Упродовж тривалого часу напередодні такого любимого всіма старого Нового року, коли панує святковий настрій і не хочеться думати про сумне, залишалася майже непоміченою трагічна дата в історії України — чергова річниця початку репресій проти української творчої інтелігенції. Репресії розпочалися 12 січня 1972 року, не припинялися протягом майже півтора року й знаменували марні спроби тоталітарної системи задушити прагнення українського народу до свободи і незалежності. Близько сотні яскравих представників руху шістдесятників були заарештовані й кинуті в табори; обшуки зачепили тисячі людей; десятки тисяч були піддані допитам і залякуванню. Саме ця хвиля репресій кинула за грати таких видатних діячів, як Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Семен Глузман, Валерій Марченко. Був серед них і мій батько — Іван Коваленко, вчитель і поет із м.Боярка. Я могла б дуже багато розповісти і про нього, і про нашу сім’ю, але торкнуся лише того, що, як мені здається, співзвучне нашому часу.
13 січня 1972 року не віщувало особливих веселощів у нашому домі. Батькам затримували їхні скромні вчительські зарплати, батько на тлі грипу прихопив ревматизм. Але моя ще дитяча душа все-таки чекала свята. Ми планували скромно, без гостей, зустріти старий Новий рік і відзначити татів день народження. Традиційно величезна сосна поблискувала в кутку кімнати ліхтариками, я з нетерпінням чекала повернення батьків і брата з роботи, таких цікавих передсвяткових клопотів... Але саме мені довелося відчинити двері серйозним дядькам у пижикових шапках. У свої 14 років я відразу зрозуміла, що це все — кінець такого затишного сімейного життя, кінець відчуття безпеки й захищеності, кінець безтурботності й межа між дитинством і дорослим життям.
Вісім працівників КДБ послали, щоб заарештувати «небезпечного державного злочинця» — літнього (йому було вже 52) і хворого вчителя іноземних мов Івана Коваленка. Він був ворогом радянського режиму, тому що наважився читати заборонену літературу і щедро ділився нею з оточуючими, але головне — писав вірші, в яких було занадто багато любові до України і які стрімко розходилися в самвидаві.
Невеселі випали на мою долю випробування: перевернутий догори дном після восьмигодинного обшуку будинок; усі до єдиного конфісковані вірші; прощання з батьком; звільнення мами з роботи; утиски брата; поїздки з мамою до Києва з передачами і на побачення з батьком у слідчому ізоляторі, а потім у табір на Урал... Існування на межі злиднів. Туманне майбутнє і тривога, чи вдасться мені здобути вищу освіту. Переживання мами, яку я, як уміла, намагалася підтримати. Підірвана нервова система, постійне очікування лиха, жах піддатися вербуванню в КДБ і страх перед злочинною державою — страшною безжалісною машиною, що може перемолотити, викинути на узбіччя чи й геть погубити...
Звісно, моя доля була непростою, але я ніколи не жалкувала, що я — дочка дисидента. З юних літ це дало мені неоціненний досвід і відкрило чимало простих істин, до яких інші йдуть роками. Я назавжди повірила в людей і в людську доброту, у те, що в найпохмуріші часи є місце шляхетності та співчуттю. Після арешту батька відсіялися випадкові люди в нашому оточенні, але скільки з’явилося нових! Скромний будиночок учителя-поета вважали своїм обов’язком відвідати ті, хто до цього роками не давав про себе знати. Приходили, щоб залишитися друзями на все життя, колишні учні й зовсім незнайомі люди. І кожен намагався чимось допомогти.
Зачастили в наш дім і сексоти. Багато їх було «з вусами й у вишиванках». Працівники КДБ, мабуть, вважали, що такий зовнішній вигляд — неодмінна умова, щоб бути прийнятим у сім’ї поета, засудженого за вірші «націоналістичного змісту». Але мені хотілося б розповісти докладніше про те, які погляди поділяла сім’я дисидента.
У нашій домівці завжди однаковою мірою звучала і українська, і російська мови, у сім’ї панував культ іноземних мов, батьки переходили на французьку (обоє закінчили романо-германський факультет Київського університету), коли щось не призначалося для дитячих вух. Батько знав чотири іноземні мови, мій брат, блискучий перекладач Олесь Коваленко, — з добрий десяток.
