UA / RU
Підтримати ZN.ua

Націоналізм: одностатева любов

Училка первая моя! Как мы писали за тобою: «Радная руская земля Не одадим тебя без бою». А ты лежишьв холодной тьме, В чужой украинской земле...

Автор: Владислав Сікалов

Училка первая моя!

Как мы писали за тобою:

«Радная руская земля

Не одадим тебя без бою».

А ты лежишь
в холодной тьме,

В чужой украинской земле.

За Севастополь,
«жи» и «ши»,

Мы не пойдем на них войною,

Но та земля, где ты лежишь,

Да будет русскою землею.

Звернення президента Медведєва до президента Ющенка, яке набуло широкого розголосу, і ці рядки, написані поетом Віталієм Пухановим, поза сумнівом, містять якийсь загальний натяк, у них є спільні риси. Ці особливі риси, позначки, розкидані по всій Україні, помічає навіть неозброєне, недосвідчене око, настільки вони привертають увагу. Ну от, скажімо, щит «Долой НАТО!» у Севастополі, а у Львові — щит такого самого розміру, але з іншим написом: «Прямуємо до НАТО». На вітання зі святом української Незалежності один одесит відповів мені: «Это их праздник, наш будет второго сентября, в день Одессы». «Їхнє» і «наше» — тут ключові сенси, в цих ножицях застрягла Україна. Або ще більш вражаючий приклад: якщо перетинати східну межу Тернопільської області, можна прочитати напис: «Водій, зупинись! На цьому місці такого-то року енкаведистами було розстріляно стільки-то бійців за українську незалежність». А повернувшись усього на 10—20 кілометрів назад, у будь-якому селі Хмельницької області можна побачити пам’ятник радянському воїну-визволителю. Як правило, він занедбаний, зарослий травою і оточений деревами, але все ж таки непорушно стоїть, поблискуючи сріблом на касці, далеко видний з дороги. Рухаючись від східного кордону Тернопільської області на захід, пам’ятників радянському солдатові ви не зустрінете вже ніде.

Це не просто два погляди на історію, діаметрально протилежні, як негатив і позитив. Насправді все глибше, і страшніше, оскільки з обох боків дано образ ворога. І колись ця заряджена рушниця вистрілить, тому що вододіл проходить у серці кожного, в його сім’ї, під дахом його будинку. Дві України стоять наїжачившись, і об’єднують їх спільні крайнощі — провінціалізм і націоналізм. Облишмо суперечливе питання про те, що друге може зумовлюватися першим, якщо це, звісно, не так званий професійний націоналізм. Було б наївно думати, що «добробут усіх примирить». Але факт залишається фактом: Україна розламана, як пиріг, і два види націоналізму роботи різних різців змикаються саме в цьому місці. Монастир у містечку Сатанів, на самісінькій межі Хмельницької і Тернопільської областей, приголублений Петром I, — останнє місце, куди дійшов російський самодержець зі словами: «А далі — Європа», і водночас останній форпост хоч якоюсь мірою проросійських поглядів. «Далі — Європа».

Як відомо, національну ідею винайшов і розробив Гегель: Схід — теза, Греція і Рим — антитеза, Німеччина — синтез. Західна частина України упевнено належить до цього німецького синтезу. А от із Росією і Сходом України справи йдуть не так просто. Відомий факт — частина мислителів Петербурга, Москви і Києва наприкінці XIX—початку ХХ століття були прихильниками романо-германської ідеї (західники), інші ж обстоювали Росію та околиці як ідею-в-собі (слов’янофіли).

Приблизно в той самий час, коли жив Гегель, якраз наприкінці XVIII століття, зароджується і націоналізм. Головна причина його виникнення — злам традиційного суспільства, яке існувало сотні і тисячі років, доки зростання техніки і густоти населення не спричинило зміни самого принципу суспільних відносин — прийшла модернізація. У суспільному житті вона проявилася, зокрема, як бюрократія — суспільство стало «холодним» і раціоналізованим. Те, що раніше робилося через особисті зв’язки, почало вирішуватися з допомогою соціальних інститутів і чиновників. У результаті люди позбулися соціальної та емоційної захищеності. Якщо раніше була свідомість єдності суспільства, а краще сказати — несвідома єдність, то поява в суспільстві раціональності скасувала тло довіри; людям став потрібний новий захист. Різні соціальні механізми претендували на роль такого «захисту», але попри низку обставин переміг націоналізм. Поява націоналізму в Німеччині пов’язана з серією воєн, нашестям Наполеона. Наполеон розбудив німецький націоналізм, німці створили взірець, у якому уражена гордість культури поєдналася з такою філософією історії, яка мала залікувати завдану рану і дати сили для опору. А далі націоналізм став інститутом, який можна було запозичувати: почалися численні «ізводи» — польський, італійський, російський, український.

