі ЗМІ, проводити конференції та семінари. Вона це й робить, але дуже епізодично й інколи з несподіваними наслідками: на зборах, присвячених церковному вихованню, приміром, більшість часу присвячено розмовам про «небезпечність розкольницьких угруповань» або «засилля московської церкви». А вже коли доходить до реальних пропозицій щодо пастирської опіки над армією та школою, питання й зовсім стає руба: яка саме конфесія одержить доступ до цієї діяльності?
Найцікавіше, що бажаючі пробитися в школу й армію вже зробили це. У найкращому разі, це традиційні протестантські общини, у найгіршому — різноманітні секти. Пригадуєте, як просто «Біле братство» просочилося в школи, як легко під виглядом різноманітних «гуртків» завоювали собі місце під дахом навчальних закладів сайєнтологія, трансцендентальна медитація тощо. А деякі орієнтальні спекуляції навіть знайшли гідне місце в шкільному курсі валеології: в окремих підручниках цілком серйозно розповідалося про чакри, можливості йоги, самозаглиблення й т.ін. А ось традиційні християнські конфесії поки що так не можуть.
Утім, чому не можуть — зрозуміло. Церква хоче статусу. Вона чекає офіційного визнання своєї важливості, необхідності — церква теж не вільна від власної історії. Як і весь наш народ, вона хоче реабілітації. Але не просто реабілітації, а з «реваншем» — щоб держава, яка стільки років її заперечувала, не просто визнала право на існування, а й погодилася з її винятково соціальною місією. Вхід у школу й армію «з благословенням» держави — це, як тепер кажуть, «знаково» для нашої церкви.
Здавалося б, навіщо церкві загальноосвітня школа, якщо вона має необмежені можливості відкривати недільні школи — вистачило б фахівців, спроможних не лише розтлумачити катехізис, а й виховати в дітях потребу долучитися до християнських практик відкрито. Проте церква дуже хоче в державну школу. Звісно, є 35-та стаття Конституції України, що декларує відмежованість школи від церкви й церкви від школи, але це можна легко обійти. Принаймні деякі експериментальні програми «Християнської етики» пропонують різні способи, як це зробити. Правда, спроби ці видаються, м’яко кажучи, певною мірою суперечливими: «релігійне виховання в школі не суперечить її світському характеру й розглядається не як щось окреме, але як частина національного виховання в цілому». Яким чином «релігійне» може не суперечити «світському»? Сама мова протестує проти таких формулювань. А вже ототожнення «національного» та «християнського» — це просто загальник у таких програмах.
Найцікавіше, що такий компроміс, як «Християнська етика», не повинен влаштовувати ні церкву, ні державу. Спроби об’єднати «національне» виховання з «християнським» найчастіше призводять не до поєднання, а до підміни. Причому порушується основна умова шкільної освіти — її світськість і відмежованість від будь-якого віросповідання. На підтвердження своїх слів наведу кілька витягів із двох програм «Християнської етики», розроблених Львівським управлінням народної освіти й Острозькою академією. Формулювання типу «у християнській моралі сконцентровано вищі цінності європейської цивілізації, тож християнські аргументи найвагоміші» принижує неєвропейські культури й усі нехристиянські віросповідання. Фрази «джерелом добра є тільки Бог», «християнські цінності абсолютні — доброта, любов, правда, чесність, свобода, гідність, справедливість...» автоматично перетворюють атеїста на злісного аморального суб’єкта. Висловлювання типу «бути чесним — означає наслідувати Христа», «формувати в учнів цілісний образ Христа», «переконати дітей бути християнами», творіння молитви як необхідної частини уроку, теми уроків на кшталт «наша активна участь у Літургії» загалом неприйнятні для уроків у світській школі.
