Оксана з шести років жила в інтернаті. Бабуся-опікун не могла дати раду меткій дівчинці й написала заяву про тимчасове зарахування її до установи неподалік дому.
Спочатку було складно. Оксана довго не могла налагодити стосунки з дітьми, вчилася захищати свої речі, їжу, інколи доводилося битися. Минав час, поступово навчилася обстоювати себе. Бабуся зовсім перестала дівчинку провідувати. До інших дітей приходили знайомитися потенційні батьки, декого навіть забирали. Оксана чекала літа, коли їх мали везти в Америку. Там вона розраховувала знайти сім'ю…
В Америці Оксана бувала щоліта ось уже п'ять років, але все не складалося - кочувала по різних сім'ях, у Макіївку по неї ніхто не приїхав. Коли померла бабуся, дівчинці було майже 12 років. Вихователь сказала: "Не розраховуй на сім'ю, люблять тільки малюків". І Оксана ненавиділа всіх молодших від себе, але продовжувала чекати. В інтернат приходили волонтери, спонсори, миготіли обличчя, та ніхто по-справжньому значущим для неї так і не став. А тепла й турботи хотілося.
В 14 років Оксана пішла навчатися в ПТУ, там були всі інтернатські. Через півроку закохалася, а потім завагітніла. Майстер сказала робити аборт, Оксана опиралася. Народила - з гуртожитку видворили. Пожила у знайомої. З дитиною складно: хворіє, хочеться гуляти… Написала заяву на тимчасове розміщення в будинку дитини…
Кругообіг сиріт у природі. Реплікація дитячого горя. Як допомогти, які методи ефективні, а які - ні?
Україна вже понад 10 років реформує систему захисту прав дітей. Європейський досвід, до якого ми зазвичай апелюємо, має чіткі підходи й відпрацьовані інструменти. Це виглядає так: деінституціалізація = закриття інтернатних установ + розвиток соціальних послуг для запобігання розлученню дітей із батьками та для возз'єднання сімей + розвиток альтернативних форм опіки: усиновлення, прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), патронат (прийомна сім'я на короткий час екстреного розміщення) + перерозподіл ресурсів з інтернатних установ на послуги для сімей та дітей за місцем проживання.
В Україні 104 тис. дітей, які перебувають у більш як 600 інтернатах. Це робочі місця для 68 тис. людей. Україні така турбота про дітей обходиться 6,4 млрд грн щорічно.
Щоб почати реальну реформу під складною незрозумілою назвою "деінституціалізація", треба ретельно готувати громадськість. Оскільки перше-ліпше зазіхання на інтернат зазвичай викликає реакцію: а що ж буде з дітьми? Українське суспільство у своєму ставленні до системи перебування дітей в інтернатах розділилося 50 на 50. Щоб не нарватися на негатив, доводиться використовувати зрозумілі для широкої спільноти інструменти. Наприклад, наставництво для дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки.
22 листопада відбувся саміт з наставництва, що зацікавив представників бізнесу, громадських та релігійних організацій. Проста й зрозуміла допомога дитині - стати її другом. Наставництво трансформується з волонтерського руху в соціальну роботу. Чи реалістично підготувати 104 тис. наставників? Швидше, ні. Це цікавий піар-хід. Як мінімум, тепер якась частина українців знає точно, скільки дітей перебуває в інтернатах.
Чи потрібно стільки наставників? Однозначно, ні. Підготовка наставників - від процесу залучення до супроводу - це ресурси, які нераціонально витрачати на таку соціальну роботу, за умови, що Україна планує починати реформу інтернатів.
Що хорошого в цьому русі?
По-перше, інтерес українців - активної молоді, представників бізнесу, журналістів, маркетологів та піарників - тобто проблеми дітей і пошук реальних методів допомоги затребувані. Підтримка цього інтересу має вплинути на ставлення широкої спільноти до інтернатів, до фактів порушення прав дітей в установах.