Власне, націоналізм це форма романтизму. У його основі — феномен колективної душі, уявлення про душу нації. Серцевина романтизму в політиці — погляд на політичне життя нації як на вираження колективної волі, не підвладної законам. Завважте: у певному розумінні націоналізм є формою без змісту.

Ісайя Берлін, філософ і публіцист, зазначає, що всі суспільні об’єднання являють собою уявні співтовариства — вони створюються, конструюються для певної мети. Націоналізм — саме такий порівняно недавній конструкт. Причина його виникнення, як пише Берлін, — виділення національної інтелігенції із середовища чиновників в старих імперіях.

Версальський договір 1919 року, визнавши право націй на незалежність, імовірно, мав на меті покласти край так званому національному питанню. Залишалося, звичайно, питання про права національних меншин у рамках нових держав — їх мала гарантувати Ліга Націй. Була надія, що ці держави, пам’ятаючи власний історичний досвід, будь-якими способами задовольнять прагнення до самостійності етнічних і культурних груп, які проживають в їхніх кордонах. Що відбулося далі, ми добре знаємо.

Звичайно, історія України не настільки нагадує шахрайський роман, як історія, скажімо, Росії або Франції. Тут менше було переворотів, організованих пройдисвітами, які вийшли «з грязі», та й загалом усе відбувалося не так криваво. Чи існує бодай одна точка, в якій погляди українського Сходу і Заходу збігатимуться? Чи є щось, у чому обидві сторони можуть зійтися на дружній ноті? Що могло б їх об’єднати? На жаль, політологи дають негативну відповідь: таке об’єднання можливе тільки за умови появи спільного зовнішнього ворога. Інше питання — в мірі «єдності». Чомусь багатьом при словах «єдина держава» бачиться колона солдатів, які крокують у ногу. Насправді єдність доцільна рівно настільки, наскільки вона необхідна для успішного економічного розвитку.

Так, у Російській імперії росіянином вважався будь-який громадянин імперії, котрий сповідував православ’я. Радянський Союз користувався тією ж схемою, тільки розділяти треба було не релігійні переконання, а панівну ідеологію. Шанс стати «своїм» давався кожному, це обов’язковий принцип будь-якого соціуму, націленого на розвиток і домінування.

Саме населення, що живе на тій чи іншій території, має визначатися, як жити. Населення, що усвідомило спільні цілі та інтереси. Якщо спільних цілей та інтересів немає, якщо вони не усвідомлені — це не нація. Нації не існує поза волею людей, які усвідомлюють себе нею. Якщо хочте, можна розглядати націю як неписану угоду з безліччю учасників, воля яких підтверджується їхніми спільними об’єднаними діями. Співвідношення себе з національною культурою в найширшому сенсі: «пиши кров’ю — і ти дізнаєшся, що кров є дух».

Цю концепцію використовує міжнародне право відтоді, коли почали утворюватися національні держави. В рамках монархії були інші відносини. Монарх, він же суверен, — джерело влади всередині країни і джерело волі в міжнародних відносинах. Коли монархії почали скасовуватися, виникла проблема джерела влади.

Приклад актуальний: якщо в жителів західних та східних областей України не буде спільних цілей, спільних інтересів, якщо вони не усвідомлюють своєї спільності, це означає, що українська нація не відбулася. Немає єдиного народу — джерела суверенітету і влади на всій території — отже, немає і суверенітету, і влади. Приходь, бери що хочеш.

Власне, ідея нації і з’явилася як протиставлення двом іншим типам організації — імперії та етнічних регіонів. Адже французька, іспанська та інші нації, виникаючи, складалися далеко не з одного етносу. Відомий факт: при створенні французької нації по всій території Франції насаджувалася французька мова, а інші заборонялися. Німеччина в XIX столітті пригнічувала німецькі діалекти. Так зароджувалася ксенофобія, а націоналізм був їй відповіддю.

Цікава деталь: конституція Франції оперує поняттям «Французька нація». У Конституції ж України фігурує «український народ» як сукупність тих, хто проживає на даній території. При цьому варто комусь десь сказати «українська нація», як відразу ж починають волати про націоналізм. Філологові цікаво спостерігати, як тут розходяться поняття. Адже «нація» латинською якраз і означає «народ». Втім, слово «націоналізм» — уже французького походження, як і «шовінізм». Останнє, як відомо, бере свій початок від часів наполеонівських воєн, коли солдат армії Наполеона Шовен шаленів в окупованому французами Єгипті. У російській мові в XIX столітті виникло також слово «народництво» — різновид націоналізму, але зовсім з іншим відтінком. За півтора століття воно зазнало мінімальних змін і ніби законсервувалося.

