Нас хлібом не годуй, а дай створити партію. Така народна забава з’явилася — партій зараз 172. І кількість їхня на душу нашого населення неухильно зростає. Підхід простий — були б партії, а члени знайдуться. От і стараються... Є ідея: організувати наймасовішу партію — «Спокушені і покинуті». Адже кожен із нас бодай раз у житті був спокушений і покинутий. Така масова партія могла б мати і фракції. Наприклад, одеська фракція «Поматрошенных и брошенных», а за кордоном можна створити філію партії «Спокушених і покинутих мільйонерами».
17.02.1996 року «ДТ» іронізувало: «З’явилося дві солідні партії: «Українська партія шанувальників пива» (УПШП) і «Всеукраинская партия любителей пива» (ВУПЛП). У даних політичних сил доволі подібні програмні документи. Виявилося, «пиво — це тільки демократичний символ, який втілює в собі багато принципів і цілі добробуту та процвітання України. Буде пиво — буде і процвітання!». Заголовок цього матеріалу: «Від світлого пива — до світлого майбутнього!». Але щоб у шанувальників пива не виникло сумнівів у правильності вибору політкурсу, у статті наводяться слова виконавчого секретаря УПШП Олександра Зирянова, котрий, виклавши партійні цілі і завдання, зауважує: «Втім, і темне пиво нам теж знадобиться».
Іще матеріал на подібну тему. «Є політична сила «Українська партія «Твереза нація» (УПТН). Своєю ідеологічною базою УПТН вважає «патріотичний прагматизм і прогресивний центризм у поєднанні із соціальною та конфесійною толерантністю». Певне, без посиленого порушення норм тверезого способу життя в настільки «накрученому» формулюванні розібратися дуже важко» («ДТ» від 17.08.1996). Жарт тих років. Лідер партії «Клептомани України» зізнався, що ідею створення власної партії він украв.
Газета, аналізуючи політичне життя країни, пише: «Українські партії і партійки, котрі так і не змусили «крутих» світу цього вірити в рятівне слово «партія» і підтверджувати віру цю конкретними фінансовими потоками та організаційною підтримкою, не зуміли в умах пересічних виборців «сиять заставить заново величественное слово…» («ДТ» від 13.10.1996).
І тоді, і нині виборці обурюються: мовляв, партій так багато, що коли дивишся в бюлетень, мерехтить в очах. І правда, чимало партій створюються для цілей, зрозумілих тільки засновникам, і з’являються під вибори. А інші за все своє життя так і не зуміли пробитися навіть у райраду — не кажучи вже про Верховну Раду. Взагалі, ми звично голосуємо за форму, а не зміст. Наприклад, за гасло «Ми створимо в суспільстві такі важелі, котрі поставлять чиновника в жорсткі рамки стосовно можливості корупції» не проголосує ніхто, а от гасло «Всіх корупціонерів — на нари» підтримає більшість. При цьому навряд чи виборці замислюються, що, приміром, у Нігерії корупція карається довічним ув’язненням, але саме ця країна очолює список найкорумпованіших держав світу. Думати нам ліньки! Не випадково один політтехнолог запропонував: «Найбільшу кількість голосів здобуде та партія, котра сама сплачуватиме внески своїм членам». Ось іронічні рядки в «Дзеркалі»: «Етапи великого шляху партії «За красиву Україну!». Учасники акції «За красиву Україну!» під зливою пронесли своє гасло Хрещатиком, ошелешуючи перехожих безплатною роздачею книжки пана Балашова з однойменною назвою. Потім попрямували в McDonald’s — перекусити. Багато хто підтримав маніфестантські заклики і приєднався: кому ж не хочеться «бігмака» «на шару» («ДТ» від 30.08.1997).
В аналітичній статті «Штучне вигодовування при природному доборі» («ДТ» від 22.11.1997) подано список сил, упевнених, що вони пройдуть до парламенту. Політичні блоки: СПУ і СельПУ; «Трудова Україна» (ОВУ—ГКУ, УСС, Національний фронт); «Вперед, Україно!»; Ліберальна партія — Партія праці; Соціально-ліберальне об’єднання «СЛОн»; Всеукраїнська партія трудящих; НЕП (Народність, Економіка, Порядок). Політичні партії: СДПУ(о); Компартія; Народно-демократична партія України; «Громада»; Народний рух України; «Реформи і порядок»; Аграрна партія України; Партія зелених України (де сьогодні чимало із цих «політичних гігантів»?).