По-друге, зі 104 тис. вихованців інтернатів 90% дітей мають батьків, і, щоб до них прийшли наставники, треба отримати їхню згоду. Отже, є ймовірність, що соціальні служби все ж таки дійдуть у сім'ї, і якщо сім'я неблагополучна, то дитина зможе отримати статус "позбавлена батьківської опіки".
По-третє, серед наставників завжди є категорія потенційних усиновителів, які з допомогою наставництва потраплять в інтернат і приймуть зважене рішення на користь сім'ї.
По-четверте, наставництво - інструмент, який може розкрити системні проблеми порушення прав дітей в установах. Важливо на старті розробити механізм реагування на порушення - хто й куди звертається, яких заходів вживають, хто несе відповідальність, і як реабілітують дитину та наставника.
По-п'яте, професійна мотивована команда ідеолога наставництва "Одна Надія", що натхнена ідеєю і вміє залучити інших. Їхнього ресурсу буде вочевидь замало для такого надзавдання, тому важливо інтегрувати, навчати громадські організації в регіонах.
Активісти української мережі з прав дітей, до якої входять 9 ефективних українських і міжнародних організацій, що працюють у сфері захисту прав дітей, поділилися своїм досвідом з питань наставництва і реформування системи захисту прав дітей.
Василина Дибайло, "Партнерство "Кожній дитині": "Я б розділила цю ситуацію на два аспекти: 1) наставництво як інструмент підтримки вразливих дітей і 2) ініціатива з пошуку 104 тис. наставників.
Щодо першого. "Партнерство "Кожній дитині" - прихильник наставництва як інструмента соціальної роботи з вразливою молоддю, зокрема тією, що виходить з-під опіки. Спираючись на міжнародний досвід, вважаю, що наставництво може застосовуватися до всіх вразливих категорій молоді - дітей в інституціях, прийомних сім'ях і навіть до дітей із неблагополучних або кризових сімей. Але, звісно, в кожному підході є свої особливості.
Наша організація визначила для себе утвердження наставництва як одного з елементів соціальної інтеграції випускників інтернатних установ. Почали ми цю роботу ще 2008-го з невеликого проекту для випускників школи-інтернату в Таращі. А в 2010-
2014 рр. впроваджували наставництво як частину моделі соціальної інтеграції випускників інтернатних установ у проекті "Впевнений старт" на чотирьох пілотних територіях Київської області.
Підкреслюю: ми бачимо наставництво як елемент комплексної моделі, що складається з: 1) індивідуальної роботи соціального працівника (державного чи недержавного) з оцінки підготовки та планування підготовки до самостійного життя; 2) проходження навчання (групової роботи) з розвитку життєвих навичок (у формі щотижневих молодіжних клубів) і 3) наставництва.
Відповідно, у рамках проекту ми розробили алгоритми як добору наставників, так і їх добору молодими людьми (просто призначити наставника - не працює. Важливо, щоб це був вибір і рішення молодої людини), програму навчання наставників, договір, алгоритм взаємодії з соціальним працівником, супровід і допомогу наставникам.
У рамках проекту ми видавали певні кишенькові гроші наставникам, які також працювали над виконанням індивідуальних планів випускників. У результаті, всього за чотири роки нашу програму пройшли 220 юнаків та дівчат (9-11 класів), із них наставників мали тільки 40 осіб. З початковим досвідом проекту можна ознайомитися в журналі "Права дітей".
На основі напрацювань проекту, а також досвіду інших організацій України було розроблено проект Держстандарту соціальної послуги "Соціальна інтеграція випускників інтернатних установ". Його обговорення відбулося ще в січні 2013 р. на конференції, проведеній спільно з організацією "СОС Дитячі містечка - Україна". На жаль, потім у Мінсоцполітики не було часу й натхнення займатися цим стандартом. І тільки нинішнього року до нього повернулися. Стандарт нарешті затверджено. Як і всі нормативні акти, він не ідеальний, але, що дуже важливо, передбачає надання цієї послуги різними суб'єктами - як державними, так і недержавними.
