25 листопада в Україні відзначається День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій. 12 жовтня з цього приводу був виданий указ президента України, де знаходимо до болю знайомі канцеляризми на кшалт «прискорити», «передбачити», «вжити», «активізувати», «вивчити», «забезпечити широке висвітлення в ЗМІ», «утворити Організаційний комітет...». У складі комітету, який очолюють співголови, - перший заступник голови секретаріату президента України Іван Васюник, віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Дмитро Табачник, 24 (!) поважних чиновники. Серед них - голова Держкомархіву Ольга Гінзбург, яка пройшла на цю посаду «за квотою» КПУ, ціла низка міністрів... А от жодного науковця-історика, як і Ігоря Юхновського - голови Українського інституту національної пам’яті нема. Просто «забули» внести до списку?
Саме Інститут національної пам’яті насамперед і покликаний займатися комплексом проблем, зазначених в указі президента. І продовжує цю справу, незважаючи на ідеологічний спротив, а також фінансовий зашморг, накинутий економічним блоком «антикризової коаліції»; попри ігнорування виконавчою владою указу президента України, в якому створення Інституту національної пам’яті було задекларовано ще в липні 2005 року. «ДТ» звернулося до ветерана Другої світової війни, академіка Ігоря Рафаїловича Юхновського з проханням представити своє бачення ролі цієї поважної інституції у суспільстві.
- Ліна Василівна Костенко під час лекції в НаУКМА ще 1999 року сказала, що «за Україною тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі». І ми постаємо у світі «в абераціях чужих віддзеркалень». Саме щоб позбутися цих упереджень, і створювався Інститут національної пам’яті. На жаль, українці й сьогодні роз’єднані політично, ідейно і культурно. Як же нам подолати ці вади?
- Торкнуся лише кількох наболілих питань, пов’язаних із історією України XX століття. Я хочу сказати про геноцид голодом 1932-1933 років, який часто заперечують, в тому числі і в Росії. Мав місце саме Голодомор-геноцид - створення із допомогою постанов влади зумисних, штучних обставин, які спричинили, і не могли не спричинити, масове вимирання людей. Інститут національної пам’яті розробив закон про визнання Голодомору 1932-33 років актом геноциду проти українського народу (який президент подав на розгляд Верховної Ради - С.М.).
Першим кроком Кремля була постанова ЦК ВКП(б), яка забороняла виїзд українських селян до інших республік. Як можна заборонити селянам, а городянам не заборонити? Все просто - селяни не мали паспортів. Другий крок: 1932 року ЦК ВКП(б) наполягає на створенні так званих чорних дошок. У постанові зазначають назви п’ятьох сіл, щодо яких треба встановити режим «чорних дошок», що означає: ізоляцію сіл; вивезення із них усіх засобів для існування, навіть одягу; заборона будь-що до цих населених пунктів ввозити; накладання на села всіх термінових зобов’язань щодо виплати всіх кредитів; заборона їх кредитування або будь-якої допомоги.
- Фактично режим «чорної дошки» створював резервацію, у якій люди мали помирати?
- 6 грудня 1932 року постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі» та постановами парторганів областей список був розширений. 82 райони стали режимними! У нас є документи, складені самими органами ОГПУ, де зазначено, скільки людей у селі голодує, скільки опухло від голоду, скільки померло.
