Багато понять, зокрема й ті, якими ми часто послуговуємося досить часто, мають здатність змінювати своє значення. Одне з таких понять — «демократія». Те, що ми розуміємо сьогодні під цим словом, відрізняється не лише від розуміння давніх греків — «авторів» терміна, а й від того, що вкладали в це слово у XVIII—XIX столітті засновники американської держави та автори її конституції, діячі французької революції та ін. Зміни, що відбулися в розумінні демократії, а отже, і в самій демократії, надзвичайно показові. Сучасні українські та світові реалії є яскравим свідченням цього процесу і водночас його результатом.
Демократія по-давньогрецькому була унікальним явищем. Завдяки певним об’єктивним умовам, насамперед існуванню міст-полісів із високим рівнем самоуправління та невеликою кількістю населення, влада більшості (зрозуміло, ця більшість була умовною, адже жінки, раби та іноземці не вважалися громадянами) була реальною, а не формальною ознакою тамтешньої демократії. Громадяни мали реальні важелі впливу на політику полісу, могли брати участь у загальному обговоренні важливих проблем, а отже, були напряму пов’язані з владою, відчували свій вплив на неї. В сучасних умовах централізованих держав із багатомільйонним населенням подібна демократія неможлива з об’єктивних причин, а її залишки можна побачити лише у спробах розширити місцеве самоврядування та зв’язок населення із владою на місцях.
Демократію в політичній думці епохи Просвітництва, звісно, розуміли по-іншому, проте в будь-якому разі її ключовим компонентом був прямий зв’язок народу із владою. Жан-Жак Руссо наділяв народ виключним правом бути джерелом влади, чим потім викликав на свою адресу критику ідеологів неолібералізму, котрі наполягали на розподілі влади як на одній з основних умов демократії. Засновники американської держави бачили демократію передусім у таких категоріях: визнання природних та невідчужуваних прав людини; рівність людини від народження; підконтрольність влади, що передбачало можливість повалення режиму, який узурпує владу, народом; баланс між гілками влади з метою запобігання концентруванню влади в одних руках. Ці принципи і були втілені в Декларації про незалежність та Конституції США. Так розумів демократію Томас Джеферсон та Бенджамін Франклін, такою вона була в уявленні французьких просвітників, такою її хотіли бачити всі, хто підтримував американську та французьку революції.
Що сталося з демократією у ХХ столітті? Цілком очевидно, що її розуміння відчутно змінилося, чому сприяла ціла низка причин. Зважаючи на те, що будь-який інститут є не лише об’єктивною реальністю, а й сукупністю значень, які в нього вкладають, сучасне уявлення про демократію є невід’ємним складником її сутності. Отже, демократія сьогодні бачиться, скоріше, як певна технологія досягнення влади, комплекс умов, необхідних для того, аби політичні сили конкурували між собою, мали шанси отримати та здійснювати державну владу. Народ, який розуміють як джерело влади, як такий, що контролює владу і в разі потреби змінює її, поступово зник і з теоретичного обґрунтування демократії, і з реального життя та сенсів, якими наповнюють демократію політики і населення. Вільна конкуренція політичних сил, плюралізм політичних поглядів, стабільність і гнучкість політичних режимів, умови успішного проведення державної політики — саме в таких категоріях нині зазвичай визначають демократію як на науковому, так і на побутовому рівнях. Теоретичне переосмислення демократії тісно переплелося із його реальним переосмисленням у нашій свідомості. Уникання згадок про роль народу, його здатність реально впливати на владу в науковому дискурсі демократії збіглося з реальним зменшенням ролі народу в політичному житті власної країни. Справді, сфера політичного стає дедалі більш віддаленою від громадян. Політика відчужується від населення.
Що це означає? Термін «відчуження» в його сучасному розумінні запропонував іще Карл Маркс. У своїх працях він писав про відчуження продукту діяльності робітників, який стає зовнішнім по відношенню до них самих, перестає належати їм і, зрештою, здобуває контроль над ними самими. Активно використовували цей термін і значно розширили його значення представники Франкфуртської школи — філософи, соціологи та економісти, котрі творили в другій половині ХХ століття. Зрештою, про відчуження політики писав французький соціолог П’єр Бурдьє, який аналізував причини низької політичної активності більшості населення європейських держав наприкінці ХХ століття. Очевидно, відчуження політики від населення можна описати як процес, коли влада як продукт діяльності населення (народ в ідеалі є джерелом і творцем політичної влади шляхом виборів) відокремлюється від нього, перестає бути ним контрольованою і сама починає панувати над народом. При цьому абсолютно втрачається зворотний зв’язок. Таким чином продукт здобуває владу над своїм творцем, державна влада — над власним населенням.