Відповідно, головний висновок із досвіду нашого проекту такий: наставництво - це надзвичайно ефективний інструмент підтримки молоді, важливий для стабільності, впевненості та підготовки до самостійного життя юнаків і дівчат. Але це дуже витратний інструмент у плані часу й людських ресурсів - добір, навчання, супровід наставників, забезпечення безпеки дитини, конфіденційності тощо.
Виходячи з цього, думаю що ініціатива залучити 104 тис. людей - нереальна. І розглядати таку ініціативу слід виключно як спосіб привернути увагу до проблеми перебування дітей в інтернаті. По-перше, не всі діти матимуть наставників, оскільки мають повне право відмовитися від такої співпраці. По-друге, погоджуся з думкою колег, треба виставляти пріоритет наставництва для випускників. Така форма не зовсім доцільна для семи- або дев'ятирічної дитини, хоч і не завжди. По-третє, якщо в дитини є батьки, і вони не позбавлені батьківських прав, то їхня згода на наставництво, думаю, має бути".
Євгенія Рзаєва, фонд Р.Ахметова: "Зі свого досвіду, ми знаємо, що можна й треба працювати на запобігання потраплянню дітей в інтернатні установи. Необхідно працювати з сім'ями і не допускати тієї точки неповернення, коли біологічну сім'ю вже неможливо врятувати, коли в сім'ї вже є загроза життю та здоров'ю дитини, коли єдиним виходом стає вилучення дитини з сім'ї та позбавлення батьків батьківських прав.
Ми глибоко переконані, що дітям - не місце в інтернатах, тільки в родині дитина може повноцінно розвиватися. На жаль, реальність така, що не всіх дітей всиновлюють і влаштовують у прийомні сім'ї/ДБСТ.
Діти живуть в інтернатних установах. Дуже багато їх, так і не дочекавшись своїх батьків, виходять у чужий, незнайомий світ, у самостійне життя. Зовсім самотні.
Фонд підтримує ідею наставництва і з 2016 р. почав реалізацію проекту "Наставництво" у двох пілотних установах. Ми вважаємо, що наставництво - це не альтернатива всиновленню та сімейним формам виховання. Не треба підмінювати ці поняття. У нашому проекті наставництво - всього лише спосіб допомогти дітям-сиротам старшого віку (від 12 років), у яких шансів потрапити в сім'ю менше, ніж у дітей молодшого віку. Як? Із допомогою наставників, з якими встановлюються довірчі дружні стосунки. І це є основою всього.
Відмітною особливістю проекту фонду є досягнення конкретних цілей у соціалізації, профорієнтації, навчанні дитини, і в цьому величезну роль відіграє її власний важливий дорослий - наставник.
Враховуючи вищевикладене, фонд продовжує вважати своїм пріоритетним напрямом "Усиновлення і розвиток сімейних форм виховання", паралельно розвиваючи ідею наставництва для дітей-сиріт старшого віку, що мешкають в інтернатних установах, з обов'язковим акцентом на дотриманні кращих інтересів дітей".
На думку директора "СОС Дитячі містечка - Україна" Андрія Чуприкова: "1) Для дитини важливий "свій дорослий", із яким вона підтримує міцні позитивні й тривалі стосунки, що дозволяє їй розвиватися. Однак такі стосунки можуть бути створені, коли дорослий щиро зацікавлений у дитині, і дитина має можливість у будь-який зручний для неї момент звернутися до цього дорослого по підтримку, пораду... Це неможливо для дитини, котра залишається всередині закритої системи. В такій ситуації розвиток наставництва може дати деякі плюси, але вони не дуже стосуються самої дитини.
