Нащадки римлян

Закарпатці пишаються своїм геополітичним положенням. Ще б пак — від обласного центру Ужгорода до Києва 788 км, тоді як до Будапешта — 360, Братислави — 545! Та й до інших європейських столиць не так вже й далеко. І яка ще область може похвалитися, що межує відразу з чотирма державами, три з яких вже в ЄС, а четверта незабаром там буде?..

Круто, коли б не одне «але». Запитайте пересічного закарпатця, а чи побував він бодай один раз у житті в кожній із сусідніх країн? Таких знайдеться не надто багато. Не повелося тут вояжувати закордонами. Інша річ — із метою заробити. У середині 90-х поїздки зі своїм товаром туди і з закордонним — назад були звичною справою. Сьогодні їздять на заробітки до Угорщини, Словаччини, менше до Польщі, практично ніколи до Румунії. А щоб просто так, на країну подивитися — це рідкість...

Мені випала нагода побувати в Румунії на запрошення колег за науковою роботою. Розповім про враження не стільки навіть від країни, скільки від самої подорожі. Так склалося, що мою поїздку до Румунії можна умовно розділити на низку неприємних сюрпризів (у своїй країні) та приємних несподіванок (у гостях). Першим неприємним сюрпризом стала відсутність на Закарпатті румунського консульства. В Ужгороді, котрий практично межує зі Словаччиною, існує словацьке консульство. У Береговому, яке сусідить з Угорщиною, є консульство Угорщини (а ще одне — знову ж таки в Ужгороді). Мені видалося логічним, що в Тячеві має бути консульство румунське. І район прикордонний, і найбільша румунська община області проживає саме в цьому районі. На жаль, жодного консульства ані в Тячеві, ані в іншому закарпатському місті не виявилося.

Думав гайнути до Києва, але дізнався, що західний регіон України обслуговує консульство в Чернівцях. Саме туди й довелося їхати, вже готовим до другого неприємного сюрпризу: віза в Румунію, на відміну від Угорщини й Польщі, платна — 35 дол. Правда, для окремих українських громадян є серйозна знижка. Жителям прикордонних районів (у Закарпатті їх цілих чотири — Виноградівський, Хустський, Тячівський і Рахівський) за візу треба платити всього 10 у.о.

Ще один неприємний момент — чекати візу потрібно досить довго. Тут мені й моєму колезі, котрий також їхав до румунського міста Клуж-Напока, пощастило — запрошуюча сторона надіслала в консульство факс, де переконливо попросила посприяти нам у швидкому отриманні віз. І ми їх одержали за один день, офіційно переплативши за терміновість шість доларів. А простим співгромадянам, які бажають з’їздити до Румунії (поспілкувавшись у черзі біля консульства, з’ясував, що відсотків на 90 — це етнічні румуни, котрі хочуть відвідати родичів), доводиться чекати по два тижні, а то й довше. Не дивно, що просто так, туристом, туди майже ніхто не їздить!..

Останній неприємний сюрприз чекав нас удома. З’ясувалося, що між Закарпаттям та Румунією немає ніякого транспортного сполучення (це при тому, що межують з цією країною чотири з 13 районів і є кілька прикордонних переходів)! Автобуси ходять до багатьох європейських країн, але не до Румунії. Те ж саме і з поїздами. Ходив наприкінці 1990-х через область пасажирський поїзд Констанца—Бухарест—Дяково—Чоп—Кошице—Краків, та більше не ходить. Їхати через Чернівці було б занадто довго, довелося вибирати шлях через Угорщину. Куди також потрібні візи. Але хоч це не проблема — у береговському консульстві річну угорську візу можна отримати за декілька днів і безкоштовно.

Зате після перетину кордону розпочалися приємні сюрпризи (хоча цей факт, скоріше, можна вважати везінням). Першим став... паровоз. У найближчому до румунського кордону угорському містечку Матезалка красивий чорний паровоз стояв на відрізках рейок навпроти залізничного вокзалу. Забігаючи наперед, скажу — очевидно, паровоз стоїть на кожній угорській залізничній станції. Адже не може бути випадком той факт, що на трьох станціях, де ми зупинялися за весь час нашої подорожі, стояли паровози? До речі, хороший приклад для українських залізничників. Напевно, «на запасних коліях» нашої великої країни іржавіють сотні, коли не тисячі машин, що відслужили своє. Хіба не здорово було б поставити таку на кожній станції — і ті мали б свою «родзинку»?..

