«Мам, а у нас Ольга Іванівна сьогодні засмучена на урок прийшла. Каже, зайшла на базар перед роботою, а там її колишня найкраща учениця гречкою торгує. Ма, а хіба так буває?» Намагаючись чесно відповісти на дитяче запитання, сумлінно проводжу моніторинг доль колишніх однокласників. Так, виходить, по-різному буває. Досвід засвідчує, що результати навчання у школі — не головний чинник подальшого життєвого успіху в загальноприйнятому матеріальному розумінні. В кожної людини свій, ні на кого не схожий графік розвитку: погані учні виявляються геніями, а вундеркіндам бракує життєвих сил на творче довголіття. Горезвісні приклади Ейнштейна та Моцарта повторюються знову і знову. Але ми затято хочемо бачити своїх дітей відмінниками. Чи хоча б не гіршими за інших! А інші бувають різні...
По-дорослому не розуміють
У когось зі школярів прагнення відповідати очікуванням дорослих, бажання бути хорошим забирає в дитинстві такий величезний життєвий ресурс, що потім усе життя хочеться відпочити. Особливо стараються у школі дівчатка, в яких і природа, і традиційне виховання закладають потребу подобатися, у тому числі вчителям і батькам. Тих же дітей, хто не вельми занепокоєний їхнім схваленням чи має не затребувані в школі здібності, піддають, як правило, найрізноманітнішим додатковим виховним заходам. Іноді це продумані заходи, іноді просто сплески розпачу дорослих. Бувають ці спроби результативними чи ж йдеться всього лише про зняття тривожності й почуття провини занадто відповідальних батьків? Будеш тут у розпачі: одні діти вчаться добре без жодної участі дорослих, а інші... Пошуки аргументів на користь гарного навчання неодмінно призводять до погроз бідності та низького статусу в майбутньому. Батьки свої дорослі страхи намагаються накинути дитині на додаток до її дитячих. Якщо вже хочете успішно маніпулювати страхами, то використовуйте реальні, наприклад, гнів чи засмучення вчителя та батька й матері (працює в молодшому віці), статус у середовищі однолітків у підлітків... Залякана людина завжди добре керована, щоправда, тільки при виконанні примітивних завдань — таких, як шкільні. А далі нехай дорослішає, нехай подолає свої страхи. Якщо вдасться.
Як правило, дитина не в змозі зрозуміти й оцінити майбутніх переваг освіти, у неї ще не сформований механізм передбачення, прогнозування. Та сама дитяча безпосередність — це і є життя у теперішньому, тут і зараз. Далеке, доросле майбутнє найчастіше не може бути мотивом зацікавленості в навчанні для школяра. Розраховувати на це було б помилкою. Якщо дитина затято не хоче навчатися, волати до його свідомості, апелюючи до дорослих цінностей, не має потреби, а от зіпсувати стосунки, погіршити порозуміння на решту життя можна. Дитина здатна, усвідомлюючи свою слабкість і залежність від дорослого, вдати, що думає про майбутнє, але найчастіше це обман інших або самого себе. Погоджуючись із батьками, вона або хоче їм подобатися, зберегти добрі стосунки, або втратила надію на те, що її зрозуміють.
Тому якщо навчання стало проблемою, не соромно «заманювати», особливо молодшого і середнього школяра, раптовими вигодами та заохоченнями. Для кожного вони свої, індивідуальні. Вибирати їх потрібно, не тільки з огляду на характер дітей, а й коректуючи його. От задачка для читача. Припустимо, дитина діловита, меркантильна, схильна використовувати людей. Ви їй пропонуєте, з урахуванням цих затребуваних сьогодні в дорослому житті якостей, матеріальну винагороду за гарні оцінки. Це може спрацювати. Можливий прогноз: прагматизм ви доведете до повного цинізму, відмови від інших цінностей, окрім матеріальних. Це збіднить і спектр задоволень, і саму особистість дитини, деформує систему цінностей, може зробити недоступною повноту почуттів. Таку юну ділову людину краще винагородити інакше: спільною прогулянкою, фільмом, екскурсією туди, куди хоче вона, а не ви, днем непослуху, грою «ти начальник». Якщо ж дитина навпаки зайво романтична, занадто відсторонена від реального життя, то, можливо, слід познайомити її з економічними поняттями на практиці, встановив тарифи на конкретні досягнення у навчанні — це тільки розширить кругозір. Але от що знадобиться саме вашому наступнику — це головне запитання, відповідь на яке залежить від сімейних цінностей, від осмисленості моделей сімейної виховної поведінки. Не можна підганяти їх під нав’язані кимсь правила, адже кожна сім’я унікальна.
