«Ми не можемо від початку знати, що нам потрібно, чим заповнити власний час. І це велика благодать. Знання того, що нам треба, приходить лише як інтуїтивне осяяння».
Так говорив вуйко Дезьо
Нещодавно я подивився інтерв’ю з Раймондом Паулсом. Серед іншого, він розповів про перегляд одного із сучасних фестивалів. Маестро зазначив, що йому здалося, ніби всі учасники виконують одну й ту саму пісню. Ця надзвичайно влучна оцінка майстра своєї справи може бути і всеосяжною метафорою цивілізації, яку ми побудували. Цивілізації, де інформаційний простір став одномірним, а «єдина пісня», яка в ньому лунає, — мотив нав’язаного попиту.
Смартфон перетворився на скриню Пандори. Користувачеві пропонують усе нові й нові додатки, які допоможуть йому знати все: коли приїде тролейбус, коли рушатиме потяг, де найвигідніша ціна на зимові куртки, коли потрібно прийти на зустріч, кого привітати з днем народження тощо.
Ми не помічаємо, що ця «зручність» суперечить фундаментальному кореневому концепту «Задуму щодо людини» — невизначеності, випадковості пошуку та відповідальності за прийняте рішення. Усе, що становило суть існування людини, виноситься на зовнішній носій. За великим рахунком, інструмент починає обирати та приймати рішення. Відразу постає питання: «А що таке відповідальність інструмента, адже користувач із себе її зняв і делегував комусь кудись?» Тому порівняння зі скринею Пандори є метафоричним лише умовно.
З-поміж усіх неочікуваних смс-повідомлень, які я отримую, понад 90% — пропозиція щось придбати або позичити й придбати. Бувають випадки ще гірші. Понад два місяці тому дружині зателефонували з фінансової кампанії, котра працює з «європейськими грошима», як вона про себе заявляє. Зміст розмови полягав у тому, що хтось позичив гроші, а номер телефону моєї дружини зазначив як номер поручителя чи ще когось. Гадаєте, на менеджерів фірми якось вплинуло пояснення, що такого чоловіка у нашій родині ніхто не знав і не знає, що «виховувати» потрібно не нас, а виконавця, який не перевірив наданої йому інформації під час оформлення кредитної угоди? Дзвінки та смс-повідомлення надходять регулярно. В якийсь момент дружина, після чергового пояснення своєї непричетності до кредитних історій компанії та погроз менеджерів передати справу колекторам, просто перестала відповідати на дзвінки без визначення імені. Одного дня ми нарахували дванадцять дзвінків із різних номерів упродовж години — такий собі «креатив» менеджерів для обходу функції «чорний список». Особливістю є те, що телефонами в родині ми користуємося у більшості випадків лише для спілкування між собою, тому зрозуміло, звідки йшов такий наполегливий «інформаційний потік».
Чому у мене щоранку має псуватися настрій від усвідомлення свого безсилля перед брутальною силою завзятого дебілізму? Це не помилка, не хиба в організації роботи компанії. Це узурпація часу людини, втручання в її суверенний приватний простір.
Ми перестаємо помічати, як нас примушують разом сміятися й плакати, любити та гніватися, співчувати та ігнорувати тощо. Я дивлюся ціну на імбир. Нині вона становить близько 50 грн за кілограм. Але ж ми всі добре пам’ятаємо, коли ця ціна сягала 500 грн. І яким помічним у справі «пошуку імбиру» був смартфон і соціальні мережі!
Закладена, а, можливо, й еволюційно відібрана до природи людини властивість копіювати поведінку оточення, з розповсюдженням соціальних мереж починає грати з людством злий жарт, більше схожий на трагедію. І вся фантасмагорія, що виникла довкола реального лиха, пов’язаного з пандемією, промовисто це підтверджує.
Останнім часом я часто пригадую ситуацію на пішохідному переході, коли всі чекають на зелене світло, а машин немає. Варто комусь одному почати переходити, порушуючи при цьому ПДР, як одразу з’являються послідовники. Тоді наче якась невідома сила починає штовхати в плечі й тебе, і потрібно докласти певних зусиль, аби залишитися на місці. Ця природна властивість нещадно експлуатується в маніпуляціях інформаційного простору.
Нині ми йдемо до місцевих виборів. Рекламна стратегія кандидатів загалом уже не стільки підказує щось виборцю, скільки дезорієнтує його. Цікаво, кому з кандидатів вдасться створити референтну групу, за якою підтягнуться інші? А різноманітні спонукальні мотиви, які можна побачити у рекламах-вказівках, яким і ким має бути мер! Щодо цього я знаю універсальну вказівку: «Мером має бути мій кум!» Щоправда, вона не персоніфікована, але впевнений, більшість електорату, побачивши таку пропозицію, обов’язково відгукнеться на неї або іронічною посмішкою, або ж мрійливим зітханням. А це означатиме лише одне: ця людина — залучена. І вже не має значення, до чого. Це й означає «хакнули».