Цей процес супроводжувався фарисейством, що нагадує фарисейство нацистів. У Кременці, де знаходилося гетто, була єврейська поліція, власне управління. Саме гетто було ізольоване, але євреї мали «контакт» із зовнішнім світом - купували за золото деякі речі і харчі. Такий самий режим у 1932- 1933 роках було встановлено і в Україні. Райони, занесені на «чорну дошку», могли «контактувати» також за рахунок золота. Зерно з України вивозили повним ходом, але світові воно не було потрібно - врожаї були нормальними. Радянський Союз розплачувався за індустріалізацію золотом. У мене є списки, скільки тонн золота республіка здала в 1932 та 1933 рр. Обручки, сережки, намиста, сімейні, весільні коштовності…
- Ми маємо навчитися говорити правду про минуле не тільки громадянам, а й владі. Нещодавно Дмитро Табачник сказав, що «Голодомор - це злочин тоталітарної системи проти народів України, Казахстану та інших місць, де люди голодували». Ці слова повторюють інвективи сьогоднішніх хазяїв Кремля. Саме путінська влада (що є правонаступницею СРСР) продовжує гальмувати процес визнання в світі українського Голодомору геноцидом. Вже десять країн (США, Канада, Австралія, Аргентина, Естонія, Італія, Угорщина, Литва, Польща і Грузія) визнали Голодомор на законодавчому рівні, а Україна - ще ні.
- Визнання геноциду важливе для всього народу, не тільки для етнічних українців, а й для росіян, євреїв, поляків, німців, болгар, молдаван… Проте українська нація постраждала найбільше. Це все-таки визнання спрямованої, організаційної дії злочинної влади супроти нації.
Я переконаний, що Інститут національної пам’яті має викласти всі ці факти, познайомити громадськість із «героями» тих часів – Кагановичем, Хатаєвичем, Молотовим, Постишевим, Балицьким. Всі мають усвідомити, що такий жах більше не повинен повторитися. Говорять про взаємне прощення... Але що, я маю звинувачувати когось, хто підпав під абсолютно ідіотичну ідеологію комунізму, започатковану Марксом і Леніним, а пізніше розвинуту Сталіним? Ідея месіанства завжди спричиняє трагедію.
Ми маємо усвідомити, що українська нація сповна заплатила за свою незалежність, і що наша держава є результатом державного самовизначення нації, і що ця нація є ядром Української держави.
- Сьогодні досить великий відсоток наших громадян («еліта» - не виняток) не визнають незалежності України. Чи можна уявити подібне, наприклад, у Польщі? Юзеф Пілсудський зійшов із поїзда «соціалізм» на станції «незалежність». Поляки, незалежно від поглядів, захищали свою державу 1920 року від більшовицької навали. У Петрограді два тижні хазяйнують більшовики, а Центральна Рада в III Універсалі намагається будувати незалежну Україну «у федеративному зв’язку з Російською республікою»...
- І не треба дивуватися - в наші часи перехід від Радянського Союзу до незалежності був дуже важким. У Верховній Раді абсолютну більшість становили комуністи. Але ж вони проголосували 1991 року за незалежність. Хід історичних подій був настільки швидким, що вимагав від людей дуже різкої зміни психології.
- А як щодо психології наших сьогоднішніх можновладців? Як ви співпрацюєте з пані Гінзбург, із гуманітарним віце-прем’єром паном Табачником?…
- Ми, згідно з постановою уряду держави, є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. І відповідно до Бюджетного кодексу повинен бути головним розпорядником бюджетних коштів. Однак Міністерство фінансів і Кабінет міністрів підпорядкували Інститут національної пам’яті фінансово Держкомархіву і зробили його відповідальним виконавцем бюджетних програм Держкомархіву. Коли призначили новий уряд Віктора Януковича і віце-прем’єром з гуманітарних питань став Дмитро Табачник, у культурній сфері відбулися дивні призначення. Я проти пані Ольги Гінзбург особисто нічого не маю, вона дуже ініціативна. Але призначення її головою Державного комітету архівів було несподіваним і абсолютно нелогічним. Адже крім «вибивання» грошей є ще й питання наукового керівництва, нарешті, фахової освіти.