Часто причиною поганої успішності стають емоційна напруга, страхи, психологічна травма. Не будучи усвідомленими, вони «з’їдають» психічний ресурс школяра, йому стає не до навчання, і він сам не знає, чому. Розблокувати здібності такої дитини зможе чуйний педагог, спеціаліст-психолог, щаслива нагода — книга, фільм, розмова зі сторонньою людиною. Батьки — занадто значимі постаті для дитини, а тому вони найчастіше напружують. Якщо вони дають зрозуміти, що навчання наступника їх не влаштовує, для нього це означає тільки одне: зі мною щось не так, я не виправдав сподівань, я гірший за інших. Посилюється природне, властиве будь-кому з нас почуття неповноцінності, зростає тривога, яку живлять розпити і невдоволення дорослих, а також те, що дитина, як і всі ми, грішні, погано себе розуміє... Виражаються ці негативні почуття у всіх по-різному: у когось це ненависть до школи, у іншого — почуття провини перед батьками, у третього — бравада і грубість, втеча від неприємного в різних формах, у тому числі хвороб і так званих шкільних неврозів... Розпізнати корінь проблеми буває складно всім учасникам «навчальної тривоги».
А як же виховувати, запитають гарні батьки, невже не звертати уваги на навчання? Ну, у вас це й не вийде, хіба що ціною придушення власних тривожних почуттів, що теж здоров’я не додасть. Звісно, звертати увагу, переживати, але не замість дитини, а разом із нею, підтримувати її, горювати і радіти разом із дитиною, розділяти її почуття з приводу оцінок, а не виступати в ролі контролера та наглядача.
Найкраще — довгий допитливий ніс
Завжди смішно, коли запитують: як ви змушуєте своїх дітей так багато читати? Або перестрибувати через класи? Переконана: не можна змусити людину спати, читати, любити, їсти — як годиться, із задоволенням... Зупиніться, озирніться — чи не занадто ви захопилися адмініструванням у стосунках із дитиною? Не знаєте інших способів виховання, окрім примусу? Але можна пограти, використовувати природні реакції, зацікавити. Найкраще, звісно, використовувати природну допитливість. Не вірите? Але ж будь-який батько чи мати погодиться, що діти бувають небезпечно допитливі, непристойно цікаві — це в них закладено споконвічно. Ризикуючи знову викликати недовіру, затято стверджуватиму: пізнавальна потреба — одна із найпотужніших у дитини! Інше питання, що примус навіть статевий інстинкт перетворить на неприємний обов’язок, а, сподіваюся, ніхто не сумнівається у його природності? Іноді погане навчання — показник того, що у школяра є захоплення, здібності, не затребувані під час навчання. Хай не ображаються у школі, але там потрібна лише гарна пам’ять і розбірливий почерк. Хоч як би сильно горіли допитливістю очиці першокласника, хоч як би добре сформували у нього батьки і спеціалісти дошкільних закладів горезвісну психологічну готовність до школи, уже в другому класі від цих прекрасних намірів мало що залишається. Очиці потухають, але ніхто з цього приводу не б’є на сполох. Пізнавальний інтерес дитини залишається поза шкільним навчанням, його приносять у жертву оцінці, дисципліні! Іноді мені здається, що вчителями стали всі дівчатка, які любили гратися у школу в дитинстві. Вони отримують задоволення від самого процесу: ставити оцінки, записувати домашнє завдання на дошці, стежити за правильною поставою учнів... За цими, безумовно, дуже потрібними справами губиться сама сутність школи — пізнання. Не знання як еквівалент оцінки, яке можна показати на вступних іспитах замість конкретної суми, а знання як інтерес, якщо хочете, захоплення, забава, гра інтелекту. Таке ставлення у певній мірі присутнє у молодшій школі, але далі навіть творчі вчителі, а їх чимало, вважають пріоритетом — дисципліну, а результатом — оцінку. Дедалі частіше пізнавальний інтерес виносять за дужки, не беруть до уваги його існування. Коли запитують: навіщо ваші діти перестрибували через класи, і я відповідаю — їм було нецікаво вивчати добре відоме, то часто наштовхуюся на нерозуміння й недовіру.
