Без зміни моделі світу, без власного «пам’ятникопаду» в головах нічого не буде.
Кого там залишити, кого прибрати, не можуть вирішити ні міністерство освіти, ні будь-хто ще, оскільки всі наші структури, починаючи з академій наук, базуються на співробітниках дуже й дуже поважного віку, лише одиниці яких можуть зазирнути в майбутнє. Причому академій наук в Україні більше, ніж у будь-якій іншій країні світу, а науки — однак менше. Їй просто нізвідки виростати, поки її не хоче фінансувати держава.
Усі технічні досягнення останніх років — від Інтернету до сенсорного екрана — зроблені не на приватному, а на військовому, тобто державному фінансуванні, і Ілон Маск — не виняток. Тобто нас дарма вчили боротися з державою як неефективною. Як з’ясувалося, все було навпаки: це бізнес боїться ризикувати грішми на інновації, а держава — готова.
Якщо академія наук старіє на очах, то університети ще мають доцентів і професорів творчого віку. Однак лекційні обсяги їхніх навантажень такі, що не дають їм змоги серйозно займатися наукою. Зробивши свою дисертацію, вони благополучно забувають про науку, а потім не підводячи голови трудяться над текстами лекцій.
Ми потрапили в постіндустріальний світ, не розуміючи, що тут усе вже йде інакше. Нас усе ще годують металургійні заводи, які, паралельно, забруднюють довкілля, а в світі правлять технологічні гіганти, які, не виробляючи матеріальних продуктів, стали першими з капіталізації.
Це — Гугл, Фейсбук, Амазон, Еппл. Але вони — монополісти, які не допустять конкуренції з собою. Google утримує 90% онлайн-пошуку і 40% світового ринку онлайн-реклами. Facebook — перший серед соціальних мереж (у нього тут 59%). Amazon — лідер віртуальної торгівлі. Вони готові боротися із законодавством, яке обмежує їх: від 2010 року ці гіганти витратили 500 мільйонів доларів на лобіювання своїх інтересів у федеральному уряді. Правда, перші особи цих гігантів (починаючи з Цукерберга) погодилися прийти на антитрестівські слухання, які відбудуться найближчим часом.
Але для нас важливіше те, що ці компанії створили люди, котрі читали книжки. Виявилося, головні «мізки» творців цих технологічних гігантів у дитинстві читали фантастику. І Китай, приміром, побачивши в такому підході крок уперед, запустив виробництво фантастичної літератури в себе. Тобто книжки теж є інструментом майбутніх інновацій.
Україна ж сьогодні перестала читати книжки. Частково тому, що книжки дорогі. Частково тому, що сучасна людина має безліч нових типів розваг, включно з телесеріалами. Частково тому, що світ втрачає вербальну базу, занурюючись у візуальні потоки. Колись книжка створила цей світ, його науку і його мозок. Тепер вона перестала бути центром Всесвіту, як раніше. Але ні робити науку, ні навчати інакше людство ще не навчилося. Хоча гарячково намагається це зробити.
Британія, наприклад, уже перевела понад 10% предметів у школах в ігрову форму. Навіть прості відеоігри сьогодні можуть нести потрібну інформацію, а дітей не треба примушувати ними займатися, вони самі рвуться до екрана. Це свідчить про те, що людство, в нашому старому розумінні, потроху дурнішає, а об’єктивні дослідження це підтверджують. До того ж багато дітей страждають на дефіцит уваги, вони не можуть довго концентруватися на чомусь одному. Відтак, за рік у світі видається все менше патентів. Світ теж зупиняється через відсутність мізків. Коли Трамп призупинив видачу віз для роботи у США іноземцям, першою опротестувала це рішення Силіконова долина.
Рекламоване дистанційне навчання — це повільна смерть освіти. Всього 5% у докоронавірусний час змогли пройти його від початку до кінця. І передача знань полягає не в тому, щоб узяти в одному місці й покласти в іншому. Знання мають бути зрозумілі й осмислені, що можливо лише в ситуації людського спілкування.
Сьогодні не тільки книжка втратила свій статус, втрачають його і знання. Одна з директорок нашого видавництва образливо, але справедливо назвала Україну найбільшою нечитаючою країною Європи. Це в чомусь навіть красиво, та все одно образливо.
Життя саме багато чого навчає, але час самоуків непомітно скінчився. Правда, сьогодні вже не важливі дипломи, оскільки працедавці розуміють, що за ними часто нічого не стоїть, — освіта деградує семимильними кроками. При цьому ми з тупою впевненістю продовжуємо триматися за стару систему освіти, яка не змінювалася століттями.