Нарешті, можна почути й таку думку: нація — це синонім громадянства. Спільність людей однієї культури і традиції, яка самовідтворюється і є стійкою. Спільність генеалогічна, ще простіше — популяція. Сукупність особин, які вільно схрещуються, певна єдність схрещувань. І тут є один дуже цікавий момент, що дає ключ до вирішення проблеми, якщо таке взагалі можливо.

У книжці Віктора Дольника подано біологічну і генетичну основу ксенофобії. Він говорив про фіксацію максимальної ненависті в точках культурних відмінностей при найближчій біологічній схожості. Класичний приклад: птахи, схожі зовні, але з різними голосами або церемонією знайомства. За Дольником, чим ближчі види біологічно, тим більшу ненависть, відторгнення вони викликають. У тому числі й у людей. Приклад, який наводить автор: російськомовній людині українська і білоруська мови здаються знущанням, злою пародією, тоді як фінська або угорська залишають її байдужою.

Найдрібніші деталі поведінки людини — що вона споживає, коли, з ким, на тарілках якої форми — можуть стати необхідними передумовами для збереження ідентичності. У кастових суспільствах, таких як Індія або південно-східні штати США, це поширено особливо сильно. У культурах, де застільні манери — емблема людини, люди не зможуть сидіти за одним столом із тим, хто їсть не так, як вони, особливо, якщо застільні манери ще й класово і кастово позначені. На це вказує Дмитро Лихачов, зазначаючи, що дворяни на засланні упізнавали один одного за манерою триматися за столом.

З біологічної точки зору корінь національності виростає з того самого ґрунту, що й корінь сексуальності, це пов’язані, споріднені речі. І треба сказати, в націоналістичній риториці обертони та відгомони цієї спорідненості прориваються часом вельми відчутно. Грубо кажучи, національність — це коло тих, кому інстинктивно, бодай на рівні потенції, симпатизуєш, хто сексуально приємний, із ким не відчуваєш бар’єра. Тобто те, що в індивідуальному плані є сексуальність, на рівні соціуму — національність. Причому така інстинктивна спільність людей принципово не вільна; ми не вільні у своїх інстинктах, несвідомих симпатіях та антипатіях. Своєю національністю людина внутрішньо є ніби примушеною до певного кола симпатій.

Новітній час, прикметою якого є розвиток індивідуальності і свободи окремої людини, здавалося, мав переробити імпульси, які йдуть з глибин емоційного життя так, щоб національне зникло. Але це означало б також свідоме й відповідальне ставлення до власної сексуальності. Під відповідальністю мається на увазі досягнення розуміння: частина суспільства має ставитися до інших частин так, як хотіла б, щоб ставилися до неї. У цьому сенсі індивідуалізм і націоналізм є етапами еволюції свідомості, і лише з цієї точки зору можна розглядати їхню спорідненість.

Іншими словами, правильне розуміння національної належності рівносильне оволодінню власною сексуальністю. Тоді можна говорити про те, що «нормальний» націоналіст — людина, яка оволоділа своєю національною іманентністю і спрямувала її в здорове русло (це може бути культура, наприклад). У цьому місці обмовимося: не йдеться, як можна подумати, про зв’язок ідеології націоналізму та еротики. Будь-яку ідеологію можна пов’язати з еросом, що добре відомо. Але зараз мова не про це. Або, якщо вже говорити про ці речі в такому ракурсі, то можна було б висловитися в тому дусі, що спонтанний та інстинктивний ерос слід перетворювати на справжню і свідому любов.

Зробити це можна на різних рівнях. Один, верхній, — рівень вільної особистої відповідальності. Теоретично люди здатні самі усвідомлювати, що їм слід робити і якими вони хочуть себе бачити. Інакше кажучи, людина (знову ж таки, суто теоретично) може сама прийняти рішення: у моєму житті не буде місця інстинктивним симпатіям і антипатіям, що дають основу національній ворожнечі. Цим шляхом людство не пішло із цілком зрозумілих причин. А оскільки зв’язок національність—сексуальність розірвати не можна, світ почав мінятися в інший, протилежний бік — у бік ескалації національних почуттів, плекання національного генія. З’явилися слова «моя нація» тощо. Причому (важливий момент) розвивається це стихійно, поза відповідальністю окремої людини, як імпульси, які надходять до неї насильницьким чином, як щось «природне», швидше навіть інстинктивне.

Переводячи сказане в площину метафори, ризикнемо припустити, що націоналізм (тобто якась сила, що не побажала свідомо й відповідально вирішувати питання національності) на виході отримує проблему схожу на ту, з якою стикається гомосексуалізм. Націоналізм у своїй крайній аналогії є одностатевим коханням. З темної і широкої сфери сексуального піднімаються дедалі нові випари-імпульси, які можуть видозмінювати соціум. У який бік вони його змінюють, до чого примушують — ми бачимо самі, все відбувається на наших очах.