Під особисту відповідальність
Спільну з дорослим підготовку до уроків можна рекомендувати лише іноді в початкових класах. Що раніше дитина відчує особисту відповідальність за своє навчання, тим краще. Якщо ж батьки дадуть зрозуміти, що занадто зацікавлені в гарному навчанні нащадка, наслідки можуть бути різні — від зайвої тривожності невпевненої у безумовній батьківській любові дитини до нормальної, не позбавленої мудрості людської позиції: кому більше потрібно, той нехай і париться. Не забирайте у дітей їхні почуття, переживання і бажання, у вас і своїх достатньо. Це трагедія багатьох гарних, відповідальних батьків: що більше вони намагаються дати дитині, то менше отримують віддачу. А механізм простий: внутрішній контроль не формується, бо його замінює інтенсивний зовнішній. Це як у наркоманів — радість приходить тільки через шприц, не зумовлена зсередини. Вона сильна, але несправжня і цей сурогат коштує дуже дорого. Батьки, занадто сильно контролюючи навчання дітей, сприяють їхній залежній поведінці, а як це може відлунити в майбутньому — можна тільки припускати. Залежність багатогранна, непередбачувана, багатолика.
І маленький, і дорослий має право на невдачу. Двійка, насамперед, проблема дитини, а потім уже батьків. Якщо здається, що учень не переживає з приводу навчання, швидше за все, це хибне враження. За довгі роки роботи мені не вдалося зустріти жодного такого школяра. Може, просто не пощастило? Багатьом навіть у дорослому віці сняться сни про невиконане домашнє завдання. Зі своїми дітьми я буваю агресивною — нашою, жіночою, словесною агресією, але ніколи навіть на думку не спадало лаяти їх за погані оцінки: очевидно ж, людина й без того сама не своя. А як же заспокоїти батьківську тривогу? Краще спитати: сильно переживаєш? Й уважно вислухати відповідь. Просто бути поруч у скрутну хвилину.
Коли виникають труднощі з навчанням, недоречним буде пропонувати учню готове рішення: взяти репетитора чи позайматися додатково самому. Адже головне завдання батьків — не вирішувати проблеми замість дітей, а навчити їх знаходити рішення самостійно. В особливо тяжких ситуаціях я завжди запитую дитину: а що ж робити? Звісно, я знаю, що можна зробити. Але знаю також і те, що чужий досвід рідко придатний для використання у готовому вигляді, кожному потрібно добувати свій. Довго? Складно? Зате працює, на відміну від повчань. І якщо бути досить терплячим, не підказувати, можна отримати правильну відповідь на цю задачку. Правильною буде будь-яка відповідь, якщо вона йде від самої дитини. Найкраще, звісно, «я можу позайматися» або «давай запросимо репетитора». Або «допоможи мені контролювати час, проведений за комп’ютером». Але може бути і: «а ну її, цю математику, вступатиму на історичний». Або навіть: «не хочу вчитися»! Це теж можна прийняти, зробити висновки, побудувати концепції подальшого розвитку з урахуванням реального становища, спокійно пояснити всі наслідки, частіше вживаючи фрази «це тобі вирішувати», «ти хазяїн свого життя», «як сам знаєш, я зможу тобі допомогти тим-то і так-то». Розмовляти з дитиною — це насамперед слухати і чути її. Ніхто з нас не кидається із захватом виконувати чужі плани. Згадаймо: планове соціалістичне господарство не змогло конкурувати із заснованим на особистій підприємницькій ініціативі!