Дмитро Табачник надзвичайно гарно говорив зі мною при зустрічі. Коли ж зайшла мова про знаменні сторінки українського народу (відомі імена в різних галузях виробництва, культури), він став говорити про лауреатів Нобелівської премії, які народилися в Україні й живуть у США. І про те, що Голда Меїр була гарним прем’єр-міністром Ізраїля, а народилася ж у Києві. Ми цим повинні пишатися, говорити про це, - я абсолютно з тим згоден… Наступні дії пана Дмитра важко зрозуміти. Коли він представляв пані Гінзбург, зайшла мова про проблеми інституту. Справді, нам потрібні архіви, які зараз знаходяться у віданні СБУ, Міноборони, МВС, Держкомітету статистики. Тих паперів і архіви ми не забиратимемо до себе навічно, але зробимо так, як у Литві. Там аналогічний інститут забрав потрібні архіви на три роки, зробили електронні копії документів і їх повернули назад. До копій буде організовано відповідний доступ, скажімо, електронними засобами за звичайними замовленнями.
При формуванні бюджету на 2007 рік ми подали заявку на 15 млн. грн. Для організації інституту та виконаня відповідних програм (матимемо їх шість, ми їх зміст підготували, залучаємо для виконання різні інститути). Бо ж ми нічого не маємо - навіть олівця, не те що комп’ютера, ми не маємо приміщення, не можемо зробити ремонт. Нам пообіцяли 5,8 млн.грн., але урізали фінансування до двох мільйонів гривень. Сподіваємося, що у другому читанні бюджету цифра у 5,8 млн. грн. Буде повернута. Це нагадує політику Голодомору! У 20-30-ті роки нація повстає, протестує. Хто протестує? Село. Чому? Бо воно українське. Якщо знищують село, знищують ядро української нації. Мушу сказати, що кожне з тих окремих повстань йшло під гаслом «Хай живе незалежна Україна!» Що має зробити Інститут національної пам’яті? Воскресити в пам’яті всього народу ті жертви, які він приніс на вівтар незалежності, консолідувати націю від сходу до заходу. Інститут хоче дослідити історію цих повстань. Що можна зробити з інститутом? Не дати йому можливості існувати. Тоді забирали їжу, а сьогодні - гроші. Це цинічне повторення аналогічної політики. Я сам у владі, і тому не можу критикувати прем’єр-міністра і віце-прем’єра як безпосередніх керівників. Але я можу критикувати пана Табачника, бо вважаю, що він мислить невірно.
- Доволі часто доводиться чути, що «незалежність упала на нас із неба». Як переконати людей, що ця думка - хибна?
- Є неперервність процесу. Згадаймо десятки тисяч повстань, які відбулися у Східній і Центральній Україні проти радянської влади. А коли була приєднана Західна Україна, то все повторилося й там. Боротьба УПА - один з епізодів великої історії українського народу в боротьбі за незалежність.
Чому це важливо? Після таких фактів ніхто не скаже, що незалежність «упала на нас з неба». Вся Україна виборювала її. Отже, оприлюднюючи ці відомості, ми консолідуємо Україну. І для цього нам потрібно дуже небагато - гроші, приміщення. І сприяння.
Мушу сказати, що історичний і архівний матеріал часто трактує українську націю як націю злочинців. Більшість архівних документів щодо України містять визначення «бандити» або «бандформування», «контрреволюція», «кулаки», «колаборанти» тощо. Сучасний історик живе в усьому цьому жахливому «вінегреті». І в нього виникає певна психологічна деструкція. Історик такого типу може знайти спільну мову з будь-яким політично спрямованим співрозмовником. А ми ж будуємо незалежну державу, об’єднуємо націю, і ця нація має знати правду. Тому передусім український історик має бути патріотом України.
P.S. У понеділок МЗС РФ назвала Голодомор 1932-1933 рр. «так называемым». Кремль наполягає на тому, що «при всем трагизме тогдашних событий нет оснований определять случившееся как геноцид по этническому признаку». Українське МЗС запитує Москву: «Як розуміти лапки, в які взято слова Голодомор і геноцид?» Визнаючи, що голод 1932-1933 рр. поширився також на Казахстан і Поволжя, важко заперечити той факт, що тільки в Україні і на Кубані (де жили здебільшого українці), сталінська влада вдалася до загороджувальних операцій силами військ і міліції, аби не дати можливості селянам урятуватися від голоду.