Проте навіть панування держави над населенням (до чого багато хто з нас уже звик) є сьогодні не найбільшою загрозою. Набагато важливішим є те, що політична сфера в цілому відокремлюється від населення, стає замкнутою в собі, закритою від будь-яких впливів. Будь-яка людина, що не стала складовою частиною політичної сфери, гостро відчуває свою непричетність, свою нездатність впливати неї. Мало того, багато людей уже давно змирилися з таким станом речей і відповідно ставляться до політики. Багатьох із нас вона цікавить як тема для розмови, привід покепкувати чи обговорити поточні події. Політика стала доповненням до телевізійних серіалів — із своїм сюжетом, інтригою, що повсякчас тримає глядачів у напрузі, не даючи занудьгувати. Новини, які ми читаємо чи дивимося, дають змогу слідкувати за розвитком політичних подій та персонажів і підтримують наш інтерес до них. Політики стають схожими на телевізійних героїв, з якими ми пов’язані лише ЗМІ. Навіть під час публічних мітингів та демонстрацій політики так само недосяжні й далекі від нас, бо залишаються в тих самих «масках» персонажів політичного «серіалу». Реальність стає дедалі більше схожою на гіперболізовану картину із «Generation «П» В.Пєлєвіна, де політики є лише штучними образами, контрольованими медіакорпораціями, котрі створюють відповідні умови для того, щоб в очах населення політики виглядали реальними людьми. Зрештою, вони вже давно стали більше схожими на образи чи картинки, ніж на звичайних людей.
У чому причини таких перетворень? Одна з них полягає в тому, що політика поступово перетворюється на сферу економіки з усіма відповідними наслідками. Категорії прибутку, попиту та пропозиції уже стали складниками будь-якої політичної діяльності. Аби отримати прибуток — у вигляді влади чи фінансів, —політики вдаються до власне економічних методів діяльності. Зважування витрат та прибутку, пошук шляхів мінімізації необхідних ресурсів відіграють надзвичайно важливу роль у будь-якій сучасній політичній діяльності. Поширення ринкових відносин на всі сфери життя, про що ще в середині ХХ століття писав американський філософ Еріх Фромм, стало реальністю і для політичної сфери, хоча в зародку політика мала зовсім інші, відмінні від економічних, принципи функціонування. Негативні результати екстраполяції принципів економіки на політику розумів і сучасний німецький філософ Юрген Габермас, котрий писав про домінування в політиці стратегічної дії (тобто такої, що спрямована виключно на досягнення успіху) над дією комунікативною (орієнтованою на досягнення порозуміння). Зрештою, найзагрозливішим є те, що розмінною монетою в подібних економічних процесах часто виступає просте населення, його переконання, вірування, цінності.
Приклад дії економічної машини всередині політичної сфери ми бачили зовсім недавно, на дострокових виборах 2007 року. Населення України було поділене на певні сегменти, кожен з яких мав свої вимоги, очікування та сподівання. Відповідно до цього партії намагалися створити власну пропозицію у вигляді гасел, політичної реклами та агітації, яка часто формувалася лише під вибори і не відповідала реальним переконанням партій. Ці процеси відбувалися в умовах відносно вільної конкуренції, коли кожна сила намагалася запропонувати політичний товар у красивій обгортці, справжня якість якого, як і в умовах ринку, часто була значно нижча за декларовану. Зрозуміло, що після завершення передвиборної кампанії населення не має жодних важелів, аби впливати на те, щоб якість політичного товару відповідала обіцяній політичними партіями.
Цікавою в цьому аспекті є роль соціології. Сучасні реалії показують, що якоюсь мірою результати виборів визначаються не в день голосування, а формуються за результатами соціологічних опитувань, які вже досить давно перебрали на себе легітимну роль засобу відображення думки народу. Це призводить до того, що результати соціологічних опитувань автоматично екстраполюються на все населення: тобто отриманий результат пов’язується із думкою всього населення (якщо про таку взагалі можна говорити). Голосуючи за партії, які мають шанси пройти до парламенту, та не голосуючи за ті, котрі таких шансів не мають відповідно до результатів соціологічних опитувань, ми очевидно піддаємося їхньому впливу. Таким чином не лише погляди населення формують результати соціологічних опитувань, а й останні формують наші погляди. І не візьму на себе сміливості стверджувати, який саме із цих впливів є істотнішим. Вибір громадянина в дивний спосіб спотворюється тими, хто намагається створити всі умови для протилежного.