Іван Коваленко називав себе «західником» і палко відстоював ту ідею, що кожен народ має підживлюватися зі скарбниці світової культури. Величезна бібліотека свідчила про татову любов не лише до української, а й до російської, французької та англійської літератур. Серед найближчих друзів сім’ї були люди різних національностей — цьому просто не надавали значення. Але водночас українська мова була предметом особливого замилування — не сліпого і заїждженого, а такого, що доступне лише людині з лінгвістичною освітою та знанням кількох іноземних мов: із доказовою базою, із порівняльним аналізом та посиланнями на авторитети. А жагуча, гаряча любов батька до України дзвенить у кожному його вірші, відгукуючись якщо не в змісті, то в особливому національному колориті. І я абсолютно упевнена, що така всепоглинаюча глибинна любов до України найбільшою мірою властива вихідцям із села (батько народився в с.Лецьки на Переяславщині).
Це були страшні, парадоксальні часи, коли людині відмовляли в найприроднішому почутті — любові до своєї Батьківщини. Патріотизм тоді називали націоналізмом, і навряд чи ця «термінологічна плутанина» зживе себе найближчим часом.
Що ж об’єднувало людей, котрі приходили в наш дім? Звісно, найближче стояло коло однодумців, із ким можна було відвести душу і годинами ділитися думками й ідеями, тим, що вдалося почути по «ворожих голосах», новими самвидавськими творами. Люди ці були дуже різні — від інтелектуалів до найпростіших трудяг. Входили до цього кола і члени КПРС, бо не партійністю або її відсутністю визначалося, чи гідна людина поваги. Основними критеріями в оцінюванні людини були чесність, правдивість, любов до людей і глибока порядність. Саме ці чесноти мої батьки намагалися прищеплювати і своїм учням*. І цього теж не могла їм вибачити радянська влада: чесність і порядність окремих громадян — це найбільший ворог будь-якого злочинного режиму. У нашій домівці панував дух шістдесятництва, який передбачав повагу до особистості, критичне ставлення до навколишньої дійсності, непримиренність до порушення прав людини, прагнення до справедливості, віру в перемогу ідеалів і безмежну любов до України.
І я надзвичайно щаслива, що під час помаранчевої революції саме така атмосфера панувала на Майдані. Так хочеться вірити, що наше суспільство доросло до розуміння того, що любов до Батьківщини й прагнення справедливості не може мати бар’єрів — ні мовних, ні національних, ні соціальних, а головне, що повинно об’єднувати людей, — це спільні ідеали, прагнення правди та свободи.
Весь цей бурхливий революційний час мамин телефон не вмовкав, їй телефонували учні, друзі й просто знайомі. Ніхто не запитував, як вона ставиться до подій у країні, і практично кожен починав однаково: «Ірино Павлівно, вітаємо вас: те, за що ви з Іваном Юхимовичем боролися все життя, здійснилося!» І дуже символічно, що в перші дні революції боярські депутати Олександр Корж та Артур Козачук відразу після сесії місцевої ради спочатку забігли в дім поета зі звісткою, що наша Боярка визнала своїм президентом Віктора Ющенка, і тільки потім помчали до Києва, щоб сповістити про це з трибуни Майдану. Саме цими днями нашій рідній вулиці присвоїли ім’я батька, а на будинку, який він побудував своїми власними руками і яким тому так пишався, з’явилася скромна меморіальна дошка: «Тут із 1960-го по 2001 рік жив і творив український поет Іван Коваленко»...
Та чи такий уже унікальний мій досвід дочки дисидента? Я впевнена, що ні. Нас, дітей дисидентів, безліч. Адже основне значення слова «дисидент» — це «інакодумець». А таких за радянських часів було дуже багато. Це неврахована і невивчена частина суспільства, яка винесла з тоталітарних часів неприйняття брехні, абсолютну стійкість до будь-якої ідеологічної обробки, вміння зіставляти гарні слова з реаліями життя, розуміння того, що стабільний кусень хліба — зависока плата за нехтування ідеалами та свободами. Саме це частина суспільства плутає карти найспритнішим політтехнологам і політичним авантюристам. І я рада, що я — одна з багатьох…
*Про педагогічну діяльність учителів Коваленків читайте «Фактор ікс, або Піввіку по тому»
(«ДТ» № 28, 2003 р.)