Загалом, ми бачимо коли й не агонію, то явне вповільнення інтелектуального життя країни. Спочатку загальмувалися школи, де вчителі пристрастилися до хабарів у вигляді додаткових занять із учнями. Потім — університети, де викладачам бракує грошей на купівлю книжок, бо чи то книжки такі дорогі, чи то зарплата така мала. Майже автоматично вмерла академія наук, оскільки природникам потрібні дорогі прилади й експедиції, а гроші в них є тільки на зарплату. І то дають її не завжди. Гуманітарії ж ще з радянських часів позбавлені закордонних книжок та журналів, а наука завжди й скрізь — інтернаціональна. Поїздки на конференції за держкошти залишилися в райдужних мріях.
У радянські часи всю цю систему рятувала... оборона, оскільки вона диктувала державі необхідність приділяти увагу всій цій сфері. Книжки виходили величезними накладами, активно друкувалося багато (навіть дуже багато) науково-популярних журналів, чимало яких неможливо було передплатити через велику кількість охочих.
І раптом усе це зникло, а на зміну прийшли комікси, анімаційні фільми й телесеріали. Все те, на чому тримається нова візуальна цивілізація. Але таким чином важко створювати й передавати знання, оскільки все це — розважальний модус. Ми з побоюванням підемо до лікаря, який так учитиметься. Нам потрібен хірург із традиційною освітою!
Потребує перегляду система передачі знань зі збільшенням обсягів не колективних, а індивідуальних занять, яких у нас немає взагалі. Сьогодні в західному університеті лектор читає набагато менше лекцій, ніж у нас, основні його години — індивідуальні консультації студентів. Правда, для цього йому треба щодня сидіти на роботі й мати власний кабінет, де він передає знання, розтлумачуючи їх на індивідуальній основі.
Сьогодні ми лише імітуємо і процес навчання, і процеси отримання наукових знань. Можна говорити саме про імітацію, оскільки немає жодних свідчень цієї успішної роботи на прикладі розвитку країни. Все відбувається з точністю до навпаки: по світу літає тільки «Мрія», яку ми всім демонструємо як свій успіх, але скласти другу не можемо.
Відмова від книжки могла б бути не такою страшною, якби ми знайшли їй заміну. Але в людства поки що немає іншого варіанту посилення інтелекту, хоча б наукового. Телесеріали полегшили процес отримання інформації, проте складні речі однак потребують друкованої сторінки, навіть лекція не може їх замінити.
Суспільство не бачить умирання всієї цієї сфери, оскільки збереглися всі зовнішні її ознаки. Перший дзвінок і випуск із букетами квітів у руках зберігається в головах як картинка. Але президенти вже давно навчають своїх дітей у дорогих гімназіях або за кордоном, замість того щоб рятувати освіту всередині країни. Слід усе ж таки згадати, що Корольов і Курчатов не були дітьми секретарів обкомів. Їхні мізки кувала хороша українська радянська вища школа (Київський політех і Таврійський університет).
Що ще ми можемо й мусимо змінити, щоб не впасти в прірву остаточно? Сфери зрозумілі, хоча в школах уже втрачені покоління працьовитих учителів. Але зусилля все ще можна спрямувати на розробку термінових програм.
Треба змінити систему освіти, змінити систему книговидання, допомогти розумним дітям, відкриваючи спеціалізовані інтернати, як це було в радянські часи. Університети повинні мати допуск до закордонних книжок і журналів. Чомусь на іноземні автомобілі для начальства гроші є, а на іноземні книжки для вчених — немає...
Тим часом зрозуміло, що більшість розумних дітей сьогодні залишають Україну, бо тут для них немає не тільки хорошої освіти, а й нормальної роботи в майбутньому. Тож слід подумати про китайську модель: там тих, хто вивчився на Заході й одержав західні PHd-дипломи, влада залучає назад у країну, надаючи їм лабораторії та фінансування на рівні західних.
Усе вмирає поступово. Але коли зникнуть освіта і наука, з карти світу зникне й країна, залишиться тільки її територія. Звісно, «велика аграрна держава» — звучить гарно, але не для XXI століття. Принаймні поверніть нам кібернетику й наших учених, найкращі з яких завжди були не тільки теоретиками, а й практиками, як Амосов, Антонов, Глушков...