Подібні економічні процеси спостерігаються не лише під час передвиборних кампаній. Творення політичних образів та картинок відбувається повсякчас. Щоразу, коли політик потрапляє в ЗМІ, він постає не як реальна людина, а як образ, сукупність певних якостей та характеристик, котрими намагаються привернути увагу та симпатію населення. Потреби населення вивчаються, а подекуди й творяться потужними засобами реклами та мас-медіа, і в результаті пропонується певний товар у вигляді іміджу політика. Зрозуміло, що монополії на таку діяльність не існує. Кожна політична сила намагається залучити до сфери свого впливу якомога більше «клієнтів», тому відбувається серйозна конкуренція. Тим часом можемо спостерігати, що певні категорії населення традиційно залишаються сферою впливу лише окремих політичних сил. Очевидно, що така ситуація має змінитися в найближчому майбутньому, коли політики намагатимуться боротися за всі прошарки населення. Проте, знову ж таки, заміна реальної політичної діяльності на ефектний виступ та гру на публіку стає загрозливою реальністю нашого часу. Саме тому так важко, а часом і неможливо відрізнити справжнього політика від образу, в якому він намагається постати, його справжні дії та висловлювання від банального піару. Навіть тоді, коли політик виходить «у люди» — на масові зібрання чи агітації, — дистанція між ним і населенням залишається значною. Так само, як і в ситуації з якоюсь рок-зіркою: її можна побачити, до неї навіть можна доторкнутися, але не більше того. Образ, який створюють для політика його консультанти та ЗМІ, залишається нездоланною перепоною між ним і його виборцями. Чи допоможуть розвіяти цей бутафорський туман відкриті списки політичних партій, чи справді ми знатимемо тих, за кого голосуємо?
Проте всі процеси, згадувані вище, не варто сприймати як уже втілену реальність. Вони мають місце, скоріше, як певні тенденції, інтенсивність яких змінюється від країни до країни, від однієї конкретної ситуації до іншої. В Україні, яка ще досить далека від демократії європейського зразка, процеси перетворення політики на галузь економіки ще не набули таких «професійних» ознак і межують із типово радянськими процесами боротьби кланів та угруповань. З іншого боку, відчуження народу від влади хоч і прогресує, проте може перериватися певними подіями, що руйнують чи на певний час перешкоджають діяльності системи. Подібне ми могли спостерігати під час помаранчевої революції, коли зв’язок політиків і населення був тісним як ніколи, і кожен громадянин мав шанс відчути особисту причетність до того, що відбувається. Тим часом тенденції, про які йшлося, не можна не брати до уваги при розгляді політичних процесів у нашій країні. Який сенс безконечно повторювати про необхідність встановлення демократичного режиму, не розуміючи при цьому, у що вироджується демократія в сучасному світі? Відокремлення владної сфери від населення вже стало реальністю навіть у найбільш демократичних країнах світу. Чи можемо ми сподіватися, що цей процес омине нашу державу? Зрештою, без критичного ставлення навіть до звичних нам явищ неможливо осягнути цілісну картину сьогоденної реальності.
Що ж робити виборцям в умовах, коли політики так віддалилися від них? Як і за кого голосувати і чи голосувати взагалі? Кожен має дати відповідь самостійно. Однак видається, що в процесі власного вибору український громадянин за даних умов має користуватися критерієм особистого досвіду (що дуже вдало зробила у своїй передвиборній кампанії одна політична сила). Поставивши собі запитання «Що зробила та чи інша політична сила?», «Як це вплинуло на мене?» і «Поліпшилося, чи погіршилося моє життя проти обіцяного?», можна робити певні висновки. Очевидно, що для українського виборця корисно буде позбутися ірраціональних чинників, адже саме вони є головною мішенню передвиборної агітації. Саме завдяки апеляції до сфери ірраціонального перемагають політичні сили, які не здатні працювати, а отже, представити практичні результати своєї діяльності. Ігнорування передвиборної агітації, яка побудована переважно на зверненні до почуттів та очікувань виборців, може стати ще однією запорукою розумного та зваженого вибору. Лише тоді, коли виборці почнуть оцінювати політичні сили не за нав’язуваними критеріями, а за реальним позитивом, їхній вибір стане справді їхнім.