2) Наставництво в запропонованому "всеосяжному" вигляді відтягуватиме ресурси від деінституалізації та розвитку сімейного влаштування дітей. Це вочевидь не в інтересах дітей.
3) Як нам бачиться, найефективніше система наставництва може спрацювати з випускниками інтернатів. Уже немає можливості влаштувати дитину в сім'ю, немає перешкод для спілкування наставника й дитини. Для дітей, що входять у доросле життя, важлива мережа підтримки. Також це збігається з пріоритезацією цілей з влаштування дитини в інтересах самої дитини. Повернення в біологічну сім'ю - усиновлення - опіка - сімейні форми влаштування - підготовка до дорослого життя. Тобто ми звертаємося до наставництва в останню чергу, коли всі інші варіанти неможливі.
4) Забезпечити таку кількість наставників і проконтролювати, що їхні стосунки з дитиною безпечні, - неможливо. Це ризик, який важко мінімізувати, але необхідно".
Таким чином, наставництво як вид соціальної роботи з вразливими підлітками, що перебувають в інтернатах, не є новим явищем для України. Різні організації в різний час використовували цей інструмент для допомоги дітям. Деякі директори інтернатів упевнені, що в них давно й успішно впроваджене наставництво, яке вони називають "шефством". Особливо в індустріальних містах, де великі заводи завжди підтримували інтернати.
Міжнародний досвід. У жовтні нинішнього року в Женеві відбулася міжнародна конференція "Альтернативна опіка". У ній брали участь представники урядів держав, громадських організацій та вчені. Головні висновки, зроблені експертами й практиками:
1. Альтернативна опіка (сімейні форми виховання) розглядається як поразка профілактики сирітства, тобто недостатньо якісна робота з сім'єю. 2. Потрібно активно переконувати донорів змінювати фокус фінансування з інтернатів на сім'ю. Поки в інтернатах є спонсори, волонтери й наставники, системних змін не буде. 3. Альтернативна опіка не може бути дешевою. Вона має бути якісною. Від якості надаваних послуг залежить вихід дитини в доросле життя, що і є метою сім'ї.
На загальному тлі натхнення бажанням бути другом і наставником дитини-сироти в інтернаті важливо пам'ятати основні причини, з яких діти опиняються в установі: насамперед це бідність та її похідні - алко- і наркозалежність; інертність системи, - інтернати завжди були, є і будуть, так простіше; недовіра до прийомних сімей і ДБСТ, - якщо ти сам не можеш взяти прийомну дитину, починаєш підозрювати в меркантильних мотивах інших, тих, хто на це здатний. Як правило, це ставлення дорослих - тих, хто відповідає за долі дітей.
Насправді все давно придумано, і всі рецепти вже відомі. У тому числі і в Україні. У різних регіонах нашої країни реалізуються успішні проекти й програми, що запобігають потраплянню дітей в інтернати, - це центри матері та дитини, центри підтримки сім'ї й дітей. Є ефективна практика повернення дітей з інтернатів у біологічні сім'ї, складна, але важлива соціальна робота. Українці навчилися всиновляти, і сьогодні всиновлення дитини до 10 років - норма. Прийомні сім'ї та ДБСТ радо прийматимуть підлітків, їхній досвід унікальний. Однозначно, для цього необхідна якісна система підготовки, супроводу й моніторингу. І ця робота цілком під силу громадським організаціям в умовах конкурентного ринку соціальних послуг. Цей фундамент дозволить нарешті запустити вже розроблену стратегію деінституалізації й змінити ставлення до дітей, адже дитина - не об'єкт нашої безмежної допомоги, а людина зі своїми власними правами, і насамперед - правом на сім'ю.
Не вистачає малого - реальної політичної волі та професійного піару. І все буде.
Але для того, щоб захистити наших дітей, слід зробити цей необхідний крок, інакше реплікація сирітства й життєвий шлях Оксани повторюватимуться знову й знову, і розірвати це коло з кожним роком буде все складніше.