Черговим сюрпризом став румунський час: з’ясувалося, він збігається з нашим. Дрібниця, а приємно. А от зарплата в румунів вища від нашої: мінімальна — доларів 100, середня — близько 300, нормальна — 500 і більше.

Найбільшим сюрпризом виявилося саме місто Клуж-Напока, куди ми їхали. В атласі світу, і навіть на докладній карті, воно видавалося провінційним містечком. А під час екскурсії дізналися, що це досить велике (понад 300 тис. жителів) місто — колишня столиця князівства Трансільванія. Не люблю банальності, тому вирішив жодного разу за всю поїздку не згадувати графа Дракулу — гадаю, трансільванцям (а оточували нас саме такі — і угорці, і румуни) не дуже приємно, коли їхній край асоціюють виключно з легендарним кровопивцем. Тому в давній князівській столиці відзначу дві речі, які здивували мене.

Перша — будинок, де в XV столітті жив Матвій (Матвіус) Корвін, закарпатцям більше знайомий як угорський король Матяш. Не чекав я побачити його досить скромне родове житло зовсім не в Угорщині. Друга дивовижа — пам’ятник вовчиці, котра вигодовує Ромула й Рема. Мені не довелося побувати в Італії, але побачити символ Рима пощастило у Клуж-Напоці. Історію пам’ятника з’ясувати не вдалося, але суть зрозуміла: румуни вважають себе спадкоємцями римлян і дуже цим пишаються.

Місто видалося нам досить чистим. Міські дороги схожі на наші, а от траси чудові. Вражає велика кількість національних прапорів, я навіть поцікавився, чи не свято якесь? Але ні — просто так заведено. Крім того, багато вивішених прапорів НАТО та Європейського Союзу. До ЄС Румунія збирається вступити через рік.

Під час поїздки назад ми могли вдосталь надивитися з вікна вагона на краєвиди Трансільванії із горами, що нависають над нами, та безліччю тунелів (щоправда, коротких). Мені, любителю подорожей у гори, дуже кортіло потрапити до Румунії як туристу із рюкзаком, наметом... І, можливо, навіть підкорити найвищу гору Румунських Карпат — Молодовяну (2544 м). Але, на жаль, — виклик, візи, обов’язкові щоденні 100 у.о. на проживання – гроші просять показати на кордоні при перевірці паспорта... Для «дикого» туризму це занадто обтяжливо. Принаймні для нас.

У Чернівцях (куди поїхав за візою), щойно вийшовши з вокзалу, побачив групу молодих людей із рюкзаками та іншими атрибутами туристського побуту. «Куди їдете?» — поцікавився і почув відповідь: «До Румунії». — «А звідки самі?» — «З Польщі», — сказав один із туристів... Поляки подорожують і українськими Карпатами, і словацькими, і румунськими, не нудьгуючи біля воріт консульств і посольств. Не підраховуючи, у скільки обійдуться візи. Не принижуючись, стверджуючи, що просто хочуть подивитися країну і не збираються залишатися в ній, аби нелегально заробити...

Думка про це не залишала мене ані під час подорожі до Румунії, ані після повернення. Чи доживемо ми до тих днів, коли досить буде пред’явити на кордоні паспорт, у крайньому разі — «проштампуватися», і почути іноземною мовою «Ласкаво просимо!»... Коли цьому не передуватиме довга та неприємна процедура отримання віз, і прикордонник не перелічуватиме готівку в твоєму гаманці, аби переконатися — ти не працюватимеш у його країні «наліво», не крастимеш чи не проситимеш притулку?..

Коли бажання подивитися Прагу, Краків або Бухарест буде лише питанням вільного часу, тоді можна буде говорити про істинну інтеграцію до Європи. А доти всі слова про цю інтеграцію залишатимуться тільки словами.