Через місяць газета писала: «Через бездарність комуністів у передвиборній кампанії Павло Лазаренко і Юлія Тимошенко зайняли дуже благодатну і, що найцікавіше, вільну нішу опозиційного популізму. Якщо ви запитаєте будь-якого члена «Громади», котра година, він вам відразу повідомить, що його годинник не працює, але в цьому винен президент. Логіка їхньої кампанії вибудувана грубо, кондово, але водночас дуже ефективно. Об’їжджаючи країну непарадним маршем, керівництво «Громади» бачить, де в людей болить, і при цьому дуже чітко ставить діагноз: «Нинішня влада не в змозі вирішити ваші питання». Це підкуповує, це змушує сподіватися, можливо, навіть вірити, тих, хто місяцями живе без зарплати, днями — без тепла і годинами — без світла («ДТ» від 13.12.1997).
І люди повірили лідерам «Громади», голосували за них. А либонь іще навесні газета писала: «Майже за 10 місяців прем’єрства Павло Лазаренко зміг узяти під покровительство велетенську піраміду фірмочок, фірм, концернів і картелів. На думку експертів, зароблені на українському ринку гроші розподілялися як 8:1 на користь того, що прийнято називати «дніпропетровським кланом» («ДТ» від 22.03.1997).
Вибори відбулися. У статті Contra spem spero! писалося: «Відповідь на запитання, що залишилося від передвиборної кампанії, крім втоми і розчарування, — у країні реально діють конкретні люди — тіньовики, які грають реформаторів, бізнесмени, які грають центристів, націонал-демократи, які грають правих, і ліві, котрі не грають нікого, оскільки давно обміняли фантазію на догму... Безперечно, основним із досягнень цих виборів є кінець первісно-кланової політико-фінансової системи устрою нашої держави. Фінансово-політичні групи зробили перший крок до оцивілізовування шляхом перейменування в партії. Але з огляду на недосвідченість багато з них навіть не змогли зрозуміти відмінності між партіями та фірмами» («ДТ» від 4.04.1998). На жаль, сьогодні, через 11 років, не змінилося ні-чо-го. І лідери всіх партій досі палко проговорюють море загальних слів про народні болячки і жодного слова про конкретні недуги. Чи, приміром, усім раптом знадобилася нова Конституція. Певне, порушення старої вже не приносить задоволення.
У ті часи в Раді людей із комуністичним привітом було значно більше, ніж сьогодні. Причому різних кольорів і відтінків. От що писала про них газета: «Протягом десятиріч комуністи тільки й робили, що обіцяли. Мовляв, зараз потерпіть, а завтра буде краще. І довірливий народ терпів, сподівався. А його тримали в чорному тілі: безпаспортного, невиїзного, безголосого... Ага, вдалося трудязі або вчительці купити в страшенній тисняві біля прилавка баночку майонезу або угорську сорочку — і вже ця людина почувалася щасливою. Так що ж потрібно зробити з народом, щоб довести його до такого здрібніння?» («ДТ» від 10.06.1995). «Треба віддати належне Вітренко — юрба її обожнює. Так само шанувальники естрадної пісні обожнюють Аллу Пугачову. Причому обожнюють Наталю Михайлівну і чоловіки, і жінки — за постійне вміння не лізти за словом у кишеню і за вічне жіноче страждання. Одні ходять «на Наталію Вітренко» — так само, як інші ходять «на Богдана Ступку». Театр — велика сила!» («ДТ» від 9.08.1997). «Якщо за більшовиків населенню обіцяли краще життя в майбутньому, то сьогодні ліві намагаються розрадити казкою про чудове життя в минулому» («ДТ» від 31.01.1998).
У нас у нормі будь-які дурниці і парадокси: ліві партії раптом виявляються правішими за праві, а праві — лівішими за ліві. До речі, заголовок цієї статті взято з інтерв’ю лідера СПУ Олександра Мороза («ДТ» від 24.02.1996). Ще більше здивування викликають особисті риси керівної ланки партії. Приміром, учорашні друзі раптом стають заклятими ворогами. Або навпаки. Ну хто міг припустити, що Тарас Чорновіл і Головатий переметнуться від «помаранчевих» до Януковича, Гавриш і Богатирьова — до Ющенка, Губський і Тігіпко — до Тимошенко? Процес зміни лідерів триває...
І найголовніше — нинішні українські партії по суті своїй не є політичними. Якщо шериф наприкінці американського фільму, підводячи підсумок своєї боротьби з лиходіями, каже фразу «нічого особистого», то кожен наш лідер політичної сили (президент, прем’єр, спікер, керівник парламентської фракції — непотрібне закреслити), складаючи списки керівного партійного ядра, так би мовити, списки соратників і товаришів по боротьбі, напевне каже собі: «Нічого політичного, тільки особисте»...