Над багатьма батьками тяжіють колись і кимсь сформовані, але живучі стереотипи. Наприклад, коли психолог сказав батькам геть неуспішного учня не перевіряти домашнє завдання, мама ледь не знепритомніла — та як же можна? Але ж син від цього краще не навчається, виснажливе, по кілька годин на день спільне готування уроків у 7 класі не дає ані найменшого ефекту, тільки псує стосунки, викликає відповідну агресію, батьки стають ворогами. А це вже загрожує втечею дитини з дому, звісно, найчастіше символічною, і пошуком радощів життя у формах, батьками зовсім не схвалюваних, за формулою «на зло ворогам». Якщо кнопка не працює, не слід натискати її роками тільки тому, що «так треба». І знайте — дитина тут ні до чого, ви задовольняєте власні потреби... Потрібно переучуватися, намагатися шукати ефективніші засоби виховання. А якщо ви свідомо вибираєте примус, вірите в його ефективність, не можете без нього обійтися, нехай не будуть сюрпризом його наслідки — відчуженість, утрата довіри дитини. Прийняти такі насильницькі форми любові до себе здатен не кожен школяр, а тільки той, у кого вже сформувалася психологія жертви. Тривогою з приводу навчання батьки можуть «заразити» нащадка неусвідомлено. Дочка моїх знайомих явно перебільшує з навчанням, через що часто хворіє. З татом у дівчинки дуже теплі стосунки, душі одне в одному не чують. Він, звісно, пишається своєю переможницею усіх олімпіад, але, турбуючись про її здоров’я, по-дружньому радився зі мною: ну чому дочка так надривається. «Найлогічніше, що можна припустити — тобі хоче подобатися». «Та я ж її нічого не змушую, і мені, якщо хочеш знати, її навчання байдужне». «Угу, а ти ж її запитуєш щодня, як справи». «Обов’язково!» «А згадай, що саме ти кажеш?» «Ну... Як справи, що отримала в школі... Думаєш, через це?!! А мене теж так завжди запитували. Я думав, це просто увага до людини... А як же казати?» А можна спитати: як настрій або по-американськи — як ти? «Як ти почуваєшся» — якщо повторювати щодня, теж може вселити тривогу, тільки з приводу здоров’я.
Послух — це не моє
Буває, що гарне навчання побудоване на страху. На страху покарання, на страху майбутнього, на страху втрати схвалення і любові батьків. Адже любов батьків — головний ресурс дитини, який дає все необхідне для виживання: їжу, пестощі, інформацію, емоції. Слів немає, мотивація страхом працює залізобетонно, і не тільки в дитячому віці. Але, нехай пробачить мене читач за таке порівняння, навіть собака, якого лякали й били, вважається непридатним для серйозних завдань. Людина із сильною нервовою системою зможе подолати страх, але дитина, швидше за все, для цього ще заслабка. Сила приходить поступово. Виховані на страху, багато хто з нас на все життя втрачають здатність діяти незалежно, по краплі вичавлюючи із себе слухняну дитину. На слухняних дорослих попит відчутний. Чи не зависока ціна за можливість похизуватися перед знайомими добрим навчанням сина або доньки? Чи ви хочете, щоб дитина мала досвід успішності, досвід переможця? Але ж неможливо бути переможцем з усіх видів спорту. Шукайте, у чому саме ваша дитина найбільш успішна, і вже тоді намагайтеся її підтримати. І якщо не боїтеся видатися нетактовними, запитайте Андрія Шевченка, як він навчався у школі. А Ейнштейна вже запитували інші.