Вже не людина владарює над своїми думками, увагою, смислами почутого чи побаченого, використовуючи засоби комунікації, а ці засоби повністю керують вибором людини, бо вони ж і визначають настрій, бажання, поведінку та хід її думок. Про інтуїцію, інтерпретацію, імпровізацію — якості, притаманні людині й такі, що визначають особистість, — вже не може бути й мови, бо ці якості спотворені тотальною маніпуляцією й навіюваннями. Людина невірно розуміє, що вона хоче, може, має. Про минуле у неї хибне уявлення, яке до того ж стає ситуативним, доктриною моменту. Відтак ми не можемо говорити про якийсь продуктивний досвід як переосмислене минуле. Без надійного та глибокого досвіду шлях у майбутнє перетворюється на манівці, горизонт планування людини стає куцим. Щодо уявлення про світ теж не можна говорити відповідально, об’єктивно та продуктивно, тому що людина скоординована не до світу, а до збоченої моделі світу, взаємини з якою до того ж відбуваються через посередника — різноманітні інструменти. Це вже не уявлення про світ, а алгоритми дії цих інструментів. Найзагадковіше питання «Хто є я?» не просто не знаходить відповіді, воно навіть не формулюється, бо у людини атрофовані цікавість, пошук і дивакуватість, тож можна стверджувати, що вже пристрій стає суб’єктом «пізнання».
Власне, ми опинилися в ситуації, про яку з гіркотою попереджав Хайдеггер у відомому інтерв’ю журналу «Шпігель», коли описував свої враження від перших фотографій Місяця. Філософ попереджав, що людство йде у полон до пристроїв, яких уже не в змозі ні зрозуміти, ні осягнути. На віру в Бога і поезію він вказував як на можливі запобіжники від неминучого фіаско людства. Але цивілізація пішла у секуляризацію і реп, витворивши невгамовний батл порожнечі.
Я часом обговорюю з друзями цей очевидний і небезпечний тренд «розвитку» цивілізації. Ми активно доповнюємо одне одного прикладами нав’язаного попиту, хибного уявлення про успіх, щастя — нав’язаного життя, його імітації. Але наше завзяття завжди гасне, коли розмова повертається до питання: а що ж робити? Тоді доводиться приходити до порівняння світу — моделі світу як його продовження, де ми жили досі, з нинішньою вигаданою моделлю світу як продукту запаленого гонитвою споживання розуму.
Метафорично це можна описати так: шелест коси по траві ми ледь чуємо, і ми в ньому живемо. А торохтіння газонокосарки, тримера дратує, але ми живемо з ним.
Ми маємо гнітючий самоузгоджений процес: створена і створювана модель світу запалює розум, а цей розум розвиває і будує модель, яка продовжує нищити його природу.
Про інструменти нейромаркетингу, НЛП, приклади психологічних атак тощо я не писатиму. Але ця біда вже є. Ми просто не можемо навіть уявити собі, на що перетвориться ноосфера у разі, коли штучний інтелект, його неосяжні потужності, «потрапить до рук» і буде алгоритмізований людьми без моральних принципів і засторог. Єдиний оптимістичний варіант — те, що сам штучний інтелект «зрозуміє» згубність життя людей, ноосфери без імперативів як беззастережних моральних принципів, які вже давно випитали у Всесвіту пророки й переказали нам. Це — окрема історія, осягнути яку зараз чи навіть просто підступитися до її розуміння в стані наявної невизначеності, нереально й безвідповідально.
Ми повинні вийти з простору нав’язаного попиту. Ця настанова є зрозумілою, але здається нездійсненною. Можна лише описати, що це має бути шлях просвіти, який змінить уявлення людини про успіх, щастя, своє місце в довколишньому світі.
Я пояснюю друзям цей процес метафорично: не замовляй харчі з доставкою, а просто сам звари борщ. Це буде найдієвіший крок до виходу зі згубних трендів.
Отже, ми зможемо метафорично сформулювати і завдання та зміст просвіти: «Знову навчити людину варити борщ». При цьому смартфон зі скрині Пандори, в дусі використаних метафор одразу перетворюється на «кулінарну книгу».
Відчуваєте, як одразу інакше формулюється й наповнюється зміст завдань соціальних мереж: «Варімо борщ разом!» Тоді пророчими стають слова Віталія Чепіноги: «Борщ — це не «пєрвоє» і не «второє», це — «главноє»!»
Може, це й буде вихід із хакінгу, узурпації кимось особистого часу людини, поневолення, в яке нас помістили, завели, загнали?
У житті кожної людини бувають моменти, коли потрібно приймати рішення і брати всю відповідальність на себе, нікому її не передоручаючи.
Днями дружина вирішила, що прийдешня зима у нас буде з українськими мотивами. Тож на кухні чотири баночки з «українським салатом» після пастеризації вже стоять під ковдрою.
Я носив помідори, ротунду та моркву, «крутив кришки» й не вештався під ногами.
Найцікавіше, що при цьому, абсолютно неочікувано, імпровізація — помідори, які ми взяли «на сік», дружина вирішила замаринувати, бо вони «гарненькі». Так і зробили одночасно із салатом. Який «додаток» увімкнувся при цьому в мозку, сказати важко, а може, й не потрібно. У житті людини завжди мусить бути таїна, вихід з якої ми називаємо осяянням. І цю справу не можна нікому делегувати, якщо ми хочемо залишатися людьми.
Перезимуємо!
P. S. Навіть на песимістичну версію розвитку подій (а все йде до того) я дивлюся з іронічним оптимізмом. У результаті вказаної самоузгодженої «маніпуляції» в надрах цивілізації згодом з’явиться покоління людей («квазілюдей»), яке буде нездатне бодай щось створити. Людство потрапить у вже давно описаний стан «Вавилонської вежі». Тоді вся ця фантасмагорія успішно розпадеться. Відтак ми опинимося у ситуації, про яку теж згадувалося колись давно: «Останні стануть першими».