У свою чергу, церковників мала б обурити підміна понять, якою рясніють ці програми на догоду «національному» та «світському». По-перше, мало б обурити зведення християнства — цілісної світоглядної системи й певної релігійної практики — виключно до етичної складової. Так, є етична складова християнства, але етика — це ще не все християнство. По-друге, неприпустимі постійні спроби змішати воєдино національне з християнським. Наведу кілька прикладів тем уроків: «Свята Матір, святі діти, свята родина, святий народ», «Наше ставлення до національних християнських святинь: Хреста, Герба, Прапора, Гімну», «Т.Шевченко став пророком і батьком української нації». А ось фраза, яка мала б збентежити не лише церковника, а й будь-якого християнина: «Ісус Христос говорить, що немає більшої любові, ніж віддати життя за ближнього. Саме в цьому полягає готовність віддати життя своє за Вітчизну, за свій народ, за свою віру. Готовність на таку жертву починається з любові до рідної мови, до рідних пісень, до рідних традицій». Авжеж, наміри в автора цього пасажу чудові — виховати патріотичні почуття. Але чому для цього треба було так жорстко перекручувати Святе Письмо, де немає ні слова не тільки про «рідні пісні», а й про Вітчизну в принципі? Адже вся сіль християнства в тому, що йдеться саме про ближнього. Просто про ближнього, без будь-яких доважків. А ближній — це кожен, і байдуже, якої він етнічної чи громадянської належності. І цей «етнічний релятивізм», між іншим, — теж частина морального вчення християнства. Але в християнства, очевидно, свої цілі, а в школи — свої. Такому вільному тлумаченню священних текстів дивуватися не варто — програму писали працівники освіти, а вони богослов’я, як правило, не вивчали. Дивує інше — цю програму схвалила церква...
Не можу втриматися, щоб не навести кілька витягів із програм, які дадуть читачеві уявлення про стиль і методи викладу предмета. На уроці, присвяченому спокутній жертві Христа, учитель пропонує закріплення матеріалу методом «запитання—відповідь». Вчитель показує дітям цвях — «Що це таке?» (відповідь дітей), «А яке зло було скоєне з допомогою цвяхів» (відповідь дітей). Далі вчитель показує дерев’яну дошку: «А це що таке?» (відповідь дітей), «А яке зло люди вчинили з допомогою дерева?». Просто дитячий трилер якийсь... Ось як пояснюється учням 3-го класу сутність заповіді «Не чини перелюбу»: «Це заповідь для ваших батьків. Вони повинні любити одне одного, допомагати одне одному й ніколи не залишати одне одного...». Отак: помив посуд — і ніякого перелюбу... А розповідь учителя про те, що «рідна мова — скарб від Бога», на тлі біблійної історії про Вавилонське стовпотворіння просто комічна.
Викладання «християнської етики» в школі бачиться глухим кутом: очевидно, що шкільні вчителі не повинні цього робити хоча б тому, що їм бракує богословської підготовки — це призводить до хибного тлумачення Святого Письма. Священики теж не можуть цього робити, бо «школу відмежовано від церкви». Отакий компроміс: ми згодні впровадити цей предмет, але читатимуть учителі... Що з цього виходить — описано вище. Втім, і в самій церкві наявність педагогічних і богословських кадрів — неабияка проблема. Питання освіти самих священнослужителів має стояти на порядку денному під номером один. Священикам, які прагнуть викладати, хочеться сказати, як лікарю: зцілися сам. Парафіяльні священики далеко не завжди спроможні доладно виголосити проповідь (навіть у столичних церквах), а про те, щоб навчити когось чогось, годі й говорити.
Та навіть попри свої внутрішні проблеми, наша церква, як і раніше, спроможна навертати до себе людей (як свідчать ті ж таки соцопитування) і в змозі виховати християнина. Так, у такому разі вона виховує ще й морально цілісну людину. Але головна її місія — виховувати християнина. Тільки в цьому її покликання — зокрема й для суспільства, але передусім для самої людської душі. І немає в церкви призначення вищого — ні «виховання патріота», ні «виховання громадянина». Здається, вона сама про це забуває. А ми готові навчатися й бути християнами. За нами навіть не треба ходити по школах — просто покличте